Твори у 12 томах. Том 06: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Слухайте, Крейсе, тут є для вас нова жертва, — мовив він, — юнак у розквіті літ, завзятий прихильник Герберта Спенсера. Ану, зробіть з нього геккеліанця… коли зможете.

Крейс увесь стрепенувся, немов наелектризований, а Нортон співчутливо глянув на Мартіна з лагідною усмішкою, наче обіцяючи стати йому в обороні.

Крейс почав наступ на Мартіна, але Нортон устрявав до розмови дедалі частіше, і кінець кінцем, між ним та Крейсом спалахнув запеклий герць. Мартін стежив за їхньою суперечкою і вухам своїм не вірив. Щоб таке діялося направду, та ще й у робітничому гетто на південь від Маркет-стріту, — це здавалося неймовірним. У цих людях ніби оживали всі книжки. Вони розмовляли палко й захоплено і від розумової гри збуджувались так, як інші — від алкоголю чи з гніву. Це була не суха друкована філософія, написана мало не міфічними напівбогами, як от Кант чи Спенсер, а жива, з гарячою червоною кров’ю, владно втілена в цих двох схвильованих людях. Вряди-годи до суперечки приєднувався ще хто-небудь, а інші стежили за нею напружено й пильно, з недопаленими цигарками в руках.

Ідеалізм ніколи не приваблював Мартіна, але в тлумаченні Нортона він був для нього справжнім відкриттям. Логічність ідеалізму, що справила таке враження на Мартіна, здавалось, не доходила до Крейса й Гамільтона. Вони висміювали Нортона як метафізика, а він теж брав їх на глузи, обзиваючи метафізиками. Слова феномени та номени[47] раз у раз лунали в повітрі. Крейс і Гамільтон обвинувачували Нортона в намаганні пояснити свідомість самою свідомістю, а він закидав їм словесне жонглювання і будування теорії на словах, а не на фактах. Це їх страшенно обурювало, бо вони завжди мали за правило спиратися на факти і фактам надавати належні назви.

Коли Нортон заглибився в нетрі кантівського вчення, Крейс нагадав йому, що всі добрі німецькі філософійки після смерті потрапляють до Оксфорду. Трохи згодом Нортон заговорив про гамільтонівський закон умовного[48] і його супротивники одразу ж заявили, що воші застосовують цей закон до кожного свого розумового процесу. Мартін стискав руками коліна і був у захопленні від їхнього змагання. Проте Нортон не був прихильником Спенсера і чигав також і на Мартінову філософську душу, приділяючи йому не менш уваги, як і своїм опонентам.

— Ви знаєте, що Берклі[49] ще ніхто не заперечив, — сказав він, дивлячись на Мартіна. — Герберт Спенсер підійшов до істини найближче, але все ж не досить близько.

І навіть найсміливіші його послідовники далі не пішли. Я недавно читав статтю Салібі, і він теж каже, що Спенсер «майже» заперечив Берклі.

— А знаєте, що сказав Юм?[50] — запитав Гамільтон. Нортон кивнув головою, але Гамільтон і без того мовив, звертаючись до решти: — Він сказав, що аргументи Берклі незаперечні, але й непереконливі.

— Це як на Юма, — відповів Нортон. — А в Юма розум такий самий, як і у вас, з тією тільки різницею, що в нього вистачило глузду визнати незаперечність аргументів Берклі.

Нортон був вразливий і запальний, але ніколи не втрачав самовладання, тим часом як Крейс та Гамільтон, мов дикуни, вишукували найчутливіші місця в супротивника, щоб дошкульніше шпигнути. Суперечка затяглася допізна, і Нортон, роздратований нескінченними обвинуваченнями у метафізиці, вчепився руками в стілець, щоб не зірватися на ноги, і з суворим упевненим виразом на дівочому своєму обличчі, виблискуючи сірими очима, вчинив рішучий напад на ворожі позиції.

— Гаразд, ви, геккеліанці! — гукнув він. — Хай я мислю, як знахар, а ви ж як? Ви ж не маєте під ногами ніякого грунту, ви, ненаукові догматики, що пнетеся із своєю позитивною наукою куди не слід. Ще задовго до зародження школи матеріалістичного монізму його підвалини були такі зрушені, що на них нічого вже не можна було будувати. Локк[51] — ось хто зробив це, Джон Локк. Двісті років тому, навіть більше, у своєму «Досліді над людським розумом» він довів, що ніяких вроджених ідей не буває. А ви знов твердите те саме і цілий вечір спростовуєте існування вроджених ідей. А що це означає? Це означає, що найвищої реальності людині не збагнути. Коли ви народжуєтесь, ваш мозок порожній. Явища, тобто феномени, — оце й усе, що ви сприймаєте своїми п’ятьма почуттями. Тим-то номени, яких у вас не було при народженні, не можуть з’явитися…

— Я заперечую… — перепинив його Крейс.

— Дайте мені договорити! — крикнув Нортон. — Ви можете пізнати лише ті дії та взаємодії сили й матерії, які так чи інакше впливають на ваші почуття. Бачите, я готовий припустити існування матерії, побити вас вашим власним аргументом. Іншого виходу у мене немає, бо ви обоє з природи не здатні збагнути філософські абстракції. А тепер скажіть, що ви знаєте про матерію, згідно з вашою позитивною наукою? Ви знаєте тільки те, що сприймаєте, тобто знов-таки тільки явища, феномени. Вам доступні лише зміни матерії, вірніше — ті зміни в ній, що спричинюють зміни у вашій свідомості. Позитивна наука має справу лише з феноменами, а ви настільки нерозважливі, що пнетеся в онтологію[52], аби оперувати номенами. Але ж із самого визначення позитивної науки ясно, що вона розглядає лише явища. Недарма хтось сказав, що наука про явища не може вийти за межі явищ.

Навіть знищивши Канта, ви не спроможні спростувати Берклі, хоч і закидаєте йому хибність, коли твердите, що наука заперечує існування бога, тобто, власне, доводить існування матерії… Кажу-бо, я визнав зараз існування матерії тільки для того, щоб ви мене зрозуміли. Будьте собі позитивісти, коли вам так хочеться, але облиште онтологію, бо серед позитивних наук їй немає місця. Спенсер має рацію у своєму агностицизмі, але якби Спенсер…

Незабаром, однак, мав відійти останній катер на Окленд, тож Брісенден з Мартіном тихенько вислизнули з кімнати, тим часом як Нортон і далі громив супротивників, а Крейс та Гамільтон тільки чекали, поки він скінчить, готові накинутися на нього, як розлючені пси.

— Ви показали мені чарівну країну, — сказав Мартін Брісенденові, коли вони вже були на катері.— Поговоривши з такими людьми, відчуваєш, що варто жити на світі. В мене просто голова йде обертом. Досі я не міг оцінити, що таке ідеалізм. Власне, й тепер я не можу з ним погодитися. Я відчуваю, що назавжди лишуся реалістом. Певно, такий уже зроду. Але я хотів би посперечатися з Крейсом і Гамільтоном, та й для Нортона у мене знайшлося б кілька слів. А Спенсера вони нічим не спростували. Я зараз збуджений, як дитина, що її вперше повели до цирку. Бачу, що мені ще багато чого треба читати. Хочу почати з Салібі. Я певен, що Спенсер непереможний. Наступного разу я теж візьму участь у суперечці.

Але Брісенден, втулившись підборіддям у теплий шарф, дрімав, важко дихаючи, і його худе тіло, загорнуте в довгий плащ, похитувалося в такт дрижанню моторного порома.

Другого ранку, всупереч порадам і попередженню Брісендена, Мартін запакував «Ганьбу сонця» і послав її до редакції «Акрополю». Він сподівався таки знайти журнал, що візьметься надрукувати цю статтю, і був певний, що тоді вже її продасться і якомусь видавництву. «Ефемериду» він теж послав до одного журналу. Дарма що Брісенденова ненависть до журналів доходила мало не до манії, Мартін вирішив, що поема повинна вийти в світ. Проте друкувати її без дозволу автора він не збирався. Він хотів тільки заручитися згодою якого-небудь першорядного журналу, а тоді вже, маючи в руках певну зброю, подолати й Брісендена.

Того ранку Мартін почав писати давно задуману повість, яка вже від кількох тижнів, коли він накидав її план, не давала йому спокою, вимагаючи втілення. Це мала бути блискуча морська повість, зразок романтики XX століття, що змальовувала реальних людей, реальний світ і реальні обставини. Однак під захопливим сюжетом мав критися потаємний зміст, який хоч і не доходив би до поверхового читача, але й не зменшував би йому зацікавлення. І саме це глибше тло, а не перипетії сюжету, спонукало Мартін а до писання. Він завжди переймався перше основною ідеєю, а сюжет уже насновувався на неї. Знайшовши таку ідею, він починав думати над дійовими особами, над місцем та часом дії, що найкраще відповідали б основному мотивові. Повість він вирішив назвати «Запізнілий» і не розтягувати її більше, як на шістдесят тисяч слів, що при надзвичайній плодючості Мартіна було дрібницею. Узявшись за перо, він першого ж дня відчув глибоку насолоду справжнього майстра.

Він уже не боявся, що безпорадність літературної форми збіднить його думку. Довгі місяці впертої, напруженої роботи й студій не минули даремно. Тепер його рука була тверда, і він міг спокійно вирізьблювати основне в творі; працюючи година за годиною, він відчував дедалі глибше, що життя і справи життєві схоплює з неомильною і мало по космічною певністю. У «Запізнілому» він хотів правдиво розповісти як про реальних людей, так і про реальні події. Але поза тим у повісті мав бути великий прихований зміст, життєвість, однаково справедлива для всіх часів, усіх морів і земель. 1 все це завдяки Спенсерові, подумав Мартін, відкинувшись на спинку стільця. Атож, Спенсерові і тому ключеві до розуміння життя, якого він дав йому в руки і який зветься еволюцією.

Він був певен, що творить щось велике. «Це піде! Це піде!» — бриніло йому у вухах. Безперечно, це мало піти. Нарешті він напише річ, за яку схопиться перший-ліпший журнал. Ціла повість поставала перед ним у пломінних зблисках. Він одірвався від рукопису і вписав у блокнот цілий абзац. Це мав бути останній уступ повісті, яку він так ясно уявляв собі, що міг кілька тижнів наперед викласти на папері кінець. Він порівнював цю ще не написану повість з морськими творами інших письменників і впевнювався, що вона далеко краща.

— Тільки один чоловік міг би створити щось рівноцінне, — Конрад[53],— пробурмотів він. — Але й він, прочитавши це, випростувався б у кріслі, потиснув мені руку й сказав: «Чиста робота, Мартіне, друже».

Мартін працював цілий день і лише в останню хвилину згадав, що він має йти на обід до Морзів. Завдяки Брісенденові його чорного костюма було викуплено, і тепер Мартін знов міг з’являтися в товаристві. Дорогою він зайшов до бібліотеки і взяв там «Цикл життя» Салібі. Сидячи в трамваї, він почав читати статтю про Спонсора, що її згадував Нортон. Поволі Мартіна почав брати гнів. Він розчервонівся, зціпив зуби і раз у раз несвідомо стискав кулаки, немов погрожуючи комусь. Вийшовши з вагона, він, як несамовитий, понісся вулицею і так люто шарпнув за дзвоника на дверях у Морзів, що аж тільки цей звук повернув його до пам’яті. Але поріг дому переступив уже в доброму гуморі, сміючися сам із себе. Скоро, однак, він увійшов, як його опанувала страшенна нудьга. Він упав з верховин, де ширяв цілий день на крилах натхнення. «Міщани», «крамарське кубло», — згадав він Брісенденові слова. Але що з того? — сердито питав Мартін себе. — Він же одружується з Рут, а не з її родиною.

Ніколи ще Рут не видавалася Мартінові такою гарною, такою одуховленою і звійною, а заразом і здоровою. На щоках її грав рум’янець, а очі так і вабили його — ті очі, в яких він уперше побачив відблиск безсмертя. Останнім часом, щоправда, він не думав про безсмертя, — його наукова лектура була далеченька від цих питань: але сьогодні в Рутиних очах він прочитав безмовний аргумент, дужчий за всі аргументи людської мови. Він побачив в її очах те, чому годі було опиратись, — він побачив там кохання. Оте саме кохання світилося і у нього в очах, а кохання непереможне. Таке було його переконання, навіяне пристрастю.

Ті півгодини, що він пробув з Рут перед обідом, зробили його знову щасливим і задоволеним з життя. Але за столом його раптом посіла втома — неминуча реакція після виснажливого трудового дня. Він відчував, що очі йому перевтомлені і що все його дратує. Він пригадав, як за цим самим столом, до тепер йому так часто все здається смішним і нудним, він уперше в житті сидів з цивілізованими істотами і впивався позірною атмосферою високої, витонченої культури. Який же він був тоді наївняк! Почував себе тоді, в давні часи, якимсь дикуном, упрівав сьомим потом, усього побоюючись, приголомшено дивився на безліч ножів та виделок, потерпав перед величним лакеєм і марно силкувався одним стрибком знестися на цю запаморочливу соціальну височінь, аж кінець кінцем поклав бути самим собою і не вдавати ані освіченості, ані витонченості манер, що їх не мав.

Він з надією глянув на Рут, так само як пасажир на пароплаві, нагло подумавши про можливу катастрофу, шукає очима рятувального пояса. Так, з того всього лишилося тільки кохання і Рут. Усе інше розвіялось, як міраж, перед лицем знань. Але Рут і кохання витримали випробу; для них Мартін знайшов біологічне виправдання. Кохання становило найвищий прояв життя. Природа витворила його, як і всіх інших нормальних людей, задля кохання. Вона билася над цим завданням десять тисяч століть — ба навіть сотні тисяч, мільйони століть, — і ось він, найкращий її витвір. Вона зробила кохання найдужчим його почуттям, збільшила незмірно силу цього почуття даром уяви і кинула його в цей ефемерний світ тужити, жадати її кохати. Він знайшов під столом руку Рут і потиснув її і відчув Рутин потиск у відповідь. Вона глянула на нього, і очі в неї були променисті й пахкі. Такі ж були і його очі в ту трепетну мить, але він не знав, що великою мірою жар у неї в очах був лише відбиттям того, що вона бачила в його очах.

Навпроти нього, праворуч від містера Морза, сидів суддя Блаунт, член місцевого найвищого суду. Мартін зустрічав його в Морзів уже не раз, але не відчував до нього ніякої симпатії. Суддя розмовляв з батьком Рут про політику робітничих спілок, про місцеві події й соціалізм, і містер Морз усе силкувався зачепити Мартіна, розмовляючи на цю останню тему. Нарешті суддя глянув на Мартіна з поблажливим батьківським жалем. Той осміхнувся подумки.

— Згодом це пройде у вас, юначе, — лагідно озвався суддя. — Час — найкращі ліки від цих юнацьких хвороб. — І, звертаючись до містера Морза, він додав — Не думаю, щоб у таких випадках суперечки були б доцільні. Хворий через них тільки стає норовистий.

— Це правда, — поважно відповів містер Морз. — Але іноді не вадить застерегти хворого, що стан його серйозний.

Мартін засміявся весело, але якось силувано. День був занадто довгий, і працював він з самого ранку так напружено, що все це не могло не датися взнаки.

[47] Феномени і номени — терміни з філософії Канта.

[48] Гамільтонівський закон умовного. — Йдеться про Вільяма Гамільтона (1788–1856), шотландського філософа і логіка.

[49] Берклі, Джордж (1685–1753) — англійський філософ, суб’єктивний ідеаліст.

[50] Юм, Девід (1711–1776) — англійський філософ-агностик, психолог, історик та економіст.

[51] Локк, Джон (1632–1704) — англійський філософ-деїст.

[52] Онтологія — ділянка філософії, що вивчає найзагальніші закони буття.

[53] Конрад, Джозеф (справжнє ім’я та прізвище Юзеф Конрад Коженевський, 1857–1924) — англійський прозаїк.