Твори у 12 томах. Том 06: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Немає сумніву, — сказав він, — що ви обоє чудові лікарі, але якщо вас хоч трохи обходить думка вашого пацієнта, то дозвольте йому сказати, що діагноз поставлено неправильно. Насправді ви самі слабуєте на ту хворобу, яку мені приписуєте. Я до неї неприйнятний. Соціалістична філософія, що, зле перетравлена, шумує у ваших жилах, мене не зачепила.

— Спритно, спритної — пробурмотів суддя. — Це випробуваний маневр у суперечці — помінятися місцями з противником.

— Я роблю висновки з ваших власних слів, — сказав Мартін. Очі його зблиснули, але він ще стримався. — Бачте, пане суддя, я чув деякі ваші передвиборні промови. Ви переконали себе, що вірите в боротьбу за існування і в те, що виживає дужчий, а самі всіма способами намагаєтесь урвати сили в дужчих.

— Але ж, юначе…

— Не забувайте, що я чув ваші передвиборні промови! — застеріг суддю Мартін. — Ви говорили про впорядкування внутрішньої торгівлі, про врегулювання діяльності залізничного тресту й нафтової компанії, про охорону лісів і ще про тисячі всяких обмежувальних заходів, які, власне, збігаються з позицією соціалістів.

— А по-вашому, прояви надужиттів не треба приборкувати?

— Не в тому річ. Я просто хочу сказати, що ви погано поставили діагноз і що я анітрохи не заражений мікробом соціалізму. Це вас, а не мене, точить цей мікроб. Щодо мене, то я запеклий ворог і соціалізму, і тієї вашої нечистої демократії, яка є не що інше, як псевдосоціалізм, замаскований облудними словами, що не витримують найменшої критики.

Я реакціонер, такий переконаний реакціонер, що моїх поглядів ніколи не зрозуміти таким людям, як ви, бо ваші очі затуманені словесами про організоване суспільство і не досить гострі, щоб прозирнути крізь цей туман. Ви вдаєте, ніби вірите, що виживає й панує дужчий. А я вірю в це насправді. В цьому й різниця. Коли я був трохи молодший — молодший на кілька місяців, — я думав так само, як і ви. Це тому, що світогляд ваш і таких, як ви, справляв на мене певний вилив. Але гендлярі та крамарі навіть у найкращому разі полохливі правителі; вони все життя хрюкають над коритом, шукаючи поживи, і я вернувся, якщо хочете, до аристократизму. В цій кімнаті я єдиний індивідуаліст. І мої сподівання не на державу. Мої сподівання на дужу людину, вершника на коні, що з’явиться врятувати гнилу державу від загибелі.

Ніцше мав рацію. Це забагато забрало б часу — пояснювати вам, хто такий Ніцше. Досить того, що він мав рацію. Світ належить дужим, котрі водночас і шляхетні, і не бабраються в свинячому кориті крамарства та гендлю. Світ належить справжнім аристократам, великим білявим бестіям, що гордують компромісами і не лякаються казати «так». І вони поглинуть вас, соціалістів, що бояться соціалізму і вважають себе за індивідуалістів. Ваша рабська моральність потульних та уміркованих вас не врятує. Я знаю, що все це для вас китайська грамота, і не трудитиму більше вам голови. Але пам’ятайте одне: на весь Окленд не знайдеться й півдесятка індивідуалістів, проте один з них — Мартін Іден.

Давши цим зрозуміти, що скінчив суперечку, він обернувся до Рут.

— Я сьогодні дуже стомився, — сказав він тихо. — Мені хочеться кохання, а не розмов.

Мартін пропустив повз увагу слова містера Морза:

— Ви мене не переконали. Всі соціалісти — єзуїти. Це головна їхня ознака.

— Нічого, ми ще зробимо з вас доброго республіканця, — додав містер Блаунт.

— Мій вершник з’явиться раніш, ніж це трапиться, — добродушно відказав Мартін і знов обернувся до Рут.

Але містер Морз не вдовольнився. Він не терпів ледарства й нехоті до доброзвичайної солідної роботи у свого майбутнього зятя, поглядів якого не поважав, а вдачі не розумів. Тож містер Морз завів розмову про Герберта Спенсера. Містер Блаунт вторував йому, і Мартін, як тільки почув ім’я свого улюбленого філософа, став мимохіть наслухатися до слів судді, який поважно й самовдоволено критикував Спенсера. Містер Морз раз у раз поглядав на Мартіна, немов кажучи: «Чуєте, голубе?»

— Галасливі сороки, — пробурмотів Мартін, не припиняючи розмови з Рут і Артуром.

Але денна робота і минулий вечір, проведений зі «справжніми людьми», не минули без сліду; до того ж його й досі ще дратувало те, що він устиг прочитати в вагоні.

— Що з тобою? — стурбовано запитала Рут, помітивши, що Мартін ледь стримувався од вибуху.

— Немає бога, крім непізнанного, і Герберт Спенсер пророк його, — саме виголосив суддя.

Мартін ту ж мить повернувся до нього.

— Дешевий дотеп, — спокійно зауважив він. — Уперше я почув ці слова в Сіті-Гол-парку від одного робітника, не здатного на щось розумніше. Відтоді я часто їх чую, і щоразу мене нудить від їхнього безглуздя. Ви б хоч посоромились! Ім’я цієї великої шляхетної людини в ваших устах, немов крапля роси в помийній ямі. Яка гидота!

Це прозвучало, наче удар грому. Містер Блаунт дивився на Мартіна з апоплектичним виразом на обличчі, а довкола запанувала тиша. Містер Морз потай був навіть дуже вдоволений. Він бачив, що його дочку шоковано. Він свого таки домігся: змусив ненависну йому людину показати своє вроджене хамство.

Рут благально шукала під столом руку Мартіна, але той уже весь клекотів. Його до живого допікала інтелектуальна пиха і тупість цих людей, що займали високе становище. Член найвищого суду! Лише кілька років тому він дивився знизу вгору на таких поважних персон, уважаючи їх мало не за богів.

Містер Блаунт урешті прийшов до тями і, пробуючи провадити розмову далі, звернувся до Мартіна з підкресленою ввічливістю. Але той зрозумів, що це робилося з пошани до дам. Це ще більше його розлютило. Невже на світі зовсім нема щирості?

— Не вам сперечатися зі мною про Спенсера! — гукнув він. — Ви знаєте про нього не більше, ніж його земляки. Але я знаю, це не ваша провина. Це просто вияв нашого ганебного сучасного неуцтва. Сьогодні дорогою сюди я натрапив ще на один зразок його — я читав статтю Салібі про Спенсера. Вам теж би слід її прочитати. Вона зрозуміла кожному. Ви можете дістати її в першій-ліпшій книгарні чи бібліотеці. Навіть вам, їй-богу, стане соромно за своє неуцтво й убогість, бо те, що ви наклепуєте на цю шляхетну людину, — ніщо проти наклепів Салібі. То вже такий рекорд безчестя, що перед ним навіть ваше безчестя блідне.

«Філософом недоуків» назвав Спенсера один академічний філософ, не гідний бруднити повітря, яким дихав цей великий муж. Не думаю, щоб ви прочитали бодай десять сторінок Спенсера, але були критики, напевне освіченіші за вас, котрі читали Спенсера не більше, а між тим важилися прилюдно заявляти, що нікому з його послідовників не знайти й однієї оригінальної думки у свого вчителя, і то на всій пиві наукових досліджень, на всю новочасну думку. Це ж він батько психології — він так глибоко революціонізував педагогіку, що й досі селянська дитина у Франції вчиться основ наук за його принципами. І в той же час нікчемні людці, що добувають собі шматок хліба, застосовуючи на практиці Спенсерові ідеї, ще сміють ображати його пам’ять. Якщо в них у голові є хоч трохи глузду, то це вони завдячують тільки йому. Коли б не він, то в їхніх затовчених, як у папуг, знаннях не було б і крихти істини.

І якийсь Фербенкс із Оксфорду, котрий займає ще вищого поста, ніж ви, містере Блаунте, сказав, що нащадки назвуть Спенсера скорше поетом і мрійником, аніж філософом. Тріскотливі сороки, жалюгідні базіки — ось вони хто. «Основні засади» не позбавлені певної літературної вартості», — сказав хтось із них. А інші кричали, що він був працьовитий компілятор, а не оригінальний мислитель. Тріскотливі сороки, базіки малогідні,— ось вони хто!

Мартін ураз примовк серед мертвої тиші. Усі в родині Рут дивилися на суддю Блаунта, як на людину видатну і впливову, і грубість Мартінова вжахнула їх. Кінець обіду пройшов у похоронному настрої; суддя й містер Морз розмовляли тільки між собою, а решта лише вряди-годи озивалися.

Коли нарешті Рут і Мартін зосталися вдвох, дійшло до сцени.