Твори у 12 томах. Том 06: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Того дня Брісенден засидівся допізна. Уже стоячи на приступці трамвая, він раптом обернувся до Мартіна й утиснув йому в руку папірець.

— Візьміть це, — сказав він. — Я сьогодні був на перегонах, і мені пощастило.

Задзвенів дзвоник, і вагон рушив, лишивши Мартіна з засмальцьованим та зім’ятим папірцем у руці. Прийшовши до себе в кімнату, він розгорнув його і аж тут побачив, що це банкнот у сто доларів.

Мартін без вагання вирішив зужити його. Він знав, що в його друга багато грошей, та й був глибоко певний, що незабаром зможе віддати цей борг. Уранці він розплатився із своїми кредиторами, дав Марії на три місяці вперед за кімнату і викупив усі заставлені речі. Далі придбав весільного подарунка для Марієн та різдвяні подарунки, скромніші, для Рут і Гертруди. А тоді ще повів усе Сільвине плем’я до Окленда, і хоч на зиму пізніше, а все ж виконав свою обіцянку: усю дітвору і саму Марію взув у нові черевики. Крім того, він накупив їм ріжків, ляльок, різних іграшок, цукерок та горіхів, так що пакунки ледве вміщалися в дитячих руках.

Шукаючи найдовшої в світі цукерки, Мартін, разом з Марією на чолі цієї незвичайної процесії, заходив до кондитерських і в одній з них несподівано спіткав Рут і місіс Морз. Місіс Морз була вкрай шокована. Та й Рут теж зніяковіла — вона-бо надавала великої ваги звичайності, а в її коханого, що обік Марії провадив цілу ватагу португальських обідранців, вигляд був не вельми пристойний. Ще прикріше вразив Рут брак гордості й самоповаги з боку Мартіна. А найгірше — ця зустріч незаперечно доводила, що він ніколи не зможе піднестися над середовищем, з якого вийшов. Самий факт робітничого походження уже був плямою, а тут ще безсоромно хизуватися цим перед світом — її світом — це вже було занадто. Хоч заручини Рут з Мартіном родина тримала в таємниці, але їхня тривала приязнь не могла не породити пліток; а в кондитерській, як на те, було кілька її знайомих, і вони скоса поглядали на Мартіна та його дивовижний почет. Рут бракувало таких вільних і широких поглядів, як в її нареченого, і не здатна вона була піднестися над своїм оточенням. З натури бувши вразлива, вона чулася допеченою до живого. Тож коли того самого дня надвечір Мартін прийшов до Морзів з подарунком для Рут, він не зважився витягти його з кишені і вирішив почекати зручнішої нагоди. Він уперше побачив Рут у сльозах, у сльозах жалю та гніву, і був вражений. У думці він називав себе грубою тварюкою, хоч ніяк не міг зрозуміти своєї провини. Йому Й ДО голови не вкладалося, що можна соромитись людей свого кола, і він не бачив нічого принизливого для Рут у тому, що ходив з дітворою Марії по крамницях і купував їм різдвяні подарунки. Проте, коли Рут пояснила йому, чим вона образилася, він зрозумів її, але подивився на це, як на жіночу примхливість, властиву всім жінкам, і навіть найкращим з них.

— Ходімо, я покажу вам «справжніх людей», — сказав Мартінові Брісенден одного січневого вечора.

Вони пообідали в Сан-Франціско і мали вже сідати на катер, як раптом Брісенденові загорілося показати Мартінові «справжніх людей». Він повернув назад і хутко подався уздовж набережної, мов якийсь привид у розмаяному плащі. Мартін насилу додержував йому ходи. По дорозі вони зайшли до винного складу: прихопивши там два галони старого портвейну в обплетених суліях, Брісенден скочив у трамвай, що прямував на Мішен-стріт, а за ним і Мартін, навантажений кількома пляшками віскі.

«От якби мене зараз побачила Рут», — подумав Мартін, не перестаючи міркувати, що то за «справжні люди».

— Може, нікого там не буде, — сказав Брісенден, коли вони вийшли з трамвая і пірнули в глиб робітничого гетто на південь від Маркет-стріту. — Тоді вам не доведеться побачити те, чого вже давно шукаєте.

— Та що ж то за чортовиння? — вигукнув Мартін.

— Люди, справжні розумні люди, а не порожні балакуни, як у тому вашому крамарському кублі. Ви читаєте книжки і почуваєте себе самотнім. Сьогодні я покажу вам людей, які теж читають, і ви не будете більше самотній.

— Не думайте, що мене дуже обходять їхні нескінченні суперечки, — додав Брісенден, пройшовши ще квартал. — Книжкова філософія не цікавить мене. Але це розумні й розвинені люди, а не буржуазні свині. Тільки глядіть — вони заженуть вас на слизьке у всякому питанні…

— Сподіваюся, що там буде Нортон, — казав він далі, важко дихаючи, але не дозволяючи Мартінові забрати у нього сулії з портвейном. — Нортон — ідеаліст, скінчив Гарвардський університет. У нього чудова пам’ять. Ідеалізм привів його до анархізму, і родина зреклася його. Його батько — президент залізничної компанії, над-мільйонер, а син голодує і за двадцять п’ять доларів на місяць редагує анархістську газетку.

Мартін мало знав Сан-Франціско, особливо цю його частину, і не уявляв собі, куди веде його Брісенден.

— Розкажіть мені ще про цих людей, — сказав він. — З чого вони живуть і як тут опинилися?

— Може, застанемо й Гамільтона. — Брісенден спинився перепочити і поставив сулію на землю. — У нього подвійне прізвище — Строн-Гамільтон, через риску, і він з давнього південного роду. З натури це волоцюга й ледар, яких світ не бачив, хоч він працює — чи бодай силкується працювати — в одному соціалістичному кооперативі за шість доларів на тиждень. Але він присяжний волоцюга. До Сан-Франціско теж приблудив. Раз він цілий день просидів у парку на лавці, нічого не ївши, а як я ввечері запросив його до ресторану пообідати, за два квартали, він мені каже: «Забагато мороки, друже. Купіть мені ліпше пачку цигарок». Він був спенсеріанець, як і ви, поки Крейс не навернув його до матеріалістичного монізму. Я спробую при ньому почати про монізм. Нортон теж моніст, але він не визнає нічого, крім духу. Це такий, що не попустить ні Крейсові, ні Гамільтону.

— А хто такий Крейс? — спитав Мартін.

— Це ж ми до нього йдемо. Він колишній професор, вигнаний з університету, — звичайна історія. Розум гострий, як бритва. Заробляє чим доведеться. Якось у скруті був навіть за вуличного факіра. Нічим не гребує. Може й саван з мерця здерти. Але різниця між ним і буржуазією та, що він грабує, не маскуючись. Він може говорити про Ніцше, Шопенгауера[42], Канта, про що хочете. Але єдине, що в світі його цікавить, — навіть більше ніж його Мері,— це монізм. Геккель його ідол. Єдине, чим його можна образити, — це зачепити Геккеля.

— Оце ми й прийшли.

Перш ніж піднятися сходами, Брісенден поставив на землю сулії, щоб трохи перевести дух. Це був звичайний двоповерховий будинок на розі, з пивничкою та бакалією внизу.

— Тут живе вся братія. Заселили цілий поверх, але тільки Крейс має дві кімнати. Ну, ходім.

Хоч нагорі не було ніякого світла, Брісенден орієнтувався в пітьмі, як домовик. Він спинився й знову заговорив:

— Тут буває ще Стівенс, цей — теософ. Як розходиться, то хоч кому баки заб’є. Тим часом він миє посуд у ресторані. Любить дорогі сигари. Якось я бачив, як він пообідав за десять центів, а за сигару заплатив п’ятдесят. У мене знайдеться для нього пару, на разі він прийде…

Є ще один, Перрі — австралієць. З фаху статистик, а взагалі — ходяча енциклопедія. Спитайте його, скільки зерна зібрано в Парагваї 1903 року, скільки 1890 року вивезено до Китаю англійського полотна, скільки важив Джіммі Бріт, коли переміг Бетлінга Нельсона, хто у Сполучених Штатах був чемпіоном з середньої ваги 1868 року — і на всі запитання він дасть точну відповідь з швидкістю автомата. І ще два хлопці: одного звуть Енді — він каменяр, знає все на світі і добре грає в шахи, — а другий — Гаррі, пекар, запальний соціаліст і видатний профспілковий діяч. До речі, пам’ятаєте страйк кухарів та офіціантів? Це Гамільтон влаштовував. Він організував їхню спілку і виробив план страйку, сидячи тут, у Крейса в кімнаті. Він зробив це для розваги, і більше не брав ніякої участі в спілці, бо занадто ледачий. А міг би далеко піти, якби схотів. Можливостям цього чоловіка нема краю, коли б не його нездоланне ледацтво.

Брісенден просувався у темряві, аж поки смуга світла не показала, де поріг дверей. Вони постукали, їм відповіли, і за хвилину Мартін уже потискував руку Крейсові, чорнявому вродливому чоловіку з сліпучо-білими зубами, довгими чорними вусами та великими й блискучими чорними очима. Мері, статечна білява молодичка, мила посуд У маленькій кімнатчині, яка правила й за кухню і за їдальню. А перша кімната була водночас і спальнею і вітальнею. Над головами висіла випрана білизна, і так низько, що Мартін спершу не завважив двох чоловіків, які розмовляли в кутку. Вони привітали Брісендена та його сулії з портвейном радісними вигуками, і, познайомившись із ними, Мартін довідався, що це Енді й Перрі.

Він пристав до них і почав уважно слухати розповідь Перрі про бокс, який той бачив напередодні. Брісенден же ревно заходився готувати грог, а також частувати вином і віскі з содовою. На його команду: «Сюди братву!» — Енді побіг скликати всіх пожильців.

— На наше щастя, більшість удома, — прошепотів Брісенден Мартінові.— Ось Нортон і Гамільтон. Ходімо, я вас познайомлю. Стівенс, я чув, вийшов. Я обов’язково заведу мову про монізм. Хай воші вихилять трохи, тоді побачите.

Спочатку розмова не в’язалась, але все ж Мартін одразу помітив, який проникливий у цих людей розум. Кожен з них мав свої власні думки, хай іноді й суперечливі, і хоч усі вони були дотепні й гострі на слово, але ніяк не поверхові… Про що б вони не говорили, кожен намагався підходити з наукових позицій, мавши свої, твердо обгрунтовані погляди на світ і суспільство. Цих поглядів вони ні в кого не позичали; всі вони були так чи сяк бунтівники, і устам їхнім чужа була банальність. У вітальні Морзів Мартін ніколи не чув суперечок на такі різноманітні теми. Здавалося, не було в світі речі, що не цікавила б їх. Розмова переходила з останньої книжки місіс Гемфрі Ворд[43] на нову п’єсу Шоу, з майбутнього драматургії на спогади про Менсфілда. Вони хвалили чи висміювали передові статті з ранкових газет, перекидалися від умов праці в Новій Зеландії до Генрі Джеймса й Брандера Метюза[44]; обговорювали політику Німеччини на Далекому Сході, економічні аспекти «жовтої небезпеки», німецькі вибори й останню промову Бебеля[45], а тоді повергалися до місцевих політичних інтриг, до останніх планів чи чвар у комітеті об’єднаної робітничої партії і до того, як організовується страйк портових вантажників.

Мартін був вражений їхньою обізнаністю в найрізноманітніших справах. їм було відоме те, про що ніколи не писали газети: усі таємні нитки й пружини, що надають руху маріонеткам. Навіть Мері, приєднавшись до розмови, виявила такий розум і знання, яких він не зустрічав у жодної з небагатьох знаних йому жінок. Поговоривши з Мартіном про Свінберна й Росетті[46], вона несподівано повела його крученими стежками маловідомої йому французької літератури. Зате коли вона почала боронити Метерлінка, він узяв над нею гору, виставивши глибоко обмірковані тези з «Ганьби сонця».

Увійшло ще кілька чоловіків, і в кімнаті аж темно вже стало від тютюнового диму, коли Брісенден раптом дав гасло до бою.

[42] Ніцше, Фрідріх (1844–1900) — німецький філософ ідеаліст. Шопенгауер, Артур (1788–1860) — німецький філософ ідеаліст.

[43] Гемфрі Ворд (1851–1920) — англійська романістка.

[44] Генрі Джеймс (1843–1916) — американський романіст, витончений психолог. Брандер Метюз (1852–1929) американський літоратурознавець.

[45] Бебель, Август (1840–1913) — діяч німецького робітничого руху.

[46] Росетті, Данте Габріель (1828–1882) — англійський художник і поет.