Твори у 12 томах. Том 06: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Отже, ти прийдеш? — радісно вигукнула Рут. — Я лише для того й завітала, щоб упевнитись.

— Прийду? — пробурмотів він неуважно. — Куди?

— До нас на обід завтра. Ти ж обіцяв викупити костюм, як тільки одержиш гроші.

— А, я й забув, — винувато озвався він. — Бачиш, сьогодні вранці полісмен забрав обох Маріїних корів і теля… ну, а в неї якраз не було грошей на викуп, і я… — я заплатив за неї. Таким ото чином гонорар за «Передзвін» пішов полісменові в кишеню.

— Значить, ти не прийдеш?

Він глянув на свій костюм.

— Не можу.

У блакитних очах Рут зблиснули сльози розчарування й докору, але вона промовчала.

— На той рік у День подяки ми обідатимемо у Дельмоніко, або в Лондоні, або в Парижі, де ти захочеш, — весело сказав Мартін. — Я певен.

— Кілька днів тому я читала в газеті,— раптом мовила Рут, — що на залізничній пошті відкривається кілька вакансій. Ти ж пройшов був першим кандидатом?

Він мусив признатися, що повістку одержав, але но ходив.

— Я так вірю в себе, — закінчив він. — Через рік я зароблятиму більше, ніж десятеро поштових урядовців укупі. Ось побачиш.

У відповідь вона тільки зітхнула. Потім підвелась і почала натягати рукавички.

— Мені вже пора йти. Артур чекає.

Він обняв її і поцілував, але вона лишилась байдужою. Тіло її не затремтіло, як завжди, руки не оповили йому піню, а губи холодно сприйняли його цілунок.

«Розсердилась, — подумав Мартін, провівши Рут до хвіртки. — Але за що? Це ж просто нещасливий збіг обставин, що поліцай саме сьогодні захопив Маріїних корів. Ніхто тут не винен». Йому й на думку не спадало, що він би мав повестись якось інакше. Авжеж, він трохи таки винний, промайнуло в нього далі, що відмовився від посади на пошті,— оце тільки. Та й «Вікі-Вікі» їй по сподобався.

На сходах ганку Мартін обернувся назад, щоб відібрати пошту від листоноші, що робив свій надвечірній обхід. Як щоразу, його охопила гарячкова нетерплячка, коли він одержував купу довгих конвертів. Серед багатьох великих один був маленький, на якому стояв штамп «Нью-йоркського огляду». Мартін не поспішав розкривати листа. Не могло там бути повідомлення про прийняття рукопису, бо він до них нічого не посилав. А може — від неймовірної думки в нього аж серце завмерло, — може, йому хочуть замовити статтю? Але він одразу відкинув таке припущення, як цілком безпідставне.

То було коротке, підписане редактором офіційне повідомлення, що редакція одержала на нього анонімного листа, якого тут же долучено, і просить його не турбуватися, бо вона анонімній кореспонденції не надає ніякої ваги.

Долученого листа було написано від руки незграбними друкованими літерами. Це був безграмотний і безглуздий донос, де говорилося, що «так званий Мартін Ідей», котрий посилає в журнали свої оповідання й вірші, зовсім не письменник, що він просто краде оповідання із старих журналів, передруковує їх на машинці і розсилає за свої. На конверті стояв штамп Сан-Леандро. Мартінові не треба було довго думати, щоб здогадатися, хто автор листа. Граматичні помилки, лексикон, дотепність Хігінботомові — одразу впадали в око. З кожного рядка знати було не делікатні італійцеві пальці, а простацьку лапу його, Мартінового, швагра.

Але за що це? — марно запитував себе Мартін. Що він зробив поганого Бернардові Хігінботему? Це було таке дике, таке безглузде, що годі його чим і пояснити. За тиждень Мартін від редакцій різних журналів на сході Штатів одержав ще з десяток таких самих анонімок. Цього разу редактори повелися з ним благородно. Він їм був зовсім невідомий, а проте деякі з них навіть висловлювали йому співчуття. Було ясно, що до анонімних доносів вони ставляться з презирством. Злостива спроба йому пошкодити не вдалася. Навпаки, це могло навіть піти йому на користь, бо привернуло до його імені увагу редакторів. Може, тепер, читаючи його рукописи, вони згадають, що автор їх той самий Мартін Іден, про якого вони були одержали анонімного листа. І хто зна, може, це спонукає їх прихильнішим оком глянути і на його твір?

Десь у цей час Мартін помітно упав в очах Марії. Якось уранці, зайшовши на кухню, вігі побачив, що вона, знеможена трохи не до сліз, аж стогне, марно пробуючи впоратися з прасуванням цілої купи білизни. Він одразу ж зрозумів, що в неї грип, дав їй випити гарячого віскі (рештки від Брісендена) і звелів лягти в ліжко. Але Марія й слухати не хотіла. Вона мусить усе випрасувати й сьогодні ж увечері здати, бо інакше семеро її дітлахів завтра не матимуть що їсти.

На великий її подив (вона не переставала розповідати про це аж до самої смерті) Мартін схопив з пічки прас і кинув на дошку тонку батистову блузку. Це була найкраща святкова блузка Кет Фленеген, найвибагливішої Маріїної клієнтки і найбільшої чепурунки в околиці. До того ж міс Фленеген попередила, щоб блузка була конче готова на вечір. Усі знали, що коло неї упадав коваль Джон Колінз, і Марії сказали по секрету, що вони завтра йдуть гуляти до парку Золотої Брами. Даремно силкувалася Марія врятувати блузку. Мартін посадив Марію на стілець, і вона, з жахом витріщивши очі, дивилася, що діялося далі. За час, у чотири рази коротший, аніж би в неї самої на це пішло, блузку було без ніяких ушкоджень випрасувано, і то — визнала Марія — не згірш, якби вона сама це робила.

— Я б скінчив швидше, — заявив Мартін, — коли б ваші праси були гарячіші.

А тим часом у нього в руці був такий розпечений прас, що Марія ним нізащо б не зважилась торкнутися білизни.

— Ви не так збризкуєте, — сказав він їй далі.— Ось я вам зараз покажу. Тут потрібен певний тиск. Коли хто хоче швидко прасувати, треба білизну сприскувати й класти під гніт.

Мартін приніс із льоху ящик, приладнав до нього покришку і приволік також старе заліззя, що Сільвине плем’я назбирало для лахмітника. Тоді поскладав побризкану білизну в ящик, накрив покришкою і приважив заліззям, закінчивши таким чином підготовчі роботи.

— А тепер дивіться уважно, — сказав він і, роздягтись до сорочки, схопив прас, розпечений мало не до червоного.

— Він випрасував білизна, — розповідала згодом Марія сусідкам, — взявся до шерстяна одежа. «Ви дурна, Маріє,— каже він, — я покажу вам, як прати шерстяне». І таки показав. Узяв бочка, дві жердини, ступиця з колеса і за десять хвилин зробив машина.

Мартін навчився цієї премудрості у Джо в «Гарячих Джерелах», у Шеллі. Стара ступиця, насаджена внизу на сторчову палицю, правила за поршень. З другого кінця її було прикріплено до другої палиці, підв’язаної до бантини, так що за допомогою цього приладу можна було, орудуючи однією рукою, чудово вибивати шерстяні речі.

— І тепер я вже ніколи не перу шерстяний одяг, — кінчала вона незмінно своє оповідання, — а лишаю коло бочки з жердини дітлахів. Розумна людина цей Мартін Іден.