Твори у 12 томах. Том 06: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Тут знову перед ним з’явилося число 8,00 і він знову мусив його розгадувати. Але тепер він став хитріший. Зовсім йому не треба нишпорити у себе в мозку. Дурний він був, що досі не здогадався. Він натиснув важіль, і навколо нього закрутився його розум, і оте дивовижне колесо долі, і прудка карусель пам’яті, і весь верткий глобус мудрості. Все швидше й швидше обертались воші, поки не затягли і його в свою круговерть і не кинули в чорну хлань хаосу.

Мартін ніяк не здивувався, опинившись у пральні. Він качав накрохмалені манжети і раптом побачив на них якісь цифри. Певно, це новий спосіб значити білизну, подумав він, але, придивившись, розглядів на одній манжеті число 3,85. Тоді він пригадав, що це борг бакалійникові і що на барабані качальні мигтять його рахунки. І тут у нього з’явилася чудова думка. Він поскидає рахунки додолу, і не треба буде їх сплачувати. Не встиг подумати, як уже почав з огидою м’яти манжети і шпурляти їх на страшенно брудну підлогу. Купа дедалі росла, і, хоч кожен рахунок розбився на тисячу таких самих, Маріїн рахунок на два з половиною долари зоставався тільки один. Це означало, що Марія не докучатиме з цим боргом, і він великодушно вирішив, що саме їй одній і заплатить. Тоді заходився розшукувати її рахунок серед купи манжетів. У розпачі шукав він його кілька віків, аж поки до пральні не ввійшов хазяїн готелю, гладкий голландець. Лице його палало гнівом, і він загорлав на цілий світ: «Я вирахую вартість цих манжетів з вашої платні!» Купа манжетів виросла в ділу гору, і Мартін зрозумів, що його засуджено на тисячу років тяжкої праці, щоб заплатити за них. Йому нічого не лишалося, як тільки вбити хазяїна готелю і підпалити пральню. Але гладкий голландець випередив його, схопив за комір і почав сіпати вгору-вниз. Він перекинув його через стіл до прасування, через плиту, качальню, пральну машину, віджимальню, кадовба. У Мартіна аж зуби цокотіли і розболілася голова, так його заколотило. Він був просто вражений силою голландця.

Потім він знов опинився коло качальні. Він вибирав готові манжети, що їх з другого боку укладав до машини редактор якогось журналу. Кожна манжета була чеком, і Мартін пильно вдивлявся в них у гарячковому сподіванні, але все це були порожні бланки. Збігали мільйони років, а він усе стояв і приймав порожні бланки, боячись пропустити свого чека. Нарешті, чек той об’явився. Мартін узяв його тремтячою рукою і підніс до світла. Чек був на п’ять доларів. «Ги-ги!» — засміявся редактор по той бік качальні. «Я вб’ю тебе!» — крикнув Мартін. Він пішов у сусідню кімнату по сокиру і побачив там Джо, що крохмалив рукописи. Мартін хотів його спішити і загилив у нього сокиру. Але сокира повисла в повітрі, а Мартін опинився тепер у прасувальній кімнаті, де розлютувалася снігова завія. Ні, це був не сніг, а чеки на великі суми, щонайменш на тисячу доларів. Він почав їх збирати в пачки і кожну сотню дбайливо перев’язував стрічкою.

Раптом перед Мартіном з’явився Джо. Він стояв і жонглював прасами, сорочками й рукописами. Іноді він хапав пачку чеків і теж підкидав їх угору — так, що, змішуючись з усякою всячиною, вони підлітали під дах і зникали. Мартін кинувся на Джо, але той вирвав у нього сокиру і шпурнув її вгору. За сокирою він підкинув і самого Мартіна. Мартін пролетів крізь дах і, наловивши цілий оберемок рукописів, упав додолу. Але тільки торкнувся ногами землі, як знов його піднесло вгору; потім він знов упав і знову злетів у повітря, описуючи нескінченні кола. Здалеку доносився дитячий спів: «Потанцюй зі мною, Віллі. Раз, два, три! Раз, два, три!»

Мартін знайшов сокиру аж на небі, серед самого Молочного Шляху чеків, накрохмалених сорочок та рукописів, і вирішив, повернувшись на землю, вбити Джо. Проте на землю він так і не повернувся. О другій годині ночі Марія, почувши крізь тонку перегородку його стогін, увійшла в кімнату і обложила його гарячими прасами, а на запалені очі поклала мокрого рушника.

Отже, Мартінові не довелося вранці йти шукати роботи. Він тільки надвечір перестав маячити і розпаленими очима обвів кімнату. Його доглядала Мері, восьмилітня дочка Маріїна. Побачивши, що він опритомнів, вона голосно скрикнула. Із кухні прибігла Марія. Вона поклала мозолясту руку йому на гарячий лоб і помацала пульс.

— Ви хочеш їсти? — спитала вона.

Мартін покрутив головою. Найменше йому хотілося їсти, і навіть не вірилося, що колись він міг відчувати голод.

— Я хворий, Маріє,— промовив тихо. — Що це зі мною? Ви не знаєте?

— Грип, — відповіла вона. — Ще два-три день — і псе добре. Поки що краще ви не бери їсти. А далі, скільки хочеш. Я думала, завтра вже можна.

Мартін не звик хворіти, тож коли Марія та її донька вийшли, він спробував підвестися і одягтися. В голові йому наморочилося, а очі так боліли, що годі було дивитися. Неймовірним зусиллям волі він змусив себе встати з ліжка, але тільки для того, щоб знепритомніти за столом. Через півгодини він якось дістався назад до ліжка і, заплющивши очі, спробував розібратися в своїх болісних відчуттях. Марія кілька разів заходила до нього покласти на голову свіжий компрес, а поза тим давала йому спокій, бувши досить розумна, щоб не турбувати його балачками. Це зворушило Мартіна, і, сповнений вдячності, він бурмотів сам до себе: «Маріє, ви матимете молочну ферму, обов’язково матимете».

Потім він згадав давно минулий вчорашній день. Здавалося, ціле життя пройшло від тієї хвилини, як він одержав листа з «Трансконтинентального місячника», відколи з усім давнішим життям покінчено і розгорнуто в житті нову сторінку. Він надміру натягнув тятиву, зужив на це всю силу, і ось лежить плазом. Якби він так не виголоднів, не схопив би й грипу. А тепер от організм не спромігся опертися хворобі. Ось до чого він себе довів.

— Яка мені з того користь, що я спишу цілу бібліотеку, коли за це мушу платить життям? — голосно запитав він, — Ні, це не для мене. Досить мені літератури! Моя доля — контора й рахівничі книжки, щомісячна платня і тихе сімейне щастя з Рут.

Два дні пізніше, з’ївши яйце з грінками й випивши чашку чаю, Мартін попросив принести йому пошту. Але очі в нього ще дуже боліли й читати було важко.

— Прочитайте мені, Маріє,— сказав він. — Великі довгі конверти не розпечатуйте. Кидайте їх під стіл. Читайте листи в маленьких конвертах.

— Не вмій, — відказала Марія. — От Тереза ходить школа, вона вмій.

Отож Тереза Сільва, дев’ятилітня дівчинка, розривала конверти і читала листи. Мартін неуважно слухав довгого листа від прокатного пункту, що вимагав сплати боргу за машинку, напружено думаючи, як і де знайти роботу. Але раптом стріпонувся.

«Ми пропонуємо вам сорок доларів за ваше оповідання, — по складах читала Тереза, — якщо ви дозволите зробити в ньому потрібні зміни…»

— Який це журнал? — скрикнув Мартін. — Дай-но сюди листа!

Тепер він і сам міг читати, забувши про біль в очах. Це «Біла миша» пропонувала йому сорок доларів за «Вир» — одне з його перших «страшних» оповідань. Він кілька разів перечитав листа. Редактор одверто казав йому, що ідею твору як слід не опрацьовано, але що вони купують цю річ з огляду на її оригінальність. Якщо він дозволить скоротити оповідання на третину, то, одержавши його відповідь, редакція одразу ж вишле чек на сорок доларів.

Мартін узяв перо й чорнило і написав редакторові, що той може скоротити оповідання навіть на три третини, аби тільки швидше вислали йому сорок доларів.

Тереза побігла вкидати листа до поштової скриньки, а він лежав і думав. Таки не брехня! «Біла миша» платить після прийняття рукопису. У «Вирі» три тисячі слів. Коли відкинути третину, лишиться дві тисячі. Сорок доларів — це якраз по два центи за слово. Виплата після схвалення, і по два центи за слово — газети писали правду. А він вважав «Білу мишу» третьорядним журналиськом. Тож-бо й є, що він зовсім не знався на журналах. Гадав, що «Трансконтинентальний» — це першої руки часопис, а там платять по центу за десять слів. «Білу ж мишу» мав за ніщо, а вона платить у двадцять разів більше, та ще й одразу після схвалення.

Тепер одно було ясно: коли він видужає, йому нічого буде шукати собі місця. У нього в голові е ще чимало таких оповідань, як «Вир», і, продаючи їх по сорок доларів, він заробить далеко більше, ніж на будь-якій посаді. Саме годі, коли битва здавалася програною, він її виграв. Його вибір виявився слушний. Шлях перед ним був вільний. Почавши з «Білої миші», він одне видання за одним прилучатиме до списку своїх патронів. «Чорну роботу» можна зовсім кинути. На неї він тільки гаяв час, а не заробив і долара. Тепер він віддасться справжній роботі і виявить у ній найкраще, що в собі має. Йому захотілося, щоб у ту хвилину з ним була Рут і розділила його радість. Аж тут поміж листів на ліжку він знайшов одного від неї. Вона ніжно дорікала йому, дивуючись, чом він так довго не приходить. Він мало не побожно перечитував її послання, приглядався до почерку, милувався кожною рискою і, нарешті, поцілував її підпис.

Відповідаючи Рут, він щиро признався, що не міг її бачити, бо заставив свого єдиного порядного костюма. Написав також, що був хворий, але що йому вже краще і що через тиждень-два (час, потрібний на те, щоб одержати чек із Нью-Йорка) він викупить костюм і прийде до неї.

Але Рут не могла чекати аж тиждень-два. І надто коли її коханий хворий. Другого дня вона приїхала до нього з Артуром в екіпажі, на превелику радість Маріїних дітей та всієї сусідської малечі. Сама ж Марія була збентежена до краю. Вона нам’яла вуха дітлашні, що обступила гостей на крихітному ганку, і більше звичайного калічачи англійщину, перепросила за свій неохайний вигляд. Закасані рукава, мильна піна на ліктях і підв’язана замість фартуха мокра рогожа ясно свідчили, за якою роботою її застали. Вона так була ошелешена, побачивши, які поважні гості питають про її пожильця, що навіть забула запросити їх у вітальню. Щоб пробратися до Мартінової кімнати, вони мусили пройти через повну пари кухню, де в той день було велике прання. До того ж від хвилювання Марія ніяк не могла причинити Мартінові двері, що були в конфлікті з дверцятами шафи, і в кімнату хворого добрих хвилин п’ять линули клуби пари та сморід від простого мила й брудної білизни.

Рут зграбно повернула праворуч, ліворуч, потім знов праворуч і вузьким проходом між столом та ліжком пройшла до Мартіна. Але Артур робив повороти занадто круто, і в тому кутку, де Мартін куховарив, заторохтіли горщики та сковорідки. Однак Артур довго не лишався, в кімнаті. Рут сіла на єдиний стілець, що був у Мартіна, а її брат, виконавши, мовляв, свій обов’язок, вийшов на вулицю і став при вході, де його вмить оточили сім нащадків Сільви. Вони розглядали його, немов яке диво.

А навколо екіпажа з’юрмилася дітлашня чи не з цілого кварталу, нетерпляче дожидаючи якоїсь драматичної розв’язки. На їхній вулиці екіпажі з’являлися тільки з нагоди весіль та похоронів; тут же ніхто не одружувався і ніхто не помер, тож мало статися щось геть надзвичайне, на що варто було почекати.

Мартін мало не збожеволів зі щастя, побачивши Рут. Маючи щедре, повне любові серце, він гостро, як мало хто, відчував потребу в співчутті. Він палко жадав співчуття і уявляв його, як обопільне порозуміння, але він ще не переконався, що співчуття Рут пояснюється її сентиментальністю й делікатністю і що випливає воно з лагідності її вдачі, а не розуміння його, Мартінових, прагнень. Коли Мартін, узявши дівчину за руку, щось казав їй, кохання спонукало Рут відповідати йому ніжним потиском і, дивлячись зволоженими блискучими очима на його змарніле обличчя, вона думала, який він змучений та безпорадний.

Коли він розповідав їй про свій розпач від листа «Трансконтинентального місячника» і про те, як він зрадів пропозиції «Білої миші», Рут майже не слухала його. Вона чула ті слова і розуміла їх значення, але не переймалася ані розпачем Мартіновим, ані захватом. Вона й на хвильку не могла забути самої себе. Її не цікавило, чи продасть він журналам свої оповідання. Для неї важливо було тільки одне — шлюб. Щоправда, вона й сама цього не усвідомлювала, як і того, що під бажанням бачити Мартіна «влаштованим» крився прихований материнський інстинкт. Вона б зніяковіла, якби їй хто про це сказав одверто, а то, може, навіть почала б обурено запевняти, що вона думає лише, як допомогти коханому, і бажає йому всякого успіху. Отож, поки Мартін, схвильований, що це ж йому вперше повелося в письменстві, виливав перед нею всю душу, вона механічно сприймала самі слова і мовчки розглядала кімнату, прикро вражена тим, що бачила.

Це Рут уперше лице в лице дивилася на злидні. Закохані, що терпіли голод, завжди видавались їй романтичними, але їй ніколи не заходило в голову, як вони живуть. Рут і гадки не мала, що воно так виглядає. Дівчина то перебігала поглядом по кімнаті, то спиняла його на Мартіні. її нудило від запаху намиленої брудної білизни, що йшов із кухні. Певно, Мартін весь просяк цим запахом, якщо та жахлива жінка часто пере, подумала Рут. Неохайність причеплива. Рут приглядалась до Мартіна, і їй почало здаватися, що він закаляний у цьому навколишньому бруді, їй ніколи не доводилося бачити юнака неголеним, і тепер неприємно було дивитися на його обличчя, покрите триденним заростом. Це не тільки надавало йому того похмурого й відразливого вигляду, яким визначався весь цей дім, а ще й підкреслювало його тваринну силу, яку вона ненавиділа. Через оті два прийняті рукописи, про які він оповідав їй з такою гордістю, він ще більш утвердиться в своєму божевіллі. Ще б трохи — і він би здався і пішов служити. А тепер він залишиться й далі в цьому жахливому будинку, і знов писатиме й голодуватиме.