Твори у 12 томах. Том 06: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— От глянь, — сказав Джо, показуючи Мартінові бюстгальтер, такий тонкий, що й у жмені його заховаєш. — Присмали, і з кишені вилетить двадцять доларів.

Але Мартін нічого не присмалював, — він тільки послабив напруження м’язів, хоч нерви мав напружені більш ніж коли. Він співчутливо вислухував прокльони товариша, котрий мучився над тим делікатним жіночим дріб’язком, що його носять жінки, які самі не перуть. Тонка жіноча білизна була зморою для Мартіна, а так само й для Джо. Вона відбирала в них важкою працею заощаджені хвилини. Вони гибіли з нею цілісінький день.

О сьомій увечері вони перервали цю роботу, щоб пропустити готельну білизну через качальню. З десятої вечора, коли пожильці готелю полягали спати, вони знов узялися до тонкої білизни і, обливаючись потом, поралися коло неї до півночі, до першої, до другої… О пів на третю нарешті скінчили.

У суботу вранці знову мали справу з тонкою білизною і ще всякою всячиною, але о третій годині тижневу працю було закінчено.

— Певне, після цього ти вже не поїдеш велосипедом за сімдесят миль до Окленда? — запитав Джо, коли вони сіли на східцях покурити.

— Та ні, доведеться.

— І чого це — до дівчини?

— Ні, треба книжки в бібліотеці обміняти. А велосипедом — це заощадить два з половиною долари на залізничному квитку.

— А чого не переслати їх поштою? Півтора долари туди й назад.

Мартін подумав.

— І взавтра відпочити, — переконував Джо. — Тобі це треба. Мені теж. Я зовсім знесилився.

Воно й правда. Невтомний у праці, він, не знаючи відпочинку, цілий тиждень виборював кожну хвилину й секунду, долаючи всі перешкоди, він — джерело незламної енергії, людина-мотор не знати якої сили, чистий демон праці,— тепер він, закінчивши трудовий тиждень, був знеможений украй. Він був млявий і погноблений, пристойне його обличчя змарніло. Він байдужно курив, і голос у нього став якийсь дивно відсутній та монотонний. Увесь його запал життєвий де й подівся, і навіть відпочинок не тішив його.

— Аз понеділка знов усе з початку, — сумно мовив він. — І нащо це воно? Часом шкодую, що я не волоцюга. Живуть же вони якось і не працюють. Ех! Випив би зараз кухоль пива, тільки ж це тягтися на село! Сиди вже ти на місці, а книжки надішли поштою. Треба зовсім очмаріти, щоб кудись їхати.

— Але що я тут цілий день робитиму? — спитав Мартін.

— Відпочиватимеш. Ти й сам не знаєш, як стомився. Я в неділю буваю такий розбитий, що не можу й газети проглянути. Якось був я заслаб на тиф. Пролежав у лікарні два з половиною місяці і нічогісінько не робив. Ото була розкіш!

— Розкіш! — мрійно повторив він трохи згодом.

Поки Мартін викупався, його старший товариш десь ізник. Певно, подався на село по пиво, вирішив Мартін, але йти за півмилі шукати його не схотів, це була б занадто втомна подорож. Не роззуваючись, він ліг на ліжко і спробував зібратися з думками. До книжки він і не торкнувся. Він був надміру втомлений, щоб спати, і лежав без жодної думки, в якійсь напівдрімоті, аж до вечері. Джо не з’явився, і коли садівник зауважив, що той, певно, вріс у землю біля прилавка, Мартін зрозумів. Повечерявши, він одразу ж ліг спати, і вранці йому здавалося, що вій цілком відпочив. Джо все не повертався. Розгорнувши газету, Мартін ліг у холодку під деревом. Як проминув ранок, він і не помітив. Він не спав, ніхто його не турбував, однак газети він так і не переглянув. Після обіду він знов узявся читати її, але дуже скоро зморив його сон над тією газетою.

Так пройшла неділя. У понеділок вранці він уже працював, сортуючи білизну, а Джо, туго обгорнувши голову рушником, із стогоном і прокльонами пускав пральну машину й розводив рідке мило.

— Нічого не можу вдіяти, — пояснював він. — Як настає субота, так і напиваюся.

Минув ще один тиждень безперестанної праці, що затягалась до пізньої ночі при електричному світлі і кінчилася у суботу о третій дня. Джо, з абиякою радістю зустрівши довгожданий відпочинок, знов подався на село шукати забуття. А в Мартіна ця неділя промайнула так само, як і перша. Він спав у холодку під деревом, марно силкуючись прочитати газету, по кілька годин лежав навзнак, нічого не роблячи, ні про що не думаючи. Він був надто знесилений, щоб думати, але й відчував до себе огиду, ніби вчинив щось ганебне і брудне. Все, що було в ньому високого, зникло, честолюбність притупіли, і він чувся занадто виснажений, щоб його допікали її вколи. Він був мертвий. Душа його була мертва. Він став просто худобиною, робочою худобиною. Він уже не бачив краси в сонячному сяйві, що сіялося крізь зелене листя, і блакитне склепіння неба вже не вабило його космічним безміром та незбагненними таємницями, що чекали розгадки. Життя було нестерпно важке, безглузде й гидке на смак. Дзеркало його уяви запнула чорна завіса, і знеможена уява лежала в затемненій кімнаті, куди не сягало проміння сонця. Мартін почав уже заздрити Джо, який щосуботи нагнівався в шинку і, маючи повну голову різних марень та по-пияцькому розчулюючись над своєю бідою, забував у п’яній змороці про понеділок і новий тиждень тяжкої праці.

Минув третій тиждень, і Мартін щораз прикрішу відчував огиду й до самого себе, і до життя. Він був пригнічений думкою про свою нікчемність. Редактори, відкидаючи його рукописи, мали на те підстави. Тепер він це ясно зрозумів і сміявся з себе та з своїх мрій. Рут повернула йому поштою «Пісні моря». Він байдуже прочитав її листа. Вона, видно, силкувалась, як могла, щоб висловити своє захоплення його віршами. Але прикидатися вона не вміла і не змогла приховати правду. Вірші їй не сподобались, і в кожному вимушеному рядку її листа він вичитував це. І вона, звісно, мала рацію. Він твердо переконався в цьому, знов перечитавши вірші. Тепер він не бачив у них краси, і ніяк не міг зрозуміти, до чого це він писав їх. Сміливі звороти здавались йому смішними, оригінальні вислови — потворними, і все загалом воно безглузде й неправдоподібне. Він охоче тут би таки й спалив «Пісні моря», якби вистачило енергії піти у машинний відділ і кинути їх у піч. Усі свої сили він витрачав на прання чужої білизни, і на особисті справи нічого не лишалося.

Він вирішив у неділю взятися за розум і відповісти Рут на її лист. Але в суботу, коли він після роботи викупався, його раптом охопило непереможне бажання забутися. «Піду подивлюся на Джо», — сказав він подумки і одразу ж відчув, що сам себе дурить. Проте в нього не було сили задумуватись над своєю нещирістю, а хоч би й була, він не став би ловити себе на брехні, бо хотів забутися. Наче прогулюючись, він повагом рушив до села, але, наближаючись до шинку, мимоволі прискорив ходу.

— А я думав, що ти справді п’єш саму водичку, — привітав його Джо.

Мартін не став виправдуватися, а замовив віскі і, наливши собі повну склянку, передав пляшку Джо.

— Тільки не чухайся, — сказав він гостро.

Але Джо не спішився, тож Мартін, не чекаючи його, вихилив склянку і знову налив.

— Тепер я можу й підождати, — похмуро мовив він, — але все ж не барись.

Джо не забарився, і вони винили разом.

— Робота довела? — спитав Джо.

Мартін не схотів про це говорити.