Твори у 12 томах. Том 06: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Після вечері вони працювали при сліпучому електричному світлі аж до десятої години, поки не випрасували все й не поскладали в сортувальній кімнаті. Стояла гаряча каліфорнійська ніч, і, хоч вікна було розчинено навстіж, у пральні від розжареної до червоного печі, де грілися праси, панувала пекельна жарінь. Мартін і Джо поскидали верхні сорочки і задихалися в самих безрукавках, обливаючись потом.

— Наче судно в тропіках вантажив, — сказав Мартін, коли вони пішли до себе нагору.

— Нічого, в тебе діло правується, — відказав Джо. — Працюєш по-щирому. Коли так будеш і далі, то тільки за перший місяць дістанеш тридцять доларів, а за другий я вже дам сорок. Але не може бути, щоб ти ніколи раніш не прасував. Мене не обдуриш.

— Слово честі, за все життя й ганчірки не випрасував! — боронився Мартін.

Опинившись у своїй кімнаті, він здивувався, що відчуває таку втому — він забув, що працював чотирнадцять годин поспіль, ані передихнувши. Він поставив будильника на шосту і відрахував назад п’ять годин. Отже, можна читати до першої. Скинувши черевики, щоб відпочили набряклі ноги, він сів до столу й розгорнув Фіске на тій сторінці, де спинився два дні тому. Але спіткнувся вже на першому абзаці і почав перечитувати його знову. Аж раптом прокинувся від болю в занімілих м’язах і холодного гірського вітру, що війнув у вікно. Глянув на годинника. Була друга. Він проспав чотири години. Тоді він роздягся, ліг у постіль і, тільки торкнувся головою подушки, відразу ж заснув.

Вівторок так само минув у напруженій роботі. Швидкість, з якою працював Джо, просто дивувала Мартіна. В праці з нього ставало десяток демонів. Він увесь час був, як напнута струна, і протягом довгого дня не згаяв ані хвилинки. Зосереджувався геть цілий на роботі, щоб не марнувати часу, і показував Мартінові, де замість п’яти рухів можна зробити три, а замість трьох — два. «Вилучення зайвих рухів», — назвав це Мартін, стежачи за Джо і беручи з нього приклад. Він сам умів добре працювати, був швидкий та кмітливий, і завжди пишався тим, що в роботі його ніхто не міг перегнати. Тим-то й тепер він весь поринув у працю, прислухаючись до порад і зауважень старшого товариша. Він розтирав крохмаль на комірцях та манжетах, щоб під час прасування не було найменших грудочок, і робив це так вправно, що Джо навіть похвалив його.

За цілий день вони не мали й хвилини вільної. Джо, скінчивши одне діло, ані передихнувши, перекидався на інше. Вони накрохмалили двісті білих сорочок, — правою рукою захоплюючи разом комірець, манишку й манжети, а лівою піддержуючи саму сорочку, щоб вона не потрапила в крохмаль — такий гарячий, що доводилося раз у раз опускати руку в холодну воду. Цього вечора до пів на одинадцяту вони порали тонку жіночу білизну.

— Ну, я за тропіки й проти одежі,— засміявся Мартін.

— А мені там нічого робити, — відповів Джо серйозним тоном. — Тільки й умію, що прати.

— Зате вже добре.

— Ще б пак! Почав у Контра Коста в Окленді з одинадцяти років, — готував білизну для качання. Відтоді збігло вісімнадцять років, і за цей час я ні до чого іншого не брався. Але такого каторжного ярма, як тут, ще ніколи не траплялося. Сюди треба принаймні ще одного. Завтра знов до ночі працювати. В середу завше вечорами треба качати комірці й манжети.

Мартін знову завів будильник, сів до столу й розкрив Фіске. Однак не скінчив і першого абзаца. Рядки зливалися, голова на в’язах не трималася. Він почав ходити по кімнаті, бив себе по голові, та ніяк не міг збороти сонливості. Тоді, поклавши перед собою книжку, вирішив читати, розсуваючи повіки пальцями, але так і заснув з розплющеними очима. Тоді скорився і, ледве розуміючи, що робить, роздягся й кинувся на ліжко. Він проспав сім годин важким тваринним сном і, прокинувшись від деренчання будильника, відчув, що не виспався.

— Багато начитав? — спитав його Джо.

Мартін похитав головою.

— Ну, нічого. Сьогодні будемо допізна качати, а зате в четвер пошабашимо о шостій. Отоді вже собі начитаєшся.

Того дня Мартін у великій балії, повній міцного розчину мила, прав шерстяні речі за допомогою особливого приладу — ступиці від колеса, насадженої на стрижень, прикріплений до гнучкої пружини вгорі.

— Це мій винахід, — гордо пояснив Джо, — Заміняє пральну дошку й руки і, крім того, заощаджує на тиждень щонайменше чверть години. А чверть години в цьому вертепі — це неабищо.

Пропускати комірці та манжети через качальню теж придумав Джо. Тієї ночі він пояснив, що це дає:

— В жодній пральні так не роблять. А я мушу, коли хочу впоратися в суботу до третьої. Тільки треба робити це вміло. Тут потрібна певна температура, певний тиск, і пропускати слід тричі. Ось дивись! — Він узяв манжетку. — Руками краще не зробиш.

У четвер Джо лютував: йому несподівано надіслали додаткову партію тонкої жіночої білизни.

— Кину, — заявив він. — Не хочу більше терпіти. їй-богу, кину. Цілий тиждень працюєш, як віл, щоб викроїти хвилинку, а вони оце накидають тобі зайву партію тонкої білизни. Я живу у вільній країні! От піду й скажу всю правду цьому пузатому голландцеві. І то не по-французькому. Для мене добра й моя рідна мова. Накинути купу тонкої білизни!

— Доведеться знов працювати вночі,— сказав він трохи згодом, змінюючи свою ухвалу і скоряючись долі.

Отож Мартін не читав і цієї ночі. Цілий тиждень він не бачив газети і, на свій подив, не відчував у ній потреби. Новини його не цікавили. Він був занадто стомлений і змучений, щоб чимсь цікавитися. Проте все ж збирався в суботу, якщо вони скінчать о третій, податися велосипедом до Окленда, хоч, проїхавши сімдесят миль туди і в неділю стільки ж назад, він не відпочив би перед новим тижнем праці. Краще було б поїхати поїздом, але квиток в обидва кінці коштував два з половиною долари, а Мартін вирішив бути ощадливим.

Мартін багато чого навчився. Першого ж тижня вони з Джо випрали якось за день двісті білих сорочок. Джо стояв коло машини, до якої підвішували гарячий прас на сталевій пружині, що регулювала тиск. Так він прасував манишки, манжети, а також коміри, тримаючи їх під прямим кутом до сорочки, а тоді наглянсовував передню її частину. Далі він вішав сорочку на гачок поміж собою та Мартіном і цей останній прасував тоді ненакрохмалені її частини.

Виснажлива це була робота, бо виконувалось її довгі години поспіль, і то з найбільшою швидкістю. На широких верандах готелю одягнені в біле чоловіки й жінки пили прохолодні напої, уникаючи всяких надмірних рухів. А в пральні повітря мало не кипіло. Величезну піч було розжарено аж до червоного й білого, а з-під прасів, що снували по вогкій білизні, виривалися клуби пари. Праси ці нагрівалися не так, як їх звичайно нагрівають хатні господарки. Прас, що пробують вогким пальцем, Джо і Мартінові видався б зовсім холодним. Вони підносили прас до щоки і визначали його нагрітість якимсь незбагненним чуттям, якого Мартін зрозуміти не міг, хоч і щиро ним захоплювався. Коли прас був занадто гарячий, його чіпляли на металевий прутик і занурювали в холодну воду. Тут теж треба було знати точну міру, бо передержи прас у воді зайву секунду — і потрібну температуру втрачено. Мартін сам дивувався із своєї вправності, мало не автоматичної, опертої на таких же несхибних засадах, як і робота ма шини.

Проте дивуватися не дуже було коли. Вся Мартінова увага зосереджувалася на роботі. Працюючи цілі дні головою і руками, немов якась жива машина, він усе, що мав у собі вартого називатись людським, віддавав роботі. Для світових проблем йому в голові вже не лишалося місця. Усі широкі переходи в його мозку було наглухо забито. Простора світлиця його душі обернулась у тісну комірчину, в штурманську рубку, звідки керовано було м’язами рук і плечей, рухами десяти пальців, як також замашистими пересуваннями прасу, що певно й точно, ані одробини зайвого, пробігав своїми запаристими стежками по нескінченних рукавах, боках і спинах сорочок, — щоб потім випрасувану сорочку, не зім’явши її, покласти на приймальний стіл. А тільки одна сорочка була готова, як уже мусиш братися за другу. Так минала година за годиною, тим часом як надворі все життя завмирало під палючим сонцем Каліфорнії. Але в розжареній пральні життя не завмирало ні на мить. Елегантні чоловіки й жінки, що сиділи на прохолодній веранді, потребували чистої білизни.

Мартін обливався потом. Він випивав незмірно багато води, але спека була така неможлива і праця така напружена, що вся вода одразу ж виходила крізь пори. Робота на судні здебільше давала йому змогу жити і своїм внутрішнім життям, своїми думками. Власник судна панував над його часом, а власник готелю панував і над його думками. Він міг думати тільки про працю, що катувала йому душу й виснажувала тіло. Інших думок у нього не було. Він забув, що любить Рут. Вона мовби перестала існувати, бо змученій душі Мартіновій несила було згадати про неї. Тільки як уночі добирався він до ліжка і вранці як ішов снідати, вона, бувало, промайне перед ним у хвилинному спогаді.

— Ну, хіба ж це не пекло? — якось зауважив Джо.

Мартін кивнув головою, але водночас відчув роздратовання. Нащо казати про те, що й так ясно? Працюючи, вони ніколи не розмовляли. Розмова порушувала ритм роботи, і ось цього разу Мартін мусив зробити прасом два зайвих рухи, перше ніж знов увійшов у потрібний ритм.

У п’ятницю вранці пустили в хід пральну машину. Двічі на тиждень їм доводилося прати готельні простирадла, наволочки, покривала, скатертини й серветки. Покінчивши з простою білизною, бралися до тонкої крохмаленої. Це була робота марудна й виснажлива, і Мартінові вона давалася нелегко. До того я{ він досі не зважувався ризикувати, і працював повільніше за Джо, бо тут помилки були небезпечні.