Пансіонат «Мірамар»: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Ми сиділи з Маріанною на дивані з чорного дерева. Віконні шиби дрібно бряжчали під ударами вітру. Нас тішила важка мовчанка.

— Він чіплявся до неї, я в цьому ніскільки не сумніваюся, — перервала мовчанку Маріанна.

— Що ти!.. — пробурмотів я докірливо.

— А ти що, не віриш? — розсердилася вона.

— Та він просто бавився!

— Але ж він стариган!

— Але й у старих є свої забави!

Прийшов Талаба Марзук і всівся поруч з нами, ніби нікуди й не ходив.

— Селюк живе селюком і селюком помре, — сказав він.

— От і дай Зухрі спокій, — роздратовано буркнув я.

Талаба-бек аж засичав:

— Дика кішка! Нехай не заводить тебе в оману її фасониста одіж. Дика кішка.

Я співчуваю тобі, Зухро. Лише допіру збагнув усю глибину твоєї самотності. Цей пансіонат — не найкраще для тебе місце.

А ще ця пані-опікунша. Вона не буде вагатися, коли настане сприятливий момент, і залюбки продасть тебе.

Тим часом Талаба Марзук вихилив гранчак вина й пішов філософствувати далі:

— Хто мені скаже, як відбилась мудрість Аллаха на його витворі?

Маріанна зраділа можливості змінити тему розмови.

— Годі блюзнити, Талаба-беку! — вигукнула вона.

— Скажи мені, моя зверхнице, чому Господь дозволив людям розіп’ясти на хресті свого сина? — спитав він, тицяючи пальцем у бік статуї Діви Марії.

— Якби не це, — на повному серйозі відповіла господиня, — то нас наздогнало б прокляття.

— А хіба воно нас іще не наздогнало? — зареготав Талаба Марзук.

Він потайки підлесливо позирнув у мій бік, але я вперто цього не помічав. Зрештою Талаба Марзук не втримався і штовхнув мене ліктем під ребро:

— Послухай, старий лисе, ти повинен помирити мене з Зухрою.

Новий квартирант?

Це був невисокий худорлявий чоловік, з пронизливим поглядом, тридцяти років на перший погляд. У його смаглявому з різко окресленими рисами обличчі проглядало щось селянське.

— Це пан Сархан аль-Бухейрі, — відрекомендувала нам незнайомця Маріанна.

— Я заступник головного бухгалтера компанії, що виробляє пряжу, — повідомив він нас упевненим голосом, у якому виразно почувсь акцент сільського жителя.

Коли він пішов до себе, попередньо отримавши від Маріанни запрошення до сніданку, вона весело повідомила:

— Він теж тут житиме.

Минув ще тиждень, і до пансіонату прибув черговий мешканець — Хусні Алам. Він був молодший від Сархана й зовні відрізнявсь від нього — світлошкірий, міцної статури, мов борець. Маріанна не забарилась повідомити, що він із поважної родини з містечка Тамта.