Зухра була така, якою я вперше побачив її, але дуже сумна. Останні дні змусили її подорослішати швидше, ніж кілька останніх років. Я взяв чашку від неї, під посмішкою ховаючи пригнічення.
— Я йду звідси завтра вранці, — промовила вона якомога буденніше.
Я вже не раз намагався вмовляти Маріанну відмовитись од свого рішення, однак господиня вперто стояла на своєму.
Зухра також заявила мені, що не змінить свого рішення, навіть якби господиня почала її вмовляти.
— Гірше, ніж тут, ніде не буде, — сказала вона.
— Слава Аллаху.
Вона ніжно посміхнулася мені:
— Я тебе ніколи не забуду.
Я поманив її підійти й поцілував у щічку. Сказав:
— Спасибі тобі, Зухро. — А тоді прошепотів на вухо: — Повір, що час, який ти прожила тут, не минеться даремне.
Журнал "Всесвіт" №2 (818) 1997 р.