— Ще ні!
— Та невже!
Маріанна розсміялася і сказала, обернувшись до мене всім тілом:
— У Зухри дуже гарний батько, пане Аміре.
Вони вдвох пішли до внутрішніх кімнат, залишивши мене самого. У мені прокидалися ніжні батьківські почуття.
Ввечері ми втрьох — я, Талаба й наша господиня — зібрались у вітальні.
— Нарешті я зможу відпочити, — мовила Маріанна. — Зухра працюватиме в мене, — пояснила вона по хвилині.
Я знітився, мене охопило якесь дивне почуття радості й разом з тим досада.
— Вона буде служницею? — спитав я.
— Звичайно. Що тут такого? Хоч би там що, а робота пристойна.
— Але…
— Вдома вона копирсалася в землі. Гадаєш, та робота більше пасує для дівчини?
— Але ж вона до неї звикла.
Маріанна довго дивилася на мене, потім мовила:
— Вона втекла!
— Втекла?!
— А я думав, вона поміщиця! — поглузував Талаба-бек.
— Справа в тому, що дід задумав віддати її за такого ж, як сам, старигана, щоб доглядала… Ну, вона й утекла…
— Справді, таке трапляється не часто. — Мені стало прикро. — Серйозна справа. Селюки не дадуть їй спокою.
Талаба-бек теж не на жарт стривоживсь:
— А, бува, справді, довідаються, що вона тут?..
— Може статись. Але чому це хвилює тебе? — обернулась до нього Маріанна.
— А ти хіба не боїшся?
— Я вже не маленька. До того ж не зробила нічого лихого — тільки дала притулок бідолашній дівчині, знайшла для неї добру роботу… Пан Амір теж подбає про неї, — докинула вона по хвилі.
Поки в моєму тілі тече кров, я ні на крок не відступлю від свого обов’язку, навіть якби спробували примусити мене до цього силою.
Маріанна навчала, що та як слід робити, а Зухра все миттю схоплювала.
— Чудова дівчина, пане Аміре, — радісно проказала Маріанна, — розумна, спритна, все розуміє з першого слова. Мені страшенно пощастило.
Іншого разу вона почала зі мною радитися:
— Як, на твою думку, їй вистачить п’яти гіней платні, не рахуючи їжі й одягу?
Я ствердно кивнув головою.