— Я прожив життя чесно й збираюся спокійно вмерти, — ще не оговтався я від здивування.
— Наскільки я пам’ятаю, ти ніколи не був вітрогоном…
— У тебе пам’ять нівроку, — засміявся я, — сподіваюся, мої гроші проживуть довше від мене самого.
Маріанна махнула зневажливо рукою.
— Цього разу лікар дуже підбадьорив мене, — мовила вона.
— Це чудово, коли не треба хвилюватися.
— Ми повинні добряче погуляти новорічної ночі.
— Якщо, звичайно, нам це дозволить зробити здоров’я.
— О, ці новорічні свята… — замріяно проказала Маріанна, хитаючи головою.
Схвильований спогадами далеких днів, що раптово заполонили мене, я вигукнув:
— Які вельможі ходили за тобою!
— Я кохала лише раз, — відказала вона, кивнувши пальцем на портрет капітана. — А вбив його студент, один з тих, які мешкають у мене й зараз! Авжеж, це був пансіонат для панів! — проказала з погордою Маріанна. — В мене працювали кухар з помічником, офіціанти, праля, служки. А зараз лише час від часу навідується праля!
— Багато законних городян сьогодні заздрять тобі.
— Хіба це справедливо, пане Аміре?
— Принаймні цілком природно, пані.
Маріанна розсміялася.
Я глибоко сидів у великому кріслі, випроставши ноги на подушку, і читав у Корані суру «Ар-Рахман», улюблену мною ще з часів Аль-Азхара. За вікном шуміла злива, дощові струмені стікали залізними східцями будинку навпроти.
В домі панував спокій, коли десь унизу почулися голоси. Я відірвавсь од книги й прислухався. Вирізнявся голос Маріанни, котра палко когось вітала. Таким тоном вона могла звертатися лише до щирого друга. Чувся сміх. Я виразно чув хриплуватий чоловічий голос. Хто б це міг бути? Гість чи новий мешканець? Надворі ще був Божий день, однак дощ лив мов з відра, і від свинцевих хмар у кімнаті панував морок. Я натис кнопку настільної лампи, одночасно зі спалахом блискавки, що сяйнула сліпучою ниткою, вдарив грім.
Він був низький, опасистий, із товстими, рум’яними, мов полуниці, щоками, синьоокий, на вигляд аристократ, дарма що смаглявий.
Маріанна познайомила нас пізніше ввечері, коли ми сиділи у вітальні.
— Талаба-бек Марзук, колишній заступник міністра вакуфів, — мовила вона. — Він з відомої аристократичної родини. — Для мене це було зайвим, бо я знав його давно.
Талаба-бек свого часу належав до однієї з придворних партій і тому був, звісно, ворогом партії Вафд. Я також згадав, що з рік тому майже все його майно конфісковано.
Маріанна почувалася чудово, старанно підкреслюючи свою давню дружбу з Талаба-беком. Я цілком розумів її ентузіазм, викликаний спогадами про юність, про кохання.
— Колись я читав усі твої статті, — зауважив гість.
Я посміхнувся.
— Твої слова завжди дихали такою міццю, особливо коли ти ставав на захист свого героя! — вів далі він, сміючись на повні груди.
— Талаба-бек — учень єзуїтів, — звернулася до мене Маріанна. — Зараз ми з ним послухаємо європейську музику, а тебе залишимо на самоті. Він тут житиме. Ти знаєш, у нього було тисяча феданів[1] землі. Він не знав грошам ліку!
— Цей час минув, — зітхнув Талаба-бек.
— А де ваша дочка, шановний?
— У Кувейті зі своїм чоловіком-будівельником.
[1] Федан — 0,42 га.