Пансіонат «Мірамар»: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Я знав, що його майно було конфісковано через спробу вивезти капітал, але він не хотів цього визнати.

— Я втратив маєток випадково, — сказав він.

— Ти не добивався розслідування?

— Немає сенсу, — роздратовано відказав колишній багатій, — їм були потрібні мої гроші.

Маріанна уважно поглянула на нього.

— Ти став зовсім іншим, Талаба-беку, — мовила вона.

Гість посміхнувсь маленьким ротом, що ховався серед товстих щік.

— Я ледь не врізав був дуба через кров’яний тиск, — відповів він і тут-таки схаменувся. — Але пити можу. Звичайно, в міру.

Під час сніданку нас було за столом лише двоє. Ми неквапом розмовляли. Спогади швидко навели між нами місток довіри. Нас поріднював дух спільного покоління, спонукаючи забувати давні чвари.

— А чи знаєш ти, яка причина всіх наших бід? — зненацька спитав Талаба-бек.

— Про які біди ти кажеш? — не зрозумів я.

— Ах ти, старий лисе! Невже не здогадуєшся, що я маю на увазі?

— Зі мною не траплялося нічого лихого.

Він здивовано звів брови.

— Ти втратив колишню популярність, як я — свої гроші.

— Слухай, ти повинен пам’ятати, що я вийшов з партії Вафд та з інших партій після четвертого лютого[2].

— Хай буде по-твоєму… Але ж яка втрата для честі й принципів нашого покоління…

— Ну і яка твоя думка? — спитав я, лаштуючись покінчити з цією розмовою.

— Я вважаю, що в усіх напастях, які випали на нашу долю, винна лише одна людина, зараз практично всіма забута.

— Хто це?

— Саад Заглул!

Я так і вибухнув сміхом, а він почав палко обстоювати свою думку.

— Коли вирішив розбурхати простий люд, він почав паплюжити короля, посіяв у ріллю погане насіння, яке стало гнатися вгору, розростатись, мов ракова пухлина, й ростиме доти, доки згубить нас всіх…

У кав’ярні «Пальма» не було ні душі. Талаба-бек Марзук замріяно дивився на непорушну гладінь каналу Махмудія. Він щонайзручніше вмостивсь у кріслі, випроставши ноги, купаючись у теплому сонячному промінні. Ми зазирнули в цей зелений закуток Александрії, щоб відпочити.

Я думав, що попри всю свою гарячкуватість мій новий товариш заслуговує принаймні деякого співчуття: йому ж бо треба було розпочинати нове життя на схилі років. Зараз він заздрив навіть рідній дочці й не мав сумніву в тому, що всі його власні знегоди є справжнісіньким підривом віри, законів Божих, стародавніх традицій.

— Коли я почув, що ти замешкав у цьому пансіонаті, то передумав сюди їхати… Власне, я вибрав був його тільки тому, що думав зустріти там лише хазяйку.

— А потім змінив свою думку про мене?

— Поміркував собі трохи й дійшов висновку, що світ ще не знав донощиків за вісімдесят років!

Я засміявся:

— То ти боїшся донощиків?

[2] 4 лютого 1942 р. керівники партії Вафд увійшли до складу уряду і практично дали згоду на співробітництво з Великобританією.