Ровена мовчки похитала головою.
— Це мій давній, рідний цивілізований світ!
— Коханий мій! — прошепотіла вона.
— І острів Ремпол із усією своєю жорстокістю, дикунством та безнадійною тупістю — то був тільки сон, сонне марення?
Ровена заплакала. Мабуть, від щастя, що я прийшов до тями.
2
ДОКТОРОВІ МІНЧІТОВІ ПОЯСНЕННЯ
Мій віднайдений світ, такий яскравий і виразний у першу мить, знову неначе оповило тонким серпанком сумніву. Я відвернувся від вікна, бо ще почувався досить кволий. Ровена помогла мені сісти в кріселко, що в ньому, відчув я, одна ніжка була коротша.
— То все оте страхіття, — промовив я, — і війна, й звірства, і Ардам, — усе те мені тільки снилося?
Ровена не відповіла. Вона дивилась на двері, наче когось чекаючи. У двері хтось постукав.
— Увійдіть! — гукнула вона, й на порозі став чоловік із широким засмаглим обличчям, дуже схожий на віщуна Чіта, однак чисто вмитий, зачесаний і вбраний, як годиться в Брукліні. Він зупинився на дверях, дивлячись на нас. Це був Чіт — і водночас не Чіт. Я знав, що зараз почую знайомий глухуватий Чітів басок.
Ровена радісно обізвалася до нього:
— Йому вже багато ліпше! Ми вже не в печері. Уявіть собі, він виглядав у вікно й упізнав Нью-Йорк!
Гість, присадкуватий і широкоплечий, підійшов і пильно подививсь на мене Чітовими очима.
— Ви тепер у Брукліні.
— Я тепер… трохи розгублений.
— А ви знаєте, хто я такий?
— Я називав вас Чітом.
— Це скорочене Мінчіт. Доктор Елойс Мінчіт. Будьмо знайомі. — Він підійшов до вікна й став там, дивлячись надвір. Він говорив, не обертаючись, наче не хотів бентежити мене, дивлячись мені в обличчя. — Скільки разів тлумачив я вам, що це й є справжній світ! І скільки разів ви мені відповідали, що це острів Ремпол! Признаюся, я вже був зовсім утратив надію. І тоді оця панна зробила те, на що не спромоглися ні я, ні всі нью-йоркські психіатри. Вона привела вас до тями, плигнувши з високого берега в Гудзон, саме коли ви там поблизу прогулювалися. І ось ви тут — цебто ви обоє, — коли дозволите так сказати, при повному туалеті й здоровому глузді.
З цими словами доктор Мінчіт обернувсь, усміхнувся до Ровени, тоді глянув мені просто в обличчя.
— Ну, то як? — промовив він, заохочуючи мене говорити, й сів на краєчку столу з міною людини, що їй нікуди поспішати.
— Пробачте, коли я говоритиму недоладно, — врешті озвався я повільно, зважуючи слова. — Я не знаю, як я попав сюди. Я хочу знати, як це вийшло, що я сиджу тут і дивлюсь у вікно на острів Манхеттен; адже я весь час був певен, що перебуваю казна-де, в страшній пустелі, на зовсім іншому острові біля південноамериканського узбережжя. Я знаю, що мій розум часом витинає химерні коники. То що це за коник?
— Більше ніяких коників не буде, — відказав Мінчіт.
— Я був… ненормальний?
— Ненормальність, — сказав Мінчіт точнісінько як ремпольський віщун, — це тільки трохи зрушена нормальність.
— І те зрушення доходило до… божевілля?
— Ні, не… як це вам сказати… не органічного. Ніякого ушкодження мозку в вас не було й нема. Просто ваша психіка… незвичайна. Дуже вразлива й схильна до деякого роздвоєння. А я якраз проваджу дослідження в цій царині. Ви були мені прекрасним об’єктом для вивчення.
Я оглянувся на Ровену. Вона всміхалась до мене: розпитуй, мовляв, далі. Я знову обернувся до лікаря й спитав:
— То я був ваш Священний Безумець?
— Ви були до певної міри під моєю опікою.
— А де ж це я був під вашою опікою?