Я наклав на голову череп лінивця, на плечі накинув шкуру і з патерицею в руці попрямував до селища. Вена йшла за мною, тремтячи від жаху й захоплення.
Вийшовши на второвану стежку, що вела від селища до водоспаду, ми за хвилину зустріли Чіта. Він остовпів, побачивши нас. Владним, рішучим тоном я повідомив його про свої наміри та про нову мету мого життя. Він жахнувся й почав мене відраджувати: Ардам, мовляв, підніме все плем’я проти мене. На те я йому відказав, що сам підніму все плем’я проти Ардама. Але Чіт краще за мене знав свій народ і благав мене бути обережним.
— Вона сховається в моєму курені, — заявив я.
— То йдіть туди швидше! — порадив Чіт.
Плем’я тоді саме зібралося перед капищем Богині на «велике виття», й по дорозі до мого житла ми не зустріли нікого. Я мов зараз чую бубоніння промовців, що долітало згори, з майдану перед капищем; час від часу його перебивало дружне виття цілого племені. А Чіт залишив нас і побіг назад на зборисько подивитися, що робить Ардам.
— Увійди до мого куреня, це твій дім, — сказав я, прогортаючи очерет, що ним було затулено вхід, і ніжно обняв її в напівтемряві нашого сховища.
Невже все те мені тільки снилося? Невже новий світ відкрився мені тільки в сонному маренні?
Так гарно було сидіти в своєму самотньому курені й відчувати, що ти вже не самотній, що тебе люблять, про тебе дбає інша людина — твоя, рідна, бачити, як вона порається в твоїй оселі, готує вбогу страву. Та ось ізнову прибіг зі збориська Чіт, стурбований, квапливий.
— Вони шукають зниклу Ардамову дівчину, — повідомив він. — Думають, що її вкрали вороги. Благаю тебе, втікай звідси, сховайся з нею в тій печері, що ми знайшли. Тепер, коли в тебе є вона, навіщо тобі гинути?
І щезає знову. Він пішов на звідини. Незабаром його широке лице знову з’явилося в отворі входу.
— Он там, унизу, є пірога. Поки вони прийдуть сюди шукати Вену, ви можете бути вже біля водоспаду. Я піду, мені не можна лишатися тут. Побачимось пізніше.
Ми чуємо, як він продирається крізь чагарник поза куренем. Я пригортаю свою кохану до себе. Я ладен відчайдушно битися, захищати свій дім. Але Вена не згодна.
— Я хочу жити, о пане мій! — каже вона. — Я тепер так дуже хочу жити! Втечімо, як радив нам Чіт.
Я нараз відчув, що теж хочу жити.
І ось ми повземо крутим схилом за куренем до Чітової піроги. Вже зовсім смеркає, в селищі мигтять смолоскипи наших переслідувачів. Перегукуються голоси, калатають у клепала, пронизливий посвист роздирає тишу. Ось ми вже в пірозі, я хапаю в руки весло. Раптом у вічі мені вдаряє Якесь дивне світло. Велетенські зелені світляки пролітають повз нас у густо-синій темряві, вода шумить, мов людські юрми, по ній біжать відлиски вогнів. Ми гребемо щосили, нас виносить на бистрину, на хвилину пірога спиняється, потім знову вихоплюється вперед. Здається, кінця не буде цій боротьбі з течією. Ревіння великого водоспаду помалу наближається й уже перекриває всі інші звуки. Ми видираємось на берег і біжимо, низько пригинаючись, до озера, шукаємо вхід у печеру. Раптом щось боляче вдаряє мене в плече, і я падаю. То в мене влучила велика стріла згори. Вена висмикує її, помагає мені підвестись, гладить моє плече; рука її червона від крові.
— В печеру! — гукаю я. — Швидше!
Я чую сильний, приємний запах вербени. В озерці відбивається смужка блакитного неба. Десь позаду чутно голос погоні. Але ми вже біля отвору, де зі скель витікає струмок.
Ми в безпеці. У великій печері темно й прохолодно, але мені раптом стає млосно.
— Іди по дні, — ще встигаю я сказати, спотикаюсь і падаю.
Вена піднімає мене на плечі й несе; ноги мої тягнуться по воді. Що було далі, я не пам’ятаю, хоч, певно, я все ж указував їй дорогу. Очунявши, я відчув, що лежу на постелі з пахучого листя та гілля, а Вена, схилившись наді мною, годує мене з миски. Мене чомусь анітрохи не здивувало, що звідкись узялася миска. В печері видно як удень, і взагалі вона схожа не на печеру, а на простору затишну кімнату. Під головою в мене подушка.
Наші погляди зустрічаються.
— З’їж іще ложку, — каже вона. — Тобі корисно.
Я ковтаю ту ложку, тоді підхоплююсь і сідаю на постелі. Плече в мене забинтоване, якесь здерев’яніле і болить.
— Де це ми? — питаю я.
— Та вдома ж, — відказує Вена. — Ти… — Вона кладе мені на чоло холодну руку. — Гарячки вже нема? Ти впізнаєш мене, Арнольде?
— Таж ти Ровена, — відповідаю я. — Але скажи мені, де це я?
— На Бруклін-Гейтс… Із’їж іще ложку.
— У Нью-Йорку?
— Авжеж, у Нью-Йорку!
Розділ четвертий