де розповідається про дивовижну зміну, що сталася з островом Ремполом, про те, як містер Блетсуорсі повернувся до цивілізованого світу; як він мужньо виконав свій обов’язок, був поранений і трохи не поліг геройською смертю у всесвітній війні за цивілізацію; про його дружину Ровену та про їхніх дітей; про те, як він знайшов собі діло до мислі; про його розмови з давнім приятелем. А на закінчення в ній висловлюються міркування про життя людське, обіцяні ще на першій сторінці цієї книжки
1
РОВЕНА
Я кинув розпитувати й доїв суп.
Ровена поклала свою руку на мою й знову сказала:
— Гарячки вже нема!
Я мовчки спробував підвестися, вона так само мовчки помогла мені. Я сів на краю ліжка, зовсім спантеличений: адже це була безперечно та сама печера, де вона вже кілька тижнів годувала, доглядала й охороняла мене. І водночас, виходить, це була кімната!
— А що це з моїм плечем? — спитав я.
— Ти попав під таксі на вулиці.
— Таксі? Мене ж стрілою поранило!
— Та ні, ти попав під таксі. Тебе збило, ти впав у риштак, і я витягла тебе звідти.
Я провів рукою по своєму чубові. Ту мить мене вразило ще одне:
— Ти зодягнена! По-європейському!
— Ну аякже! Не можу ж я весь час бути гола, на кохання є ніч!
— Але ж ти та сама жінка, що я її кохаю? Авжеж!
Я напружив свою бідну, затьмарену пам’ять.
— Я врятував тебе з води? Ти тонула?
— Так, у Гудзоні.
— В Гудзоні? Та й важко ж мені довелось тебе витягати… Але ти була варта того.
— Бідолашний ти мій, зовсім збився з пантелику! — і вона поцілувала мою руку, як цілувала сотні разів доти, віддано й жалісливо.
Я зчудовано розглядався по кімнаті.
— Як падає світло з вікна на стелю… То ж була вапнякова брила. А оті бескиди за вікном, оті високі сірі скелі… Виходить, то будинки!
У кімнаті чимсь пахло.
— Десь тут… — почав я, озираючись. Справді, на підвіконні стояло три вазони, як я й сподівався, з вербеною.
Я встав: вона підтримала мене, бо мені ще підгинались коліна. Ми перейшли через кімнату до вікна, і я побачив водночас дивну й знайому картину. По річці снували судна, а над нею здіймалися могутні хмарочоси долішнього Нью-Йорка, якісь легкі в теплому надвечірньому світлі. Ровена обіймала мої плечі, ніби захищала й підтримувала мене.
— То я марив? — спитав я. — Чи мені сон снився?
Вона не відповіла, тільки пригорнула мене ще міцніше.
— Це Нью-Йорк. Авжеж, це Нью-Йорк.
— А онде Бруклінський міст.
— То це не острів Ремпол?