— Тут, у штаті Нью-Йорку. Після того, як вас привезли сюди. Переважно в Йонкерсі, в психіатричній клініці Квіна.
— А як же острів Ремпол?
— Такий острів справді існує. Ви, певно, зачули ту назву, коли вас урятували.
— І я був там?
— Може, й були — годину чи дві. Той човен, що зняв вас із «Золотого лева», здається, приставав до острова.
— А ви цілком певні, що ми зараз не на Ремполі?
— Ні, ні, — докинула Ровена. — Це реальний світ. Найсправжнісінька реальність.
Я обернувся й подививсь на неї. Яка ж вона тендітна й гарна!
— І цей світ ти будь-що прагнула покинути! — промовив я, силкуючись якось звести все докупи. — Ти хотіла втопитися. Чому ти хотіла втопитися?
Вона підійшла до мене, сіла збоку на бильце крісла й пригорнула мою голову до своїх грудей.
— Ти врятував мене, — прошепотіла вона. — Ти стрибнув у річку й урятував мене з води. Ти стрибнув у моє життя і взагалі врятував мене.
На мить мені наче щось проясніло в голові, але тільки на мить. Я нічого не розумів, був зовсім безпорадний перед цілою купою загадок.
Я знову повернувся до доктора Мінчіта й, вибачившись за свою нетямущість, попросив його пояснити мені все детальніше. Мені раптом запаморочилось у голові, я встав із крісла й пересів на ліжко.
— Я, виходить, ваш пацієнт. То розкажіть мені історію моєї хвороби. Поясніть, як це я несподівано перелетів із острова Ремполу до Нью-Йорка.
Мінчіт помовчав хвилинку, обмірковуючи, з чого ж почати. Тоді сказав:
— Як це добре — нарешті розмовляти з вами отак просто… Справді, мабуть, найкраще розповісти вам усе.
Однак почав розповідати не зразу. Зіскочивши зі столу, він пройшов кілька разів туди й сюди по кімнаті.
— Розповідайте ж, — нагадав я.
— Дай йому подумати, — оступилась за нього Ровена.
— Ви пам’ятаєте, що ви були на покинутому пароплаві «Золотий лев»? Хоч це збереглося в вашій пам’яті?
— Дуже добре. Капітан покинув мене там на смерть.
— Покинув?
— Він замкнув мене в комірчині, коли човни відпливали від судна.
— Гм… цього я не знав. Замкнув, кажете, в комірчині! Ви мені про те колись розповісте! Ну, хай там як, а вас знайшли на тому пароплаві люди з парової яхти «Смітсон». На тій яхті плавала експедиція, що досліджувала Південну Атлантику й Вогненну Землю. Двоє наших матросів знайшли вас за пароплавним димарем; ви спали, а коли вас розбудили, ви закричали несамовито й кинулися на них із тесаком. Ви були, сказати вам правду, зовсім як навісний.
— Але ж… — озвався я й затнувся. — Розповідайте далі.
— Як наукова знахідка ви були трохи завеликий і заважкий для «Смітсона».
— Стривайте, — перебив його я, — а коли ж це все було?
Він прикинув у голові дати.
— Майже п’ять років тому.
— Господи! — вжахнувся я, й Ровена співчутливо обняла мене.