Містер Блетсуорсі на острові Ремполі: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— А чом би й ні?

— Ну, а що ж лишається нам, окремим особам? — спитав я.

— Стоїцизм. Творчий стоїцизм. Що ж іще? Тільки не думайте, що стоїцизм неодмінно має бути похмурий. Погодьтесь, Блетсуорсі, що в житті є без ліку гарного, прекрасного, і попри всі наші розчарування ви все ж радніші жити, а не вмерти.

— Я не хочу бути невдячний. Навіть задля однієї такої літньої ночі, й то варто жити. Але я волів би, щоб життя моє і досі, й надалі мало більше сенсу.

— Навіть саме ваше невдоволення вже має сенс. Та й зрештою вам же нема ще й сорока років, Блетсуорсі. Скільки життя ще перед вами… Ми можемо дожити до великих подій. Особисте наше життя — це ще не все. Люди й так досі переоцінювали своє особисте життя й надто мало дбали про весь свій рід. Щоб це змінити, не треба переінакшувати людської природи, досить дати новий напрямок… О, я знаю, ви думаєте, що я просто ухиляюсь від розв’язання своїх особистих проблем, звертаючи мову на вселюдський поступ. Я розумію ваш іронічний усміх. Може, ви гадаєте, ніби я не надаю ваги тому, що роблю я сам та як добиваюся своє мети: мовляв, так чи інакше течія захопить мене. Ні, я так не думаю. Я далекий від таких почуттів. Навпаки, думаючи про ці великі проблеми, я звільнююсь від усіляких ницих бажань. Я став чесний, принаймні чесніший, ніж був. Недавно я навіть виявив щось подібне до великодушності в кількох справах. І між іншим — я почасти й запросив вас на цю вечерю, щоб запевнити вас іще раз — я збираюсь заплатити вам весь свій борг.

— А чи треба? Навіщо обтяжувати майбутнє розплатою за давні помилки? Я радо списав би той борг із рахунку. Хоча б в ім’я всієї тієї науки, що ми здобули один від одного.

— Я не зможу заспокоїтись, поки не поверну вам боргу.

Побачивши в моїх очах сумнів, він поправився:

— Ну, щоб зробити вам приємність, висловлюся точніше. Я не заспокоюсь, поки не переконаюся, що справді хочу повернути вам борг.

Я усміхнувсь на те застереження, таке характерне для нього, і його обличчя теж засяяло усмішкою.

— І все ж я поверну вам той борг, — сказав він. — Ви завжди все берете під сумнів. Але вірте моєму слову: ваш острів Ремпол щезне, і те, що я казав, справдиться.

ПРИМАРА ДІЙСНОСТІ

_{На згадку про творчість Герберта Уеллса майже кожному зразу спливає на думку вислів «наукова фантастика». Справді, світова популярність письменника виросла передовсім на фантастичних творах: «Машина часу», «Острів доктора Моро», «Невидимець», «Війна світів», «Перші люди на місяці»… Хоч Уеллс мав і попередників у цій царині, проте його, нітрохи не, перебільшуючи, можна назвати основоположником сучасної наукової фантастики — чи принаймні її найпотужнішої й найпліднішої струмини, фантастики соціальної, філософської.}

_{Не так широко відомо, що серед ста десяти Уеллсових книжок, поряд із фантастичними, багато й творів реалістичних у найстислішому розумінні цього слова, таких, що зображують «реальність у формах самої реальності» — скажімо, «Колеса фортуни», «Кохання й містер Люїшем», «Юпс», «Містер Поллі», «Білбі». «Дещо про Долорес», — і соціологічних та політичних трактатів, і напівроманів-напівтрактатів… Та й у багатьох нібито фантастичних Уеллсових творах фантастика стоїть на другому плані, відіграючи роль або голих символів («Дивний гість», «У дні комети»), або формальної рамки розповіді («Сон»), і, навпаки, в творі побутово-реалістичному виринають ефектні фантастичні деталі («Тоно-Банге»).}

_{Та й узагалі відмінність між «фантастичними» й «нефантастичними» творами в Уеллса не така велика, як може видатись на перший погляд. Бо фантастика в Уеллса — не апофеоз науки й техніки, не провіщення її майбутніх тріумфів, як, приміром, у Жюля Верна, а засіб художнього дослідження сучасності. Чи то переносячись на машині часу в майбутнє, чи змальовуючи долю дивовижного винаходу в сучасному світі, Уеллс намагається показати читачеві той сучасний світ у несподіваному світлі, з несподіваного боку, відкрити в ньому щось неочевидне, замасковане, показати, куди ж зайде той світ, де вони з читачем живуть, коли йтиме дотеперішнім шляхом, куди заведуть суспільство ті чи ті тенденції його розвитку. Або ж пробує показати, куди слід простувати, — хоч здебільшого й не знає, яким шляхом.}

_{Отож і в цій нашій книжці, в романі «Містер Блетсуорсі на острові Ремполі» (фантастичного в ньому, властиво, нема нічого, крім хіба дивовижної яскравості й послідовності героєвого марення — чи радше дивовижної здатності містера Блетсуорсі виснувати в своєму маренні таку яскраву, таку знаменну й сповнену проникливості картину світу зі свого вбогого життєвого досвіду) — отож, кажемо знов, у цій нашій книжці Уеллс просто знайшов оригінальний і ефективний спосіб зіставити сучасну йому дійсність із прадавнім минулим людства, з'ясувати, чи далеко відійшли від дикунства — не формально, а суттю — взаємини між людьми в тому світі, що так пишається своєю цивілізацією.}

_{На світ таки часто буває треба подивитись із несподіваного боку, бо зі звичного погляду — з віконця своєї хатки — декому здається, ніби в тому світі панує мир, згода й любов, а «тигри та вовки… такі рідкісні, що на них можна не зважати». Та досить придивитися і побачиш, що в ньому є ще легковажний і шахраюватий Гревз, і облудна Олівія Слотер, і її войовничо-захланна матінка. А втікаючи від них, спіткаєш капітана-вбивцю і акулу. Правлять тим світом Ардам-воїн і лисі діди, панують у ньому жорстокість, лицемірство й забобони; ідилічний дядечків «келих цикути», «приязне слово розради», смерть «за щастя всього людства, зовсім як на бойовищі» тут заступає «догана» у вигляді стокілограмової довбні та жертовний горщик. І найдужче люблять тут «дарунок Друга» — м'ясо своїх ближніх. А живуть люди в тісній, тьмавій ущелині, бо сонячними просторами володіють мегатерії — давно віджилі, а проте живі й живучі істоти, що не хочуть ні вмирати, ні плодитися й люто ненавидять усе живе, все молоде, нищать кожну бруньку, кожну квітку.}

_{І дарма Блетсуорсі тішить себе уявленням, що це тільки загублений у океані малий клаптик землі, тільки острів Ремпол і що десь далеко чекає на нього той, справжній, цивілізований дядечків світ. Ніякого іншого світу немає. Це в його світі під машкарою цивілізації панують жорстокість, лицемірство й забобони й тримають людство в тісних, тьмавих ущелинах мегатерії — застарілі, віджиті звичаї, закони, інституції, що вперто чіпляються за життя й не хочуть давати місце новим, досконалішим, — держава, й релігія, й кастовий поділ суспільства… Що ж до «дарунків Друга», то чи давно писав Томас Гуд у своїй славнозвісній «Пісні про сорочку»: «… на вас не просте полотно, а життя дорогої людини»? А Ардам у цивілізованому світі виявляється ще страшніший: коли на Ремполі він удовольняється войовничим татуюванням, «великим виттям» та безглуздою муштрою, то цивілізований Ардам у своїй Великій війні пожер одинадцять мільйонів людських життів. І самому містерові Блетсуорсі не пощастило відбутись так легко, як на Ремполі: зазнав він і муштри, не менше безглуздої, ніж дикунська, і ногу віддав у жертву Ардамові, та й головою трохи не наклав.}

_{Роман «Містер Блетсуорсі на острові Ремполі» писано 1927 року. Ще й десяти років не минуло від кінця світової війни. На початку її Уеллс, як і багато його співвітчизників, вірив, що Англія з союзниками провадить цю війну за цивілізацію, за щасливе майбутнє людства, що ця війна має покласти край усім війнам, як каже в романі старий Ферндайк. Віри тої стало Уеллсові ненадовго; і містер Блетсуорсі, що повернувся зі свого вимареного острова Ремполу в реальний світ, теж у те не вірить. Але йому, як і багатьом його співвітчизникам, що вже не вірили в велику місію їхньої війни, все ж не стає відваги ухилитись від неї. Стільки кривавих жертв — і все марно? Уеллсові занадто прикра була ця думка, і він чіплявся за примарне сподівання, що зусилля людей доброї волі зможуть іще повернути війну в потрібне річище. Тому він і стояв осторонь антивоєнного руху, за що йому гірко й справедливо дорікали колишні друзі й однодумці. І ось війна скінчилась, так і не справдивши тих непевних сподівань. Лишилась надія, що саме людство, неспроможне забути страхіття війни минулої, вже ніколи не допустить до нової війни. Та минуло сім, вісім, дев'ять років — і чи порозумнішав світ, цивілізований західний світ? Чи розвіялась над ним примара острова Ремполу? В Італії при владі Муссоліні; в Німеччині розперізуються Гітлерові штурмовики; і в самій Англії чинять бешкети свої доморослі фашисти, хай поки що не дуже численні. В США тривав шість років процес Сакко і Ванцетті, двох керівників страйку, неправдиво звинувачених в убивстві й грабункові, й закінчився смертним вироком й стратою — незважаючи на юридично доведену невинність обох засуджених і на протести світової громадськості. Сам суддя, що ухвалив вирок, визнав після страти: Сакко і Ванцетті загинули за те, що були ворогами панівного ладу.}

_{Тож чи дивно, що нью-йоркська статуя Свободи, цей символ нібито найпередовішої в світі американської демократії, уявлялась містерові Блетсуорсі дикунською Великою богинею, що жадає кривавих жертв і годує своїх шанувальників «дарунками Друга» — людським м'ясом. То не тільки на свідомість бідолашного містера Блетсуорсі, а на весь його світ насувала примара дикунського острова.}

_{Ось за яких умов постав цей роман, один із найвизначніших в Уеллсовій творчості. Своєю сатиричною силою він дорівнюється кращим із ранніх Уеллсових романів, що дали письменникові світову славу.}

_{Містер Блетсуорсі — близький родич Ремаркових, Олдінгтонових, Хемінгуеєвих героїв — людей «пропащого покоління», що погубили на бойовищах світової війни свої юнацькі ілюзії. Відвернувшись від облудного суспільства, вони шукали втіхи в особистому житті, в простих людських радощах у дружбі, в коханні, в родині… Та містерові Блетсуорсі кохана дружина й син не можуть заступити світу, не можуть звільнити його від тривоги за долю всього людства. Тому й гнітять його привиддя острова Ремполу. Але й зовсім убити в ньому надію вони не спроможні.}

_{І тут містер Блетсуорсі нібито вертається туди, звідки прийшов. У ньому, виявляється, ще живе сподівання, що його світ шляхом спокійного, тихого, мирного поступу може прийти до щасливої доби, що суспільного устрою не треба ламати силоміць. Правда, його світ не дуже квапиться йти тим шляхом, як не квапиться Гревз віддавати йому давній борг, однак та надія в Блетсуорсі не вмирає — як не вмерла вона й в Уеллсі.}

_{Звісно, ідилічних поглядів велебного Руперта Блетсуорсі та його юного небожа Уеллс, либонь, не поділяв ніколи: він-бо виріс не в домі заможного й благодушного священика. Батько Уеллсів — садівник із великопанського маєтку, потім дрібний крамар; мати — покоївка. В сім'ї насилу зводили кінці з кінцями, і змалку хлопцеві довелось зазнати злиднів; кар'єру свою він починав учнем то в аптеці, то в мануфактурній крамниці, потім був помічником шкільного вчителя — не багато завидніша доля в Англії тих часів; а сам учивсь на жалюгідну стипендію, що її після всіх необхідних витрат — за помешкання, книжки тощо — ставало тільки двічі на тиждень пообідати. Отож він, певно, добре знав, що є й вовки, й тигри, й акули.}

_{А от ілюзії містера Блетсуорсі наприкінці книжки — це почасти й ілюзії самого Уеллса.}

_{В автобіографії, згадуючи свою подорож до Радянської Росії в 1920 році, що її він змалював у широко відомій у нас книжці «Росія в імлі», Уеллс писав: «Ленін після єдиної розмови зі мною сказав, що я непоправний міщанин… Із цього погляду Ленін показав себе тверезим спостерігачем». Хоч у слово «міщанин» Уеллс, либонь, укладав трохи не той зміст, що Ленін, — однак у тому його міщанстві, певне, й коренилась схильність до соціологічних утопій, надія на мирне, еволюційне переродження ненависного йому суспільства. А проникливість великого художника завше боролась у ньому з тою схильністю — й раз у раз переважала. От і в романі «Містер Блетсуорсі на острові Ремполі» художня проникливість і гнів на неправедне суспільство переважають авторові утопічні ілюзії.}

_{Справдження своїх надій Уеллс, звісно, не діждався. Навпаки, йому довелося бачити, як зухвалішає реакція, як набирає сили фашизм. І він попереджав людство про грізну небезпеку. В романі «Самовладдя містера Парема» письменник створив образ фашистського демагога, «Гітлера на англійський лад», у романах «Белпінгтон Блепський», «Обережність ніколи не вадить» змалював психологію потенціального прихвосня фашизму. І до війни дожив Уеллс — іще страшнішої, ніж Велика війна, що скалічила містера Блетсуорсі. Але письменникові судилось побачити й кінець тієї війни, розгром фашизму — цього нового Ардама.}

_{Юрій Лісняк}