Одного разу мені пощастило зробити відкриття, що на кілька днів надихнуло мене і Чіта новою надією, бо нам спершу ввижалася нова можливість швидко закінчити ту нещасну війну.
Я знайшов величезну розпадину в скелях. Я вже кілька разів проходив крізь склеписту діру в кручі, звідки витікав невеличкий прозорий струмочок, але мені не спадало на думку, що там можна ховатися. Та ось одного дня, коли мене дужче, ніж звичайно, гнітили Ардамові погрози, я знов заблукав туди, і раптом мені сяйнуло в голові: яка гарна схованка! Я забрів у струмок, по коліна в воді проліз отвором і на свою втіху знайшов далі велику печеру. Обережно ступаючи вперед, я скоро відчув, що опинивсь у великій порожнині, хоч поночі нічого не бачив. Щоб не впасти в яке-небудь провалля, я весь час брів струмком: адже де тече вода, там є й дно. Витерши сірника, я сполохав цілу хмару кажанів, що спали між вапняковими бурульками вгорі, під склепінням печери. Скільки я міг побачити крізь ту хуртовину чорних крил, печера була дуже велика й пишно прикрашена вапняковими колонами-сталагмітами та напливами.
Мені не хотілось марно витрачати сірники, а якої-небудь гілляки замість смолоскипа я прихопити не здогадався. Отож я досліджував печеру далі помацки, бредучи весь час струмком і знаючи, що його плюскіт завше попередить мене про якийсь поріг чи водоспад. Незабаром я побачив далеко попереду якесь тьмяне світло й повільно рушив до нього. Світло сочилося згори, і, підійшовши ближче, я зрозумів, що печеру утворює величезна розколина, виходячи подекуди аж на нагір’я. А дно її, де тік струмок, положисто піднімалось угору, наче залізничне полотно в горах, що то ховається в тунелі, то знову вибігає у глибоку виїмку. Треба, правда, зазначити, що глибина тієї розпадини набагато перевищувала її ширину. Чистого неба над собою я так і не побачив, його закривали численні виступи кам’яних стін, що заходили один за один, і світло, що просочувалось донизу, багато разів відбившись від тих стін, було якесь мертве, схоже скорше на місячне. Скрізь, навіть у найсвітліших місцях, панувала якась примарна сутінь; по каменю стін повільно спливала вода з якихсь невидимих джерел. У тій сутіні камінь світився мармуровою білістю.
Другого дня я повів Чіта показати йому свою знахідку. Ми наламали сухих гілок, щоб палити їх як смолоскипи, і пройшли в глиб печери, наскільки пощастило. Але виходу ні до горішнього селища, ні на рівнину, де паслись мегатерії, не знайшли. Ми лазили там кілька днів підряд, бо нам важко було змиритися з думкою, що ця розпадина не виправдала наших сподівань. Ми натрапили там іще кілька цікавих гротів і багато досить смачних грибів, а на найвищих прискалках, що на них нам пощастило видертись, — гнізда морських птахів і чимало яєць. І якщо ми навіть не знайшли виходу з печери, вона все ж могла стати нам досить зручною схованкою на той випадок, коли воєнне божевілля надто вже нам загрожуватиме небезпекою.
Я не можу тепер сказати, скільки часу ще минуло по тому, поки щасливий випадок звільнив мене з острова Ремполу, бо спогади мої про ті страшні дні війни зовсім безладні, так би мовити, звалені в одну купу. Якось надвечір я блукав серед своїх обвалищ, потім сів відпочити на кам’янистому березі одного з найбільших і найглибших озерець. Я сидів у якійсь тупій задумі, як людина, що не має чого робити й не знає, чого хотіти. І раптом я помітив відбиту в воді чиюсь постать. Підвівши голову, я побачив одну дівчину з нашого племені, що брела другим берегом по коліна в високій зеленій траві. Я замилувався її лиснючим, струнким смаглявим тілом і стежив за її нерішучою ходою дедалі зацікавленіше. Та дівчина збудила в мені цілий рій думок не тільки про любовні розкоші, а й про щиру дружбу та душевний спокій. От якби, мріяв я, це створіння раптом виявилося не смердючою дикункою, а дівчиною моєї раси, якимсь чудом перенесеного сюди зі світу моєї юності й надій! Мої спраглі душа й тіло могли тішити себе навіть такими нездійсненними мріями.
Дівчина, видно, шукала на березі якогось підхожого місця. І ось вона його знайшла. Вона зійшла на вершечок великого уламка скелі, що висувавсь далеко в озеро, постояла хвилинку замислено, а тоді, сплеснувши руками, кинулась у воду.
Одну мить я сидів нерухомо, ніби глядач у кіно, та враз у мені прокинулися всі спадкові традиції роду Блетсуорсі; я скинув із себе череп та шкуру й стрімголов помчав до води. Рятувати потопельника треба, навіть ризикуючи власним життям: це наш найсвященніший обов’язок. Мені ніколи не доводилося витягати людину з води чи хоча б бачити, як те робиться, але я плигнув у озеро й поплив до дівчини.
Витягати з глибокої води перелякану, сильну молоду жінку, що відбивається несамовито, — справді нелегка й небезпечна справа. Я відчайдушно намагався втримати те сильне, гнучке тіло; вона хапалась руками за мене й тягла кудись у глибінь, я захлинавсь водою, борсався, молов ногами — і гарячково силкувався пригадати, що мені доводилося читати або чути про рятування потопельників. Мені спало на думку, що треба її приголомшити, і я націлився кулаком їй у тім’я, але влучив у обличчя. Намащене траном тіло вислизнуло з моїх рук, а потім вона вчепилась обома руками мені в ногу, скувавши мої рухи. Плюскіт води віддавав мені в вухах криком натовпу, свистінням пари з хлипавки, а на мить мені вчулась навіть пароплавна сирена. Повз мене ковзнув примарний човен, повний людей. Видно, то були вже галюцинації з перевтоми. Подвиг рятування перетворився на якусь безглузду боротьбу, я був уже напівнепритомний і потопав сам, коли нагло, поринувши разом із дівчиною під воду, торкнувся ногами дна. Ми прибились до берега. Вода була там усього по шию. Останнім відчайдушним зусиллям я звільнився від дівчини, що вчепилася в мене, став на ноги, вивергнув із себе цілий струмінь води, наче тритон на якомусь римському водограї, перевів дух, тоді вхопив дівчину за плече й підтяг до себе.
Ми стояли по груди в воді. Приголомшена, вона відкинула назад мокрі чорні коси, безтямно подивилась на мене й упала непритомна мені на руки.
— Швидше геть із води! — захеканий, пробурмотів я й поніс її до берега.
Нелегко було винести з води те безвладне тіло, бо берег був крутий, але я зопалу, видершись нагору, ще проніс її кілька ярдів схилом, порослим пахучими травами. Тоді кинув її додолу, мов лантух, і сам важко сів поруч, засапаний, зовсім знеможений. Мене нудило; я вдихав повітря, а воно наче оберталося в легенях на каламутну болотяну воду.
— Ху, чорт! — видихнув із себе я. — В книжках то воно легко виходить!
Мене охопило якесь химерне відчуття, ніби ми вже не там, де були, а десь-інде. Я протер очі, оглянувся довкола, але побачив перед собою тільки зелений схил, озеро, а за ним кам’яну стіну урвища. Я відкашлявся й виплюнув воду. Помалу я відсапався, й сила повернулась до мене. Але що ж мені робити з зомлілою?
Я вже не пригадую виразно, що саме я зробив. Пам’ятаю тільки, що в голові моїй зринули слова: «способи відживлення», і я заходився робити дівчині штучне дихання, піднімаючи й опускаючи її руки — та й гарні ж вони в неї були! Потім, нарвавши трави, став розтирати їй огруддя й усе тіло, щоб відновити кровообіг. Весь тран стерся з її шкіри; від трави йшов міцний дух, схожий на пахощі вербени.
— Дай мені вмерти! — нарешті промовила вона. — Ох, дай мені вмерти!
— Мовчи! — гримнув я.
— Вони ж мене знову спіймають!
— А дідька! — відказав я. — Я тебе вирятую.
— Навіщо тобі той клопіт! Однаково я пропаща.
Дівчина пояснила мені, що їй не дає жити своїми домаганнями Ардам.
— А я не можу полюбити його. Я його боюся. Ну як я його любитиму, коли я не тямлюся зі страху перед ним!
Тут я помітив на руці в неї синці, а на спині басамани від дубця.
— Він мене вб’є, — не втихала дівчина, й з очей її промовляв такий жах, що я підняв її на руки й відніс далі в кущі, в безпечніше місце. Там я дуже обережно поклав її долі й сам сів поряд. Спершу я ще розтирав її, тоді помалу почав ніжно, заспокійливо гладити. Я побачив, що вона дуже вродлива.
Вона тулилась до мене і, здавалося, зовсім не хотіла, щоб я її відпустив. Зблизька мене просто вразила її лагідна врода. В неї були рівні брови й гарні, ніжно окреслені уста. Раптом яскраве сонячне проміння пробилось в ущелину й залило сліпучим сяйвом нашу схованку. Ту ж мить наші погляди стрілися, ніби безмовно питаючи, чого ж ми хочемо одне від одного.
Колись давно, в далекому Оксфорді, я одного разу вже бачив такий самий вираз у дівочих очах. Та цього разу я не злякався того заклику.
10
УТІКАЧІ
Відтак життя моє повернуло в нове річище.
Я розповів вам про свої пригоди так, як вони вклалися в моїй пам’яті. Я описав весь свій шлях із людного й безпечного світу до цілковитої самотності в світі дикунському, повному небезпек. Далі шляхи мої круто звертають в інший бік. Плигнувши в воду, я ніби прийняв хрещення і вступив у нове життя.
На тій галявині, в сяйві сонця й пахощах трав, я знайшов другу плоть, що стала плоттю від плоті моєї, знайшов друге серце, що билося влад із моїм, і в тому серці радощі й тривоги ті самі, що й у моєму; знайшов подругу, чиї очі з живим співчуттям стежили за кожним моїм рухом, чиї страхи, й надії, й тіло були мої. Ми з нею прийшли до того озерця поодинці; ми пішли від нього, з’єднані навік. І кожному з нас таки прикро потрібна була підтримка другого, бо тепер нам загрожували жорстокі тортури й смерть. Вена — так звали мою подругу — була Ардамовою власністю, і за ремпольськими законами він міг зробити з нею все, що йому заманеться. Та й я вчинив непрощенний злочин проти диктатора. Вена квапила мене тікати, сховатися десь чи разом відібрати собі життя, але нове щастя збудило таку відвагу й гнів у моїй душі, що я спершу ладен був відверто повстати проти воєначальника.
— Ні, — сказав я, — ніде ми не ховатимемося! Ти ввійдеш до мого куреня як моя дружина. Я Священний Безумець, і все, що мені належить, — священне, табу.