Замолоду, живучи ще у Вілтшірі, я й у голові не покладав, що взаємини між чоловіками та жінками можуть бути такі брутальні, жорстокі й гидкі, як на острові Ремполі. До того ж були вони страхітливо заплутані. Мене однаково мучили і потяг, і відраза до тих тубілок, і я, навчений своїм досвідом, почав помічати, що й більшість дикунів-чоловіків отак само хитаються між жаданням і огидою. В тому чистенькому, культурному світі, що з нього я випав, кохання звичайно було чимсь приємним, гарним, чимсь таким, що давало людям щастя. Моя власна перша невдача, що сколихнула в мені ту темну безодню, була лише потворним винятком. А звичайно в тому кращому світі взаємна приязнь юнака до дівчини щасливо розвивалася в палкіші взаємні почуття й завершувалася шлюбом, спільним життям, заснованим на довірі, відданості й саможертві. Але ремпольські тубільці були злі, пожадливі й недовірливі. Вони боялись того тілесного потягу, що зводив їх докупи, й ненавиділи його.
Як я вже казав, люди на острові дуже рідко парувались за вільною обопільною згодою, бо поставити курінь було нелегко, та ще й стояла на заваді складна система табу, що її я так і не зміг до кінця збагнути. Чоловіка тягло до жінок взагалі, а нав’язували йому якусь одну чи двох; а дівчата вже й зовсім не мали вибору. Найпринадніші з них, хотіли вони того чи ні, мусили жити з мудрецями; далі мали право вибору старшини, кати, розпорядники обрядів, стерничі з пірог, плетії мереж та куренів, наглядачі за доброзвичайністю та решта верхівки племені. На острові панувало багатоженство, як і скрізь, де ще не засяяло світло християнства. Що вищого в тій ієрархії захисника знаходила собі дівчина, то вбезпеченіша вона була від «догани»; хіба що його самого розгніває. Отож її роздирало між природною приязню до якого-небудь ласкавого й вродливого, хоч і масного від трану молодика і практичними перевагами шлюбу з яким-небудь татуйованим поважним дідом. Думка про «догану» здебільшого утримувала її від амурних пригод із юнаком, але прикре невдоволення своєю долею змушувало її палко бажати всіляких напастей своєму хирому володареві.
А тому кохання на острові Ремполі ніколи не було таким вільним і приємним почуттям, як серед культурних людей. Воно було наскрізь просякнуте нещирістю, отруєне рабською залежністю та придушеними жаданнями. Чоловік здогадувався про корисливі жінчині наміри, а вона, продавшись йому, пильнувала, щоб дістати за те повну платню. Все те я добре бачив. Траплялося, на танку, при світлі смолоскипів до мене тулилась яка-небудь захекана молоденька красуня, обвішана блискучими скойками, яскраво розмальована, гнучка й слизька від трану; а зазирнувши їй у вічі, я бачив там тільки страх, відразу та покірність чиїйсь суворій волі. Я тоді кидав погляд на поміст під червоною жердиною, де висів маленький священний лінивець, і бачив там Ардама та кощавого діда, що, схиливши голови один до одного, пильно стежили, чи не попадусь я в їхню пастку. І коли на німе дівчинине запитання я, всміхаючись, хитав головою, вона мимохіть теж зводила очі на поміст, до своїх панів, ніби питаючи, що ж вона має чинити далі.
Щоб легше було зберігати свою цнотливість, я зовсім перестав їсти рибу й почав іще ретельніше додержувати чистоти. Я розумів, що, тільки-но мій ніс призвичаїться до смороду згірклого трану, мені куди важче стане відбивати амурні атаки.
8
Б’ЮТЬ БАРАБАНИ ВІЙНИ
Загроза війни вже багато років нависала над ущелиною, мов ті хмари, що то збираються над горами, то знову розходяться. Та ось нарешті вона насунула зовсім близько. Якось ураз війна стала єдиною темою розмов за круглим столом мудреців, а воєнні танці та заклинання примусили всіх забути про танечні забави при світлі смолоскипів перед вівтарем Великої богині. Перші завдали удару горішні тубільці. В обмін на нашу останню партію риби, щоправда не дуже щедру, вони поклали замість жувальних горіхів, дерева та глини певні речі й зображення вельми образливого характеру. Наше плем’я, уражене й обурене, відповіло ще брутальніше, та однаково честь першої образи належала ворогові, й те дуже допікало нам.
Тільки-но війну було оголошено, як Ардам, згідно з законами, звичаями і з необхідності, став верховним ватажком племені. Він неначе аж виріс, чи принаймні надувся. Застромив у верхню губу дві гострі скойки, пофарбував носа на червоне, зробив іще по глибокому надрізові над бровами. Під час трапези його охороняли два пишно оздоблені охоронці теж із простромленими носами, обтятими вухами, чупринами, позліплюваними глиною в довгі червоні роги, й довжелезними списами. Вони стояли обабіч нього, так що він займав добру половину круглого столу, а нам п’ятьом лишалася друга половина на всіх.
— На те війна, — спокійно заявив він.
Він удавав тяжко заглибленого в військові справи й не звертав на неї уваги за столом. Ми четверо розмовляли між собою, а коли звертались до нього, він наче й не чув. Зате часом сам владно втручався в нашу розмову.
Перед нашою трапезою старі діди в кілька змін били в великі воєнні барабани, обтягнуті шкірою загиблих героїв. Оглушливий гуркіт не втихав день і ніч. Навіть тепер на згадку про них у мене в голові гуде той жахливий грім. Старих довбишів раз у раз змагала дрімота, а прокинувшись, вони починали тарабанити з подвоєним завзяттям. Тепер Ардам мав право задля загальної безпеки розпоряджатись безборонно всіма чоловіками й жінками племені й усім їхнім майном. І він таки дався всім нам узнаки, випробовуючи на нас ті кари, що мали впасти на ворогів.
Усіх молодих чоловіків мобілізували до війська й, щоб загартувати їх для майбутніх боїв, усіляко мучили та калічили. Їм обтинали вуха, робили надрізи на тілі, щоб шкіра здималась рубцями, примушували їх якось по-ідіотському марширувати, задерши вгору підборіддя та висолопивши язика. Усі дівчата племені також мали коритися воєначальникові; їм було наказано підтримувати в воїнах відвагу й лютість. Геть усе довкола розмальовували на червоне, поки вистачало фарби. Що два-три дні вряджали дикі воєнні танці, де з великим запалом удавали сцени бою та перемоги, або ж сходилися всім селищем на «велике виття», щоб залякати ворогів. Усі ті збориська мали підгарячити в нашому народі войовничий дух. На них мудреці та ватаги нашого племені звинувачували ворогів у всіляких злочинах та вадах під гучне схвалення та обурені вигуки цілoгo племені. Слова промовців тонули в вибухах дикого виття, й не підхопити того виття щодуху означало накликати на себе тяжку підозру.
Наші промовці в своїх гнівних тирадах висували три головні звинувачення проти ворогів, закидали їм три головні гріхи. По-перше, вони людожери. Це звинувачення завжди здіймало в натовпі хвилю палкого обурення. А промовець нахилявся вперед і запитував патетично:
— Хочете ви попасти до їхніх жертовних горщиків?
Другий гріх наших ворогів була неохайність тілесна й моральна. Третій гріх полягав у тому, що вони годували в себе цілу родину великих горластих жаб і шанували як своїх предків та покровителів; а те здавалось усім нашим людям украй огидним і принизливим. Гидке кумкання старої жаби-матері та її безглузді стрибки промовець порівнював із повільними, статечними рухами та делікатною поведінкою нашого власного тотема. Далі, звернувшись до практичніших питань, промовець доводив, що єдиний спосіб уникнути воєнної загрози надалі — це довести цю війну до переможного кінця; й нарешті починав розводитись про те, скільки жувальних горіхів, глини, дерева та овочів матимемо ми, коли стопчемо під ноги своїх ворогів. А що в нас уже відчувалась нестача всеочисного горіха, ті слова будили в нас найкровожерніші жадання. Ми випльовували шматочки дерева, що ними пробували замінити жувальний горіх, і здіймали несамовите виття, пильно стежачи, чи не відстає хто від загального хору.
А воєнні дії тим часом розгорталися навдивовижу повільно. Як я вже оповідав, кордон пролягав біля великого водоспаду, а стежка і вище, й нижче від нього тяглась у густих колючих чагарях і була дуже вузька та стрімка. Над нею здіймалась до забороненого нагір’я прямовисна кам’яна стіна футів на тисячу чи й більше заввишки. Засівши над тією стежкою, жменя вояків могла б затримати ціле військо хоч згори, хоч знизу. Наші аванпости просунулись за плиту для торгівлі й поховалися серед скель та в кущах; озброєні наші вояки були пращами та довгими жердинами — спихати ворогів зі стежки під кручу. А ще далі наші дозори обснували стежку тенетами та понаставляли пасток. Вороги чатували вище водоспаду. Маючи досхочу твердого дерева, вони поробили собі довгі луки, що на них ми дуже заздрили. Їхні стріли залітали в ущелину на добру чверть милі, а стріляти вони вміли напрочуд влучно.
Ні одна з супротивних сторін не виявила бажання стятись у відкритому бою. Час від часу хтось із наших, необережно показавшись на позиції, падав, уражений стрілою, а одного разу ворожий воїн послизнувся на стежці, впав у річку й утопився. Ми пробували підкидати ворогам отруєну рибу, та навряд чи хто з них піймавсь на ту принаду. Таким чином, війна звелася на сидіння в засідці, окремі влучні постріли та випадкові вбивства й безугавний гуркіт наших барабанів та ще гучніше лящання дерев’яних тріскачок, що їх уживали наші вороги на додачу до барабанів. Отже, війна, по суті, спинилась на мертвій точці, й бойовим запалом був охоплений переважно тил.
Я не знаю, чи Ардамова страхітливо розмальована постать хоч раз показалась у тих місцях, куди залітали ворожі стріли, але в селищі він був невсипущий і невгамовний. Іще вдосвіта він піднімав на ноги всіх наших новобранців із пообтинаними вухами; охлялі, кульгаві, вони мусили довгі години марширувати вулицею, позадиравши підборіддя та повисолоплявши язики. Коли хто з них падав зомлілий, його повертали до пам’яті штурханами; а коли зомліє вдруге, на нього чекала «догана». Людей часто скликали до вівтаря Богині вислухати нове звернення, що його Ардамові нібито нашептав наш прабатько — деревний лінивець. То нам, його вірним підданцям, забороняли жувати до смерку всеочисний горіх, хоч би й пощастило його добути, а то наказували розмальовувати тіла самими тільки горизонтальними червоними смугами. На вертикальні потрібен був спеціальний дозвіл головного штабу. Почались також інквізиційні процеси проти бідолах, що їм закидали співчуття ворогові.
І ось Чіт за столом мудреців (весь час посилаючись на мене, що мене дуже непокоїло) завів мову про можливість і переваги флангової атаки на ворога через нагір’я. Виходило, отже, що він дотеперішньої млявої війни не схвалює, тож і зрозуміло, що Ардам зустрів його пропозицію дуже неприязно. Але Чіт палко обстоював свою улюблену ідею, кепкуючи з Ардамової стратегії, чим і зовсім розгнівив Ардама. Суперечка дуже швидко розгорілась у галасливу сварку. В неї було втягнено й лисих дідів, хоч як їм, видно, не хотілось відверто ставати на чий-небудь бік.
Мені серце завмерло, коли Ардам спитав Чіта, чому ні він, ні я не йдемо на війну, а тільки чинимо всілякі перешкоди військовій владі, та де ми були торік, коли ходили буцімто на нагір’я подивитись на мегатеріїв.
— Де ви були? — кричав він, гепаючи кулаком по столі. — Може, ви з ворогами знюхалися?
Кощавий дід обурено загукав на Ардама: це вже, мовляв, занадто; а слинявий прогугнявив: «Панове, панове!» — і Ардамові довелось пом’якшити свої звинувачення. Далі він уже закидав нам тільки брак патріотичного запалу. Але він таки добре нагнав на нас холоду. Нам стало ясно, що розмови про похід через нагір’я доведеться облишити і що справді треба буде виявляти більше войовничості. Чіт простромив крізь пипки своїх вух по акулячому зубові та розмалював свою корону з листка страхітливими малюнками, а я пофарбував череп лінивця на червоне, наліпив на ньому з глини двоє люто перекошених очей і став повсюди носити з собою свою священну патерицю.
Та попри всі ті зусилля, Ардам і далі нарікав на нашу бездіяльність. Він зажадав, щоб мені, як і всім чоловікам, утяли вуха та розтатуювали все тіло, а тоді послали мене на фронт, де я в своїй шкурі й черепі лякав би ворогів войовничими жестами. Адже Священний Безумець горішнього племені завше стоїть біля великого водоспаду й проклинає нас вельми успішно. Чом би й мені не робити так? Їхні лучники влучають у ціль не так-то й часто.
Ми з Чітом не піддались на ті вимоги, однак іще дужче підірвали тим свій авторитет і безпеку.
Ми не хотіли збуджувати підозри, тиняючись на самоті, але нас настільки явно усунули від усіх справ, що нам нічого іншого не лишалося. Іноді ми ходили разом, однак не дуже часто, а то нас би ще звинуватили в тому, що ми плетемо змову проти Ардамової мудрості й влади. В ті дні Чіт був дуже обережний у розмовах зі мною, однак принаймні одного разу він таки висловив відверто зрадницьку думку. Ми ходили з ним по кам’янистих обвалищах, порослих чагарями й порізаних рукавами річки та озерцями-стариками. Зійшовши на пагорок, ми побачили вдалині водоспад.
— По-моєму, їхні вояки такі самі дурні, як і наші, понуро промовив Чіт. — Вони б так самісінько не послухалися розумного слова… Всі вояки однакові, — зробив він висновок із свого небагатого досвіду. — Що ж ти вдієш… Якби ми напали на них із нагір’я, ми б закінчили всю війну днів за шість… і добряче втерли б носа Ардамові…
Навіть тепер, як згадаю про ту дикунську війну, мене охоплює почуття тривоги й безвиході і я знову немов блукаю серед бескеття безмежно самотній, із тугою за цивілізованим світом у серці; мені здається, що за мною стежать, що мені загрожує щось, і пекельний безглуздий гуркіт барабанів невгавуче гуде у мене в вухах.
«Чим я завинив? — питав я себе. — Що я накоїв, такого, що моє життя, таке коротке, має спливти так марно в оцьому дикунському краю? Адже ж не для того я народився на світ, наділений якоюсь, хай невеликою, снагою, якимись бажаннями, щоб стати забавкою в руках Ардамових та його недоумкуватих приятелів! Невже я маю отут і пропасти серед оцих войовничих йолопів, засуджений на мовчанку, не давши нікому ніякої користі? Невже я так і не побачу ніколи тих великих міст, що до них вирушив у подорож, і не додам чесною працею своєї крихти до загального поступу? Невже мені так і не судилося спізнати справжнє кохання й дружбу, невже я довіку муситиму прикидатись і дотримуватись огидних, ненависних мені законів і звичаїв, бути якоюсь пародією на людину? Навіщо ж я народився, навіщо з’явивсь у цей світ?»
Не знав я тоді, які химерні несподіванки ще готує мені доля.
9
ПЕЧЕРА Й ДІВЧИНА
Обвалище, де я самотньо блукав у ті дні, його каміння, озерця, порослі квітами болітця були гарні своєрідною дикою красою. Там було дуже багато одної рослини, подібної до нашої англійської росянки, тільки значно більшої й рухливішої. Вона стелилася килимами по вологіших місцях, і я ні разу не наважувався ступати на її чіпке, жадібно розтепірчене листя. Липке, схоже формою на людську руку, воно ловило не тільки комашок, як наша росянка, але й ящірок, тритонів і навіть невеличких пташок. Скрізь по болоті валялися висхлі шкурки та кісточки тих малих жертв. Де-не-де видніли ясно-сині конуси великих будяків; росла там і ожина, всипана дуже великими ягодами, і багато всяких запашних трав та квітів. Віддалік здіймалась гола кам’яна стіна урвища, то чітка, виразна, то повита легенькою імлою. Коли десь пополудні до ущелини на коротку часину падало сонце, той краєвид нагадував мені купу барвистого шовку при стіні гігантського готичного собору. Там, у глибоких, чистих озерцях, я часто купався.