Доктор Мінчіт провадив далі:
— Отже, сказати відверто, ви були не вельми зручною знахідкою. Начальник нашої експедиції припоручив вас мені, бо я з фаху лікар-психіатр, і я робив усе, що міг, аби якось пристосувати вас до наших умов. Треба вам пояснити, що я їздив у експедицію як етнолог. У мене були деякі неприємності перед тим, і я вирішив відпочити в експедиції. Начальник був мій знайомий…
Він знову замислився, видно обмірковуючи, що найважливіше розповісти мені.
— Та й морока ж була з вами… Човен, що забрав вас, спершу заїхав на часинку до річки на острові Ремполі, і ото звідти він у вашій пам’яті. Ви маячили, — кричали, що загубили свій світ, узивали нас кровожерними дикунами, розмальованими людожерами. Вас привезли на «Смітсон» і сказали мені або ж якось угамувати вас, або замикати в каюті. Я з самого початку зацікавився вами як фахівець-психіатр. Я вирішив, що божевілля ваше не органічне, тканина мозку, його клітини у вас не ушкоджені. Просто щось вас тяжко вразило, перелякало. Звідси й ваш розумовий розлад. Боюся, що якби я їх послухався та замкнув вас у каюті, вас би те й справді доконало. Ви до нестями боялися сидіти під замком у каюті. Пам’ятаєте ви те?
Я спробував пригадати.
— Ні, — потім, подумавши, додав уже менш упевнено. — Ні, не пам’ятаю…
Якийсь невиразний спогад про те, як я силкувався видобутися з каюти, зринув у мене в голові. Але то, певно, було ще на «Золотому леві»…
— Доводилось мені вас утихомирювати, — вів далі Мінчіт. — Не можу сказати, щоб вас полюбили на судні. Ви ненавиділи весь рід людський, узивали нас зграєю брудних дикунів і… одно слово, не дуже з нами церемонилися. Вас були б ізсадили з яхти в першому ж порту, здали б до шпиталю, коли б не я; але я сказав, що ви не просто неспокійний суб’єкт, а єдина моя наукова знахідка, і це примусило всіх миритися з вашою присутністю. Отак ми й возили вас із собою, поки вернулись додому. Я вирішив ретельно дослідити вашу хворобу в клініці Фредеріка Квіна в Йонкерсі. В Європі ще й гадки не мають, як добре поставлено в нас психіатричні дослідження. У нас є зразки найрізноманітніших захворювань. Деякі труднощі вийшли в мене з імміграційними органами та з вашим лондонським опікуном, але мені пощастило все сяк-так уладнати, і відтоді ви перебували під моїм наглядом спершу в Йонкерсі, далі тут, у Нью-Йорку. Ваш опікун непоганий чоловік. Він попросив своїх знайомих відвідати вас тут і, переконавшися, що з вами поводяться добре, надав мені повну свободу дій і став платити за ваше утримання. Грошей вистачало, ви за цей час одержали якусь там спадщину і тепер людина досить заможна. Всі рахунки в мене зберігаються, можу вам показати. Аж на третій рік мені пощастило довести, що ви не небезпечний для оточення й собі не заподієте нічого; тоді вас випустили з клініки під мою відповідальність, і ви оселились у власному помешканні.
— В оцьому?
— Ні, сюди ви перебрались, уже як спізналися з нею.
— Це моє помешкання, — шепнула Ровена. — Ти найняв його для мене й перебрався сюди зі свого.
Я замислився.
— Дуже добре… Але ж чому я нічого цього не пам’ятаю?
— Дещо ви пам’ятаєте, але в перекрученому вигляді. Ваша хвороба, як я весь час кажу, — типовий випадок так званого систематичного маячіння.
Він знову замовк, ніби чекаючи, що я попрошу його розповідати далі. За мить, зрозумівши те, я мовив:
— Ну, розказуйте…
Він зупинився переді мною, сховавши руки в кишені; ту мить він достоту нагадував університетського лектора.
— Бачте… — почав він, затнувся, ніби пом’яв щось у лівій жмені й знову почав — Річ ось у чому.
Але я не хочу відтворювати тут його складне й заплутане пояснення. Нехай уже студенти слухають нудних лекторів, така їхня доля. А я пишу книжку для широкого читача. Коротше, Мінчітова теорія — чи пояснення, як хочете, — ґрунтувалась на думці, що наше сприймання зовнішнього світу ніколи не буває цілком точне й об’єктивне. Ми завше фільтруємо й, так би мовити, редагуємо наші відчуття, перше ніж пропустити їх до своєї свідомості. Навіть люди, не наділені ніякою уявою, живуть у світі ілюзій, несвідомо прикрашаючи дійсність і тим захищаючись від неї. Наш розум перебирає факти й намагається по змозі відкидати геть усе прикре чи образливе для нас. Ми редагуємо та ревізуємо далі навіть давні свої вражіння. Те, що ми пам’ятаємо про вчорашній день, зовсім не збігається з тим, що ми насправді вчора бачили чи навіть відчували. Спогади ті підретушовані, підчищені, підправлені за нашим смаком, так, щоб вони не тривожили нас і не вражали нашого самолюбства. А люди з багатою уявою чи ті, кого виховували, занадто пильно оберігаючи від життєвих випробувань, можуть — цілком неумисно — і зовсім перекручувати реальність, прикрашувати її, тлумачити упереджено, вбирати в фантастичні шати.
— Ось чому ви мене й зацікавили так, — ніби виправдуючись, пояснив він і підступив до мене ближче.
— Ви надзвичайно цікавий пацієнт! — Він наче думав, що мені буде приємно те почути.
Потім він спитав мене, чи чув я коли-небудь про випадки роздвоєння свідомості, про те, що в мозку однієї людини іноді можуть уживатись дві різні системи асоціацій або й ще більше, — такі незалежні одна від одної, що здається, неначе дві зовсім різні людини мають спільну голову. Я потвердив, що чув про такі випадки. Та й хто в наші часи про них не чув! Отож, пояснив він, таке саме сталося й зі мною. Моє головне «я» було таке травмоване й зранене на самому початку життєвого шляху, що, так би мовити, сховалось під захист фантастичного уявлення, ніби брутальність і жорстокість, що так мене вразили, насправді існують тільки в одному далекому, відокремленому куточку земної кулі. Воно вперто чіплялось за думку, що той утрачений світ рожевих ілюзій усе ж існує як великий цивілізований світ, із якого я випав і до якого маю колись повернутися.
Поміркувавши над його словами, я попросив його переповісти все ще раз. Тоді досить стримано погодився з ним.
У тих заспокійливих мареннях, додав він, я й жив останні чотири з половиною роки, а тим часом моє друге, підпорядковане, практичне «я», що його я не хотів і помічати, водило мене вулицями, примушувало обходити всякі перешкоди, вчасно снідати, обідати й вечеряти, ба навіть вирішувати грошові справи, коли треба було. Оте жалюгідне другорядне, практичне «я», щоправда, ходило по світу в глибокій задумі, немовби в напівсні, однак робило все цілком розважливо, розумно, хоч і повільно. Воно читало газети, могло часом підтримувати розмову і водночас лишалося чимсь окремим, службовим, ніби дроворубом та водоносом для головного комплексу моєї свідомості, поглиненого маренням. Воно збирало свій досвід лиш на те, щоб він забувся. Те перше, головне «я» не хотіло нічого знати про цей бік мого життя, а коли й сприймало з нього які вражіння, то тільки на те, щоб перекрутити їх до невпізнанності.
— Ми всі до певної міри такі, — сказав Мінчіт. — Ви ж цікаві тим, що так уперто, послідовно, неухильно лишалися таким.
— Так, так… усе це дуже правдоподібне… — погодився я. — Але ж послухайте, докторе Мінчіте. Адже острів Ремпол для мене цілком реальний, я знаю ного, сказати б, на дотик, на смак і на запах. Я бачив ту країну так ясно й виразно, як ось бачу витерті місця на цьому старому килимі. Яка це вперта свідомість, відкидаючи дійсність, спромоглася б вигадати все те, що я бачив скелі, гори, дикунські свята, погоню і… і мегатеріїв? Я вистежував мегатеріїв; один навіть гнався за мною. Я насилу втік. Мегатерії — це велетенські лінивці. Я навряд чи хоч раз ізроду чув про них раніше.
— Так це ж дуже проста річ, — відповів лікар. Експедиція на «Смітсоні» шукала мегатеріїв. Це було наше головне завдання. Ми хотіли знайти живого мегатерія, коли вони ще взагалі існують, раніше за англійців. Весь екіпаж яхти просто снив тими мегатеріями. Ми весь час говорили про них. А наш зоолог і палеонтолог ні про що інше не говорили. Вони показували вам малюнки. Вони знайшли череп молодого мегатерія, клапті його шкури, його послід. Тепер я пригадую: якось ви прочитали нам цілу химерну лекцію про мегатеріїв, їхні звички й спосіб життя. Разюча, надзвичайна фантазія! Так ви гадаєте, що бачили мегатеріїв?
— То їх не було на Ремполі?
— Ми не спіткали жодного.
Я сидів зовсім сторопілий.