— Ви плутаєте марення зі спогадами. Річ багато поширеніша, ніж гадають звичайно.
Я схилив голову на руки, тоді знову підвів її.
— Я не втомив вас? — спитав Мінчіт.
— Я ловлю кожне слово, — відповів я, — хоч дещо мені нелегко зрозуміти.
— Ще б пак! Я за півгодини виклав наслідки більш ніж чотирьох років пильних спостережень.
— О, Чіт завше був пильний спостерігач… Але цікаво, звідки в моїй уяві взялась та його циліндрична корона… Лікар уявлення не мав про ту дивовижну корону, а тому не звернув уваги на мої слова. Він надто захопився розповіддю про свої дослідження.
— Як це було цікаво — розплутувати переплутані нитки вашої свідомості…
— Дуже радий, що це вас тішило, — відказав я.
— Наприклад… — Він знову почав ходити по кімнаті. — Я дізнався, що в ваших жилах тече дуже мішана кров: з одного боку щира англійська, з другого — сірійська, португальська й навіть канарських тубільців. Ще дитиною ви зазнали різкого зламу в житті. Спершу буйне дитинство на Мадейрі; потім спокійне зростання у Вілтшірі, й обидва ті періоди нічим між собою не пов’язані. Навіть мова ваша змінилася. Ви втратили всякий зв’язок із Мадейрою, це так. Але… щось жагуче, буйне, егоцентричне, сильне й меланхолійне таїлося під оболонкою вашого англійського «я», безформне й туманне, начебто зовсім забуте. Скажіть, у ваших… ваших мареннях про острів Ремпол ви бачили там пишну субтропічну рослинність?
— Так… багато дерев і зелені, — відповів я, подумавши. — А гори круті й мальовничі.
— Справжній острів Ремпол — гола пустеля, — сказав він.
Я оглянувся на Ровену.
— Доктор дуже проникливий, — озвалась вона.
— Справді, дуже проникливий, — погодився я.
— Ми ж про це дуже часто сперечалися, — пояснив доктор Мінчіт.
Я опустив погляд на свої коліна в блідо-блакитній злинялій піжамі, на босі ноги. Помацки знайшов Ровенину руку й стис її. Тоді глянув на вазони з вербеною, у відчинене вікно.
— Ви справді дуже розумна людина, — сказав я нарешті,— і все оце, що я бачу, здається, дуже реальне. Але такий самий реальний для мене й острів Ремпол. І ота їжа, що я там їв, цебто людське м’ясо. І дикунське виття, і війна. Скажіть, а за що я жив тут, що я їв? У цьому світі немає «дарунків Друга»? І що то була за війна, безглузда й жахлива війна, що під кінець заповнила все моє марення? Що то була за воєнна метушня? І барабанний гуркіт, і виття? Невже все те — пуста уява? І чому ти, кохана, хотіла втопитися? Ось тут моє марення й ваша дійсність збігаються. Адже ж і доктор не довів, і ти не сказала, і сам я не відчуваю, що то теж була примара.
— Ні, — сказав Мінчіт, знову зупинившись. Усе те… мало свій ґрунт.
— А війна? — наполягав я. — А війна?
— Любий мій! Любий! — прошепотіла Ровена, немов хотіла заглушити щось незрозуміле їй самій.
— У неї були неприємності, — неохоче пояснив лікар. — Лишилась зовсім без грошей…
— А воїн Ардам?
Мінчіт довго мовчав, але тим дужче вразила мене його відповідь.
— Майже весь світ… — сказав він нарешті, — справжній світ — тепер воює.
— Ага! Тепер я починаю розуміти… — промовив я. — Тепер мої спогади поєднуються в якусь систему.
— Так, — погодився лікар. — Ми живемо в величний і трагічний час. І ви нарешті вже можете зважитись глянути в обличчя реальному світові.
— Це реальний світ?
— Авжеж.
— Реальний світ… — іще раз проказав я. Тоді підвівся й обернувся до вікна. В рамі його видно було грізно вгороджені в небо хмарочоси найбільшого міста сучасності, осяяні багряним призахідним сонцем, що сліпучим полум’ям відбивалось у тисячах і тисячах вікон.
— Починаю розуміти… — мовив я.