Але я ще довго не важився вийти з затінку. Мої химерні мрії про перетворення церкви та всіх людських установ і перебудову всього цивілізованого світу геть розвіяла сувора дійсність.
6
ГІРСЬКЕ ПЛЕМ’Я
Перед світом похолоднішало, і я так змерз, що не пошкодував кількох дорогоцінних сірників та розпалив собі під навислою скелею багаттячко. Напившись погожої води зі струмка, що тік біля моїх ніг, я вкрився сухим мохом, що його здер цілим шаром зі скелі, й лежав скорчений, тремтячи з холоду, поки розвиднілось. Тоді нарешті зважився вернутись до нашого таборища. Йти мені довелось не більш як чверть милі, й дорогу знайти було легко по слідові мегатерія. Обидва мої товариші були вже на місці; сидячи навпочіпки, вони пекли коріння на ще не догаслому приску вчорашнього багаття. Їм не довелось тікати так далеко, як мені. Наш горщик, на щастя, вцілів, і хлопець, нарвавши листя з уфи, варив у ньому щось на зразок чаю.
Чіт видимо зрадів, побачивши, що я живий і цілий.
— Йому пощастило втекти? — спитав він — звісно, маючи на увазі мене.
Я тільки кивнув головою й оскірився.
Брудна потвора наступила на шкуру, що правила мені за священне вбрання, і мені довелось виполоскати її в струмку. Потім ми з Чітом стали радитись, що нам зробити за день. Мій дослідницький запал, правду сказати, вже трохи вщух, але вертатись в ущелину мені ще не хотілося. А Чіт, як я бачив, іще більше за мене хотів іти далі. Я вже потроху здогадувався, що цей хитроокий горбань погодився вирушити в розвідку на нагір’я не просто задля того, щоб задовольнити примху Священного Безумця; в нього була якась своя мета. Як завжди, я правив йому за ширму. Він хотів оглянути місцевість і назначити якісь стежки; а навіщо — я ще не міг збагнути.
На південь від нас здіймалася стіна сірих скель, неначе з вивітреного вапняку, зовсім голих і таких крутих, що навряд чи вони могли принадити мегатеріїв. Туди ми й попростували, пильно озираючись на всі боки. Ми натрапили дорогою на цілу череду з десятка потвор, що паслися на рівнині, й накинули чималий гак, обминаючи їх, бо потрапити поміж них було б надто небезпечно. Ми намагались іти поза вітром, щоб вони нас не занюхали.
Хлопець-носій розважив нас, протанцювавши тріумфальний танець, що в ньому показав свою зневагу до мегатерія. Так він помстився на потворі за свій учорашній переляк. Він дуже кумедно й схоже наслідував мегатерієві рухи. Захопившись своїм танцем, він трохи-трохи не розбив нашого горщика, що його був поставив додолу, й не розсипав нашого запасу їстівного коріння.
Вапнякові скелі справдили наші сподіванки. Там була безліч прискалків та розколин, неприступних для великих тварин, але майже не було рослинності. Ми пройшли попід підніжжям скелястої стіни, де ріс рідкий чагарник, і отаборились на ніч, назбиравши добрячу купу сушняку на паливо та моху на постелі. Хлопець десь щез і за півгодини повернувся, несучи здоровенну сіру ящірку, добрих пів-ярда завдовжки, не рахуючи хвоста. М’ясо її виявилось дуже смачне. Після вечері я сидів біля вогнища, вельми задоволений, і дивився, як сходить місяць. Мені бракувало тільки доброї сигари. Але на острові Ремполі не знають тютюну.
Мене пойняла якась несподівана приязнь до своїх супутників. Я почав змальовувати їм театри, кафешантани, кипуче вечірнє життя лондонського Вест-Енду, проспівав їм «Тарарабумбію» та ще кілька модних пісеньок, що їх більш-менш пам’ятав. Хлопцеві найдужче сподобалась «Тарарабумбія»; він вибивав ритм її так завзято, що мало знову не розтрощив горщика.
Аж третього дня я нарешті збагнув, що надумав Чіт. Він хотів обстежити горішню частину ущелини й розвідати розташування селища сусіднього дикунського племені. Коли я почав обережно його розпитувати, він потвердив мої здогадки. Він сягав думкою куди далі, ніж решта наших мудреців. Він гадав, що незабаром нам доведеться воювати з тими сусідами. Бо взаємини між двома племенами почали псуватися. Вже була якась сутичка через одну дівчину, а ще більше клопоту виникало в нашій із ними торгівлі. Звичайно дикунська війна зводилась до безплідних сутичок в ущелині; але щось — чи то мої балачки, чи, може, віщий сон — закинуло Чітові в голову думку напасти на ворогів згори, перейшовши оце заборонене нагір’я. Те плем’я, що перше наважиться на таке, напевне переможе! І тепер він прикидав; як здійснити той напад, мов із ясного неба.
— Але ж це треба піднятись нагору, — сказав я, — а ваш закон забороняє навіть думати про таке.
— А що, як вони перші додумаються? — хрипко прошепотів він. — Не ждати ж нам цього…
Опівдні третього дня, перейшовши голий, спалений сонцем, стрімчастий вапняковий кряж, ми дістались нарешті до ущелини. Вона відкрилася перед нами раптово. До нас долетіло ревіння водоспаду, а за хвилину ми опинились на краю стрімкого урвища. Внизу простяглася в один бік широка долина овальної форми, по ній зміїлася річка, що по другий бік від нас ринула водоспадом у глибоку розколину, зникаючи в хмарі бризок і водяного пилу. В тому боці було наше селище. Кипучі води неначе заповнювали всю розколину, й годі було уявити собі, що там є стежки, по яких можна дістатись із одного селища в друге. А проте вони там були. Та ще важче було збагнути, що, прокружлявши два з половиною дні по нагір’ї, ми опинились усього за кілька миль від того місця, звідки вийшли, і що ревіння оцього самого водоспаду, відлунюючись від скель, долітає аж до нашого селища.
Чарівнішого, величнішого краєвиду я ще не бачив на острові Ремполі. Прямовисні кам’яні стіни урвища були такі високі, що навіть найбільші дерева внизу здавалися мізерними кущиками. Долина по праву руку від нас була ширша й рівніша, ніж та частина ущелини, де жили ми, й куди густіше поросла лісом; положисті схили поспіль зеленіли деревами. Над ними здіймалась висока стіна з червонястого каменю, що захищала цю зелену пишноту від мегатеріїв. А віддалік височіла над усім величезна скеля з тієї самої напівпрозорої гірської породи, що на морському березі, й вигравала дивовижними барвами в яскравому сонячному світлі. Ми почувалися трьома малими комашками перед тією спокійною величчю.
— Ух! — полегшено й задоволено зітхнув Чіт і сів на зручний виступ скелі. Ми з хлопцем також посідали. Далеко внизу видніли курені селища, мов купка якихсь жалюгідних грибів серед величі й пишноти довколишньої природи.
Якусь хвилину ми сиділи мовчки. Оселя того горішнього племені була навдивовижу подібна до нашої. Такі самі кулясті курені, так само безладно розкидані, такі самі обгороджені подвір’ячка. З такої височини ми не могли виразно розглядіти мешканців того селища, aлe напевно вони були такі самі бридкі, темношкірі, брудні, як і наші люди, й так само спотворені татуюванням та різними дикунськими оздобами. Навіть за мирного часу ми майже не зналися з ними. Торгували ми з сусідами, розкладаючи свій крам на священних кам’яних плитах недалеко від великого водоспаду. Ми продавали їм свіжу й в’ялену рибу, великі перламутрові скойки, акулячу шкіру та зуби, а вони платили жувальними горіхами, що на них мали цілковиту монополію, горщиками та грудками гончарської глини, оцупками твердого дерева та сушеними овочами. Часом ми перегукувались, вітаючи одні одних. Мову їхню ми розуміли добре, як і вони нашу. Мені навіть розповідали, що, незважаючи на табу, молодь із обох племен нишком ходила до водоспаду і там, у кущах та між камінням, похапцем заживала любовних утіх. А наших чоловіків навіть дражнили тим, що їхні молодші дружини нібито надто люблять носити крам своїх господарів до водоспаду. Іноді жінок навіть викрадали, що призводило до чвар.
Племена весь час сварилися й через ціни на свій крам. Ми, долішні рибалки, вважали, що дістаємо надто мало твердого дерева за свою рибу. Наші лисі мудреці весь час бурчали, що ми скоро всю рибу з моря віддамо за ті злиденні кілька горщиків та грудок глини, і підмовляли наших чоловіків самим піднятись до покладів глини над водоспадом та накопати її скільки треба й нарубати вдосталь твердого дерева. А горішні тубільці хотіли тримати кілька власних пірог на озері під водоспадом, щоб самим ходити в море по рибу. Вони казали, що тверде дерево, раз зрубане, більш не виростає, і нарікали, що ми забираємо всі їхні горіхи, дерево й глину мало не задарма. Ось про що наші племена перегукувалися під ревіння водоспаду, і про те ж ми майже щодня розмовляли по обіді за круглим столом.
І щоразу Ардам-воїн гепав кулаком об стіл і вигукував:
— Відняти!
А Чіт, подумавши, відказував:
— Як я був іще молодий дурний хлопчак, ми пробували відняти. Багатьох убили, і Велика богиня щедро обдарувала нас. Наші дівчата стали розбещені й галасливі… Та однаково скоро все стало, як і перше.
— Погано ви їх били, — сказав Ардам. — Я тоді теж іще малий був.
— У цивілізованому світі, звідки я прийшов… — почав я, і найбридкіший із трьох дідів аж застогнав. Я залишив Англію в супокійні часи, ще до Великої війни, і тому мені можна пробачити, що я змалював їм Європу як край непохитного миру, підтримуваного рівноправними угодами та переговорами. Я розповів їм про торговельні пакти та арбітражні угоди, про те, що в крайніх випадках ми звертаємось до Гаазького міжнародного трибуналу або скликаємо всеєвропейські конференції з того чи іншого питання. Існує, сказав я, всеєвропейська згода, що дуже скоро обійматиме весь світ.
— Увесь ваш світ, — кинув Чіт скептично.
— Великий світ.
— Світ, що його нема.
— Ні, є, — заперечив я. — О, коли б ви знали, як повільно прийшла наша Європа до миру й скільки крові це нам коштувало, ви б зрозуміли, що значить єднання! Коли б ви могли забути оту безглузду ворожнечу зі своїми братами з-над водоспаду!
— Братами? — з безмежною відразою в голосі протяг Ардам.