— Але ж тоді… — сторопіло почав я й змовк.
— Це їхня земля. Вони мають що їсти. Вигріваються на сонці. Для них тут поживи досить, а якби їх було більше, то вже б не вистачало. А від чого їм помирати? Ніхто на них не полює, ніхто не їсть їхнього м’яса, бо в них кров отруйна. От і все. Ось ти, Безумцю, торочиш про якийсь ваш Поступ. Хіба в твоєму світі нема мегатеріїв — у тому твоєму світі, що буцім усе рухається вперед та вперед? Хіба в твоєму світі нема істот, що не хочуть ні плодитися, ні вмирати?
— Нема, — відказав я, тоді, подумавши, поправився — Тварин таких нема.
Якусь хвильку він дививсь на мене, осміхаючись недовірливо. Коли б він не був такий неприторенний дикун, я б подумав, що він зрозумів, чому я поправився. Він сидів, згорбивши спину, обхопивши ручиськами коліна й ледь схиливши голову набік. Хлопець лупав на нас очима, вражений нашою незрозумілою розмовою.
— Лягаймо спати, — промовив нарешті Чіт, підвівся, потягся й позіхнув, збираючись лягати. На його знак хлопець підкинув у вогнище паліччя. Я сидів, дивлячись, як здіймається над вогнищем дим та як цікаві, жадібні язички полум’я пробиваються поміж сухим гіллям. Чіт хвилинку дививсь на мене, тоді, певно зробивши якісь свої висновки, повернувся набік і дуже швидко заснув.
А я був схвильований. Я усвідомив допіру, що тільки-но починаю розуміти таємницю життя й природи. Почуте щойно про мегатеріїв ніби освітило, пояснило мені деякі явища в моєму світі, що давно вже, так би мовити, топтались на порозі моєї свідомості, чекаючи, поки я зверну на них увагу. Тепер вони владно насунули на мене. Мене змалку вчили, що в природі панує жорстока боротьба за існування і що загальна нещадна конкуренція підтримує в кожній істоті й у кожному виді силу, життєздатність і, так би мовити, добру спортивну форму. Але як поміркувати, то дуже небагато є в природі такого, що бореться за існування, і вже зовсім мало що могло б похвалитись силою, життєздатністю й доброю формою.
Так розвіялась одна з моїх ранніх ілюзій. Раніше я вважав, що, коли умови життя якогось виду міняються, він починає змінюватися сам, пристосовується до нових умов, виживає, розплоджується, і ніщо неспроможне його знищити, хіба інший вид-суперник, що пристосувався швидше й краще і плодиться ще рясніше. А тим часом біологічні види в змінених умовах поводяться безладно й безглуздо, мов ідіот, що йому дали непідсильне розумове завдання, і велика плодючість є лиш одною з незліченних можливих реакцій на ту зміну умов. Згодом я ще дізнався, що більшість дивовижних квіток, так добре пристосованих до запліднення яким-небудь одним видом метеликів, насправді ніколи не запліднюються в такий спосіб, бо птахи вже винищили тих метеликів дощенту. І переконався, що нездатність швидко пристосуватись до середовища буває ще разючіша, ніж здатність. Аж пізніше я взнав, що лісові анемони на півночі Англії цвітуть навесні даремно, насіння на них не зав’язується. І навіть на півдні Англії воно зав’язується дуже рідко. Разючі приклади такої безплідної «еволюції» можна було б наводити без кінця. І ще я мав згoдом дізнатися, що такий переможний біологічний вид, як людина, може перемагати, тільки обертаючи все довкола на пустелю. Людина вирубує й випалює дерева, що під їхнім захистом живе, вона розвела кіз, що спустошили Аравію, а тепер почала переробляти азот повітря на добрива та вибухівку й скоро, певне, зробить земну атмосферу непридатною для дихання. Однак тоді я нічого цього не знав і був просто приголомшений тим парадоксом природи, яким здались мені незграбні чудовиська, що панували на нагір’ї острова Ремполу.
Я сидів, освітлений з одного боку місяцем, а з другого — вогнищем, і загинав пальці, перелічуючи свої приголомшливі відкриття.
По-перше: далеко не завжди виживають найспритніші, найсильніші чи найхитріші тварини. Потвора, що плазує по землі, об’їдаючи пагон й бруньки, яких вистачило б прогодувати безліч жвавіших, здібніших видів, тим самим робить їхнє існування неможливим. Деякі тварини виживають, спустошуючи все довкола. Або ж вони поширюють усякі хвороби, що винищують інші види. Одно слово, зовсім не обов’язково перевершити, перерости інших. Можна їх виморити, видушити своїм смородом.
По-друге: щоб біологічний вид зберігся, йому зовсім не обов’язково плодитися. Можна зберігатись, не розмножуючись, а просто не вмираючи. От, наприклад, мегатерії не багато витрачають енергії на плодіння, вся вона йде на свої потреби, і процес виснаження тканин, що скорочує життя більшості вищих тварин, не підточує їхніх організмів. Вони проіснували вже хтозна-скільки, не відтворюючи свого виду. Вони відбирають їжу у своїх дітей, знищуючи їх тим, як стародавній Сатурн, і самотньо панують, як він, над своїм світом. Природа немовби жбурнула мені межи очі ці безплідні гори живого м’яса так само байдуже, як показала б солов’я, троянду чи усміхнене дитя.
І, нарешті, по-третє: тварина може зжити зі світу всі інші створіння й потім згинути сама. Боротьба за життя може скінчитись перемогою видів зовсім не життєздатних, а просто дуже шкідливих. У природі цілком можлива відносна, тимчасова перемога приречених. Ось ці мегатерії зробили з велетенських обширів Південної Америки страшну пустелю, а потім щезли там самі й щезають останні — бо навіть на острові Ремполі час від часу який-небудь із них падає, застигає нерухомо, а незабаром здимається й починає гнити. Отже, еволюція далеко не завжди є невпинне поривання вперед і вгору, невпинне розповсюдження життя. Буває часом, як і в цьому випадку, що вона скочується вниз, у глухий кут.
То ось яка вона насправді, та невтомна й неухильна еволюція, що в неї я привчився вірити як у сувору, але врешті благодійну — тоді, коли я привчався вірити ще в багато що, слухаючи бадьорі дядечкові проповіді та розмови за обіднім столом у його домі. Коли думати про неї, пізненько повечерявши напівсирим корінням якихсь невідомих безіменних рослин і сидячи навпочіпки просто неба біля димного багаття серед освітлених місяцем чагарів та слухаючи плюскіт струмка й хропіння сонного дикуна, все стає якесь навдивовижу просте і ясне.
Я, здається, вже згадував у своїй розповіді, як, коли Чіт спитав мене, чи в тому моєму цивілізованому світі, що ним я так вихвалявся, нема нічого такого, що не хоче ні плодитись, ні вмирати, я спершу відповів: «Немає», а потім поправився: «Тварин таких немає». Чому я так сказав? Бо мені тоді сяйнуло в голові — а тепер та гадка повернулась до мене знову, несподівано яскрава, — що людські закони й установи так само підпорядковані законам біології, як і життя всіх живих істот. Як те часом буває, думка моя сміливо перескочила через начебто нездоланні відмінності, й мені впало в очі, що держави, організації й установи людські так само не плодяться, не знають природної смерті й чіпляються за своє існування, як і мегатерії. Коли я розмовляв з Чітом удень, мій цивілізований світ упевнено й тріумфально простував від одного соціального досягнення до другого, а тепер, коли Чіт лежав і хріп, той світ видавався мені нескінченно далекий від миру, єднання й безпеки.
Я знов закликав на поміч дядечків дух. «Людина, — сказав я собі, — це не тварина. Порівняння невдале, і доля цього приреченого на вимирання виду тварин — зовсім не призвістка долі людського роду. Цей острів Ремпол — одне, а мій великий світ — зовсім інше. Бо в мого світу є душа. Є воля».
І, ніби підсилюючи тим свої слова, я спокійно підвівся, взяв оберемок хмизу й підкинув у багаття.
Тоді почав уявну суперечку з Чітом, що мирно спав біля мене. Людина, сказав я, розуміє свої труднощі й уміє їх бороти.
Звичайно, тут, на острові, будь-яка боротьба безнадійна. Перспективи тут, безперечно, зловісні. Врешті навіть ті потвори неминуче загинуть серед спричиненої ними пустелі. Тут справді здається, що випереджає не найпрудкіший і побиває не найсильніший. Битву виграють мляві, недвижні, вперті — перегородивши дорогу й утримуючи свої позиції. Доти я погоджувався з Чітом. Коли навіть мегатерії врешті вимруть, те не відродить усіх бруньок і пуп’янків, що вони пожерли, всіх надій, свіжих паростків, молодих життів, що вони розчавили, задушили, вбили. Може, вони переживуть ваше жалюгідне плем’я, що ховається в ущелині, не маючи відваги зійти на нагір’я, винищити потвор та заволодіти землею й сонцем. Хай так. Але ж острів — ще не світ. Людина, справжня людина — така, як я її собі уявляю, — розуміє свої труднощі й уміє їх бороти. Вона може прийти сюди. Тоді вона візьметься до діла не так, як ви, нещасні дикуни.
Здається, я задрімав. На мене найшло напівзабуття, оте марення на межі між сном і неспанням, коли майже непомітні відмінності виростають в уяві у справжні прірви, й, навпаки, речі якнайчужіші одна одній раптом здаються навдивовижу близькі й споріднені. Я сам дивувався, що ті химери так виразно оживають тепер у моїй пам’яті. Мабуть, їх закарбувала в ній несподівана пригода, що перебила те сонне марення. У моїй уяві людські установи дивно переплутались із мегатеріями, і мегатерії з установами, і я споряджав велику облаву, щоб очистити світ від цієї громіздкої спадщини минулого. Світ мав народитись наново. Бо людина, справжня людина, сильна тим, що може вчитися на своїх помилках. Минуле треба було, як то кажуть, «згорнути», як згортають фірму, що її мають реорганізувати й злити з іншими. Я гадаю: всі ті думки збудило в мені свіже вражіння від допіру побаченої старезної потвори, що не хоче ні плодитись, ні вмирати.
Мені ввижалося, наче відбувається якась нарада цивілізованих людей, і єдиний наш слухач — Чіт, що лежить на купі моху. А ми обговорюємо проект самоліквідації християнських церков. Те мало стати початком якоїсь грандіозної, всеосяжної перебудови світу, якогось релігійного відмолодження, що мало покликати все людство до щасливої діяльності й діяльного щастя.
— Щоб запровадити в життя загальну доброзичливість, — мурмотів я собі під ніс, — та інші цінні якості — віру, надію, милосердя, ще не вимерлі на землі…
Зненацька гучне ревіння й тріск у чагарях розбудили мене з тих марень. Я схопивсь на рівні ноги, втупив очі в темні хащі й побачив у світлі місяця, що на мене суне велетенська туша. Невеличкі очиці, ловлячи в себе полум’я нашого вогнища, горіли, як дві жарини, в тій чорній рухливій брилі. Потвора наближалася, швидко стрибаючи. Не лишалось нічого іншого, як чкурнути в кущі. Я зразу ж кинувсь будити своїх товаришів. Хлопець, здається, не спав і схопився, скрикнувши, тільки-но я доторкнувся до нього. Він, либонь, давно вже помітив небезпеку, але з переляку розгубився й не знав, що робити. А коли я підштовхнув його, шмигнув у кущі, мов сполоханий щур. Я розтермосив Чіта:
— Тікай! Тікай! — і сам подав йому приклад, помчавши щодуху, куди очі світять.
На Чітове щастя, тварюка, видно, сунула просто на мене. Я перестрибнув струмок і помчав у той бік, де чагарі були трохи рідші, спотикаючись, підстрибуючи, дряпаючись об гілля та колючки. На своїй голій спині я відчув гарячий віддих потвори, що гналася за мною. Зрозумівши, що та стрибуча гора наздоганяє мене, я припустив швидше. Отоді я переконався, як швидко може рухатись мегатерій, охоплений руїнницькою жадобою. Здавалось, ніби якесь іще більше страховище підхоплювало ту гору м’яса й жбурляло її навздогін за мною. Я біг, прислухаючись, як важко гупає об землю мегатерієва туша, і, пробігши ярдів двісті чи й більше, переконався, що ані на ярд не втік від свого переслідувача. Поки він напружувався до нового стрибка, я наче відривавсь від нього трохи, та за мить мегатерій знову гепався на землю зразу за мною.
Спершу я мчав наче очманілий зі страху. Тоді, постерігши, як виразно бачу я кущі й бур’яни поперед себе та як стрибає переді мною через корчі моя тінь, я збагнув, що місяць світить мені в спину і потвора добре бачить мене. Вже задля самого того краще було звернути вбік, а до того ж, подумав я, така важка брила не зможе розвернутися зразу. Тільки-но трапиться якесь прикриття, я зверну поза ним і побіжу проти світла. Та не встиг я оглянутись довкола, як земля запалась у мене під ногами, і я полетів униз.
Я зопалу наскочив на глибоку яругу, не помітивши її. Впавши на дно, я хвильку лежав приголомшений, бо сильно вдарився підборіддям об каменюку. За мить зоряне небо наді мною закрило якесь темне громадище. То падав згори мегатерій. Якби він упав просто на мене, був би мені кінець. Та, на щастя, він до мене не долетів, застрягши в вузькій розпадині. Він також опинився ніби в пастці.
«Стривай, я ж тебе перехитрю!» — подумав я й швиденько подерся з кам’янистого провалля нагору. Не знаю, чи потвора ще намагалась дістати мене, чи, скорше, просто борсалась, вибираючись із яруги.
Я відповз ярдів на двадцять, сховався в рятівну тінь і причаївся. Але й туди до мене долітав огидний сморід від потвори. Вона сопла, рохкала, гарчала. Я бачив і чув, як вона вилазить із яруги, й пильно стежив за кожним її рухом.
Мегатерій рохкав, пирхав, шкрябав пазурами по камінню. Видно, йому не сподобалось у ярузі, й він поспішав чимшвидше вибратись із неї на надійніший ґрунт. Вилізши нагору, він сів на задні лапи й почав крутити на всі боки своєю незграбною головою, видимо шукаючи мене. В місячному світлі переді мною бовваніла велетенська чорно-сіра туша, куди більша за слона.
Я намацав рукою каменюку й був уже хотів схопитись та жбурнути нею в свого ворога, але схаменувся. «Підожди», — сказав я сам собі.
І добре, що я того не зробив. Не бачачи мене, дурне створіння почало заспокоюватись. Воно перемогло мене, загнало в яму, отже, не осоромило себе. Ревнувши раз, удруге, мегатерій затих, неначе замислився, тоді важко припав до землі, проповз ярдів із півсотні, прислухався, знову звівсь на задні лапи, заревів, стрибнув кілька разів і посунув плазом геть. Час від часу він спинявся, зводився дибки, тоді сунув далі. Що відбувалося в тому мізерному мозкові — бо мегатеріїв мозок навряд чи більший за кролячий, — я не можу собі уявити. Може, потвора вже забула про мене. Шарудіння та сопіння помалу стихало вдалині й нарешті зовсім завмерло. Чути було тільки, як тихо шелестить листя на кущах.