— Є, — відповів я. — Є вояки, люди честі, і єдиний їхній обов’язок — підтримувати мир. Бо в нашому світі є таке правило: коли хочеш зберегти мир, не шкодуй нічого на готування до війни.
— Ага! — промовив Ардам уже не так вороже.
Та що довше я говорив, то більше бачив, що слухає мене тільки Чіт. Він якось перемінився: хоч лишився такий же бридкий, як і був, та його химерна корона вже не так упадала в вічі, а вираз обличчя став не тільки розумний, а й трохи лагідніший.
Він слухав мене, кивав головою, перепитував дедалі недовірливіше. Питання його ставали вже аж надто розумні, як на дикуна. Раптом він перебив мене:
— Ти ж сам не віриш у те, що розповідаєш.
Я розгубився.
— Не знаю, навіщо ти наплів мені стільки про якийсь неймовірний світ, — додав він.
— Неймовірний?
— Такого світу нема, — заявив Чіт. — І не було ніколи. І не може бути ніколи, бо люди так жити не можуть. Я оглянувся довкола: камінна пика воїна та бридкі, жорстокі й тупі обличчя трьох мудреців стали враз реальні й близькі. Чіт поглянув на них скоса й додав:
— Ти сновида, божевільний сновида. Ти живеш як уві сні. — Помахом руки він ніби змів убік ту цивілізацію, що я змалював допіру. — Справжній світ — оцей, що тепер довкола тебе, іншого немає. Треба його бачити таким, який він є.
І раптом щось наче прорвалось у мене в серці, і багато з того, що я допіру говорив, здалося мені сумнівним.
5
СТРАШИДЛА-МЕГАТЕРІЇ
Те, що мені пощастило взнати про життя велетенського лінивця, Megatherium americanum, від ремпольських тубільців і спостерегти самому з природничого погляду може здатися за зовсім неймовірне. Але цікаво, що двоє моїх знайомих природознавців радше схильні визнати мою розповідь за правдоподібну, аніж люди менш обізнані. Однак я зовсім не вважаю цей розділ своєї книжки за внесок у науку. Це просто необхідна частина оповідання про мої незвичайні пригоди. Принаймні всі факти, що стосуються мене, правдиві й лишаються для мене правдиві, хоч багато інших моїх уявлень розвіялося. Змалювати всі події й подробиці послідовно я не можу і навряд чи витримав би перехресний допит навіть у найпоблажливіших слідчих; нехай читач того не забуває. І все ж реальність деяких моїх вражень надзвичайна, навіть до подробиць: я ніби увіч бачу довженний і широченний бік звіра, порослий довгою, брудною, цупкою рудувато-сірою шерстю, місцями аж зеленавою від цвілі та лишайників: чую, як дряпають його пазури по камінні та корінні дерев; відчуваю характерний задушний сморід. Я вірю твердо, що десь, колись — хоч, може, не достоту так, як підказує тепер моя зрадлива пам’ять, — справді бачив тих тварин.
На жаль, тепер я не можу пригадати, як ми готувались до виправи на нагір’я, ані як ми вибрались із ущелини. Але зі мною, пам’ятаю, був там Чіт і один хлопець, що весь час тремтів зі страху. Його ми взяли за носія.
Про велетенських лінивців ви, певне, вже де-небудь читали. Вони були дуже поширені в світі — як у Європі, так і в Америці — ще до мамонтів, мастодонтів, шаблезубих тигрів та подібних страховищ. Але всі їх види, крім кількох південноамериканських, вимерли задовго до появи людини на землі. А в Південній Америці, цьому останньому пристановищі деревних лінивців, один вид, завбільшки з сучасного слона, ще порівняно донедавна зберігався на безлюдних обширах Південної Патагонії та Вогненної Землі. А на острові Ремполі він зберігся й досі — коли моє свідчення має якусь вартість. В кожному значному природничому музеї можна побачити його мальовниче поставлений кістяк. Ті кістяки, властиво, не можна назвати викопними; вони не скам’янілі, як справді викопні рештки, скажімо, набагато давніших динозаврів. Це справді кістки, як, приміром, кістяк сучасної корови чи коняки. Дійсно, на знайдених кістяках мегатеріїв бувають часом рештки шкіри з шерстю й присохлий до кісток пісок. Знаходили й кістки, видимо розколоті людською рукою. Та хоч скільки споряджали експедицій у ті пустелі, жодної живої тварини натрапити не пощастило.
А острів Ремпол, хоч які, здавалось би, принадні для дослідників його високі нагір’я, лишився недосліджений. На картах це тільки голий контур, у наших підручниках географії — тільки назва. Навряд чи хоч один білий, крім мене, побував у його міжгір’ях чи бачив його мешканців. Там, під захистом забобонів та інших сприятливих обставин, і досі живе кількасот цих незграбних виходців із доісторичного світу. Більшість мегатеріїв, напевне, надзвичайно старі, бо вони, подібно до коропа, кількох видів папуг та ще деяких тварин, здається, можуть жити невизначено довгий час. На острові нема ніяких хижаків, що полювали б на них; люди на них не полюють, і Чіт запевняв мене, що не тільки їхнє м’ясо, а навіть сморід від їхнього падла — смертельна отрута. А втім, може, дикуни перебільшують. Сам я того не перевірив.
Але дозвольте мені спершу описати картину, що відкрилася перед нами, коли ми вибралися з ущелини, бо весь вигляд нагір’я тісно пов’язаний зі способом життя тих допотопних створінь. Бачачи знизу, з долини, зелень над урвищами, я уявляв собі, що все сонячне нагір’я поросло густим лісом; та вже вперше, зовсім ненадовго піднявшись нагору, я помітив, що дерева й кущі там поламані й погризені, а трава витолочена. За другим разом ми проблукали нагорі днів п’ять чи шість, і я вже краще зрозумів Чітові пояснення та збагнув, що там діється. Мегатерії живляться виключно молодими пагонами та бруньками. Вони повільно пересуваються по нагір’ї й обгризають усі бруньки й пуп’янки, де тільки знайдуть. А через те всі до одного дерева й дущі там понівечені й покорчені. Трава на галявинах витолочена, й лиш де-не-де під захистом колючих чагарників зеленіють зацілілі кущики. Мегатерії знищують усі квіти, тільки-но побачивши. Поїдають вони й пташині яйця, а гнізда розтоптують. І з іншими малими тваринами провадять неначе мляву, але на диво успішну війну. Вони пересуваються так повільно, що жертви їхні часом не помічають їхнього наближення. До того ж мегатерії, здається, вміють гіпнотизувати дрібних звіряток поглядом.
Вони не ходять на чотирьох лапах, як більшість ссавців, а скорше волочать по землі своє тіло, ніби плазуни. Ми досить довго ходили по нагір’ю й не бачили жодного мегатерія, але врешті натрапили на слід. Він мав такий вигляд, наче по землі протягли здоровенний лантух залізного брухту. Над тим слідом висів такий страшенний сморід, немов там проїхала асенізаційна палка. Чіт порадив мені не підходити надто близько, щоб не набратися кліщів та іншої погані.
Тільки надвечір, перед заходом сонця, ми побачили перше страховище. Нас те не дуже потішило, бо ночувати у сусідстві з мегатеріями досить небезпечно: ті тварини люті й не бояться вогню. Але мені так кортіло побачити мегатерія зблизька, що ми якийсь час скрадалися слідом за твариною, хоч як сопів, скиглив та бурчав собі під ніс наш полохливий носій.
По музейних кістяках та малюнках-реконструкціях ви, певно, склали собі якесь уявлення про мегатерія; ви знаєте, що в нього масивний тулуб, хвіст та задні лапи й величезна спідня щелепа. Але на всіх зображеннях, що мені доводилось бачити, мегатерій має надто мирний і приємний вигляд добре вгодованого мешканця зоопарку. Я ні разу не бачив мегатерія в тій позі, в якій його люблять зображувати на малюнках, де він звичайно стоїть, зіп’явшись гордо, мов той промовець за банкетним столом, на задні лапи й обхопивши дерево кігтистими передніми. Іноді він справді спинається на задні лапи, але тоді сідає на хвіст, а передні лапи звисають йому на черево. І ніколи не ходить він по землі по-ведмежому, як те собі уявляє дехто з реставраторів. Вони, певно, не помітили, як заважали б йому спиратися на землю такі довгі пазури. Хода мегатерія взагалі не схожа на ходу ніякої відомої мені тварини. Він пересувається, спираючись, так би мовити, на лікті, а пазури вільно звисають спереду й стукають один об один. Голова в нього завжди нахилена низько і якось набік, а крижі здіймаються високо над усім тулубом, і здається, що він припадає до землі. В тій поставі він дуже нагадує мусульманина, вкляклого на молитві. Далі, в мегатерія голова багато м’ясистіша й писок довший, ніж уявляють художники. У нього велика, червона, слинява паща, ніздрі над самою верхньою губою, й морда поросла щетиною. Очі малесенькі, обведені червоним. Спідню губу він висовує вперед, наче совок на вугілля. Я знаю, що він має слух, однак ніяких вух у нього я не помітив. Шкіра в нього неприємного рожевого кольору, але її майже не видно крізь довгу, цупку, мов голки на дикобразі, щетину кольору гнилої соломи; в тій щетині не тільки кишать усілякі паразити, зокрема такі здоровенні чорні кліщі, яких я зроду не бачив, але вона ще й проросла слизуватим зеленавим жабуринням та лишаями, що клаптями звисають із боків та хвоста. Зверху на тулубі та хвості в нього груба верства лепу, ніби справжній ґрунт; слово честі, я бачив, що там зеленіла трава й навіть розцвіла біленька квіточка. Тхне від мегатерія баговинням та нечистотами, а віддих — я мав нещастя одного разу вдихнути його — відгонить здохлятиною. Рухається потвора звичайно якимись конвульсивними ривками, мов ревматик, натужно рохкаючи. Спершу піднімає й висовує перед, а потім із кумедною старанністю підтягує до нього тулуб і задні лапи, — і так весь час. Проте, як я згодом переконався, мегатерій може рухатись і значно швидше, скачучи як жаба. Потвора весь час озирається довкола, сопе й ворушить писком, принюхуючись, а часом роззявляє пащу й бекає, наче теля, що жалібно кличе корову, тільки гучніше й протягліше.
Таке от страховище побачив я в вечірніх сутінках серед понівечених дерев і кущів на ремпольському нагір’ї. Видно, мегатерій зовсім не чув, що хтось за ним стежить так зблизька. Мене так заворожив своїм виглядом цей чудернацький витвір природи, що я ладен був дотемна стежити, як він лазить та пасеться, коли 6 хлопець-носій не смикав мене настирливо за руку, а Чіт не нагадав, що треба знайти якесь місце для ночівлі, поки ще не стемніло.
Тоді я ще не розумів, чому мої супутники воліють стати на ніч якомога далі від мегатеріїв. Той, що ми його бачили, здавалося, нічого не помічав і був майже зворушливо смирний на вигляд. Але пізніш ми натрапили на нові сліди, і Чіт іще довго тяг нас потемки за собою крізь колючі чагарі, поки нарешті погодився спинитись. Ми знайшли невеличку піскувату галявину над струмком, нарвали моху, що його багато росло довкола, й постелилися. Моя шкура була зі мною, і я поклав її під себе; а свою священну шапку — лінивців череп — я лишив удома. Ми розпалили вогнище з сушняку, поставили на жар горщик, що приніс із собою хлопець, і зварили коріння на вечерю. Мені пощастило зберегти з розграбованого дикунами корабельного майна кілька коробок сірників, і ось тепер, на превеликий хлопців ляк і захоплення, я скористався тим скарбом. Ми повечеряли. Зійшов місяць, ніч була тепла, і ми ще довго розмовляли, сидячи навпочіпки біля вогнища. Хлопець-носій, що раптом перейнявся до мене пошаною, не відводив від мене витріщених очей.
Ми з Чітом, звичайно, завели мову про мегатеріїв.
— Ну що вони можуть заподіяти людині? — спитав я.
Чіт відповів, що потвора може зіп’ястись дибки, впасти на людину всією вагою й роздушити її, може порвати пазурами. Дратувати мегатеріїв дуже небезпечно. Вони страшенно люті. До того ж вони дуже-дуже старі, хитрі й підступні. І отруйні.
— А чому ніде не видно їхніх малят? — спитав я.
— Тепер вони рідко плодяться. Та й ті, що виплоджуються, пропадають.
Я здивувався. Але він запевнив мене, що весь приплід мегатеріїв здихає. Інакше ми не мали б їхніх шкур та кісток.
Я допитувався далі, й Чітові відповіді були такі неймовірні, що я перепитував його по кілька разів. Адже ж, коли весь приплід мегатеріїв здихає, колись їх не лишиться зовсім? Але дикунський розум не був призвичаєний сягати так далеко в майбутнє. А чому ж малята здихають? Бо мегатерії, мовляв, не годують їх, надто вони старі. Вони вже втратили материнський інстинкт. Вони взагалі не люблять усього молодого. Та й плодитись вони майже перестали.
Мружачись від їдкого диму з вогнища, я вдивлявся в бридке поважне обличчя свого співрозмовника під його химерною шапкою. Але на тій широкій, освітленій червоним полум’ям машкарі я не помітив ані сліду кепкування. Я спитав його ще про дещо з життя мегатеріїв. Визначити стать мегатерія, сказав Чіт, важко, і як вони паруються, ніхто ніколи не бачив. Він гадає, що тепер лишились самі самиці, а запліднюються вони, коли їх дуже налякати або взагалі з ними станеться щось незвичайне. Запліднюються, а потім самі не раді. Колись, дуже давно, може, й було кілька самців. Він не знає напевно. Та йому й байдуже до того.