— Це не гріх, — заявив він. — Адже ми всі знаємо, що Священний Безумець не може грішити. Це знаменна подія. Дух Богині зійшов на нього. Хай він робить і каже, що хоче, хоч би воно навіть і вражало вас. А потім ми, — він, звичайно, мав на увазі тільки самого себе, — витлумачимо те, що він сказав і зробив.
Ардам буркнув щось невиразно.
Я в думці подякував богові за те, що мені не бракує відваги.
— Ідучи сьогодні сюди, о мої високі й мудрі братове, — знову почав я, — я побачив синє небо. І завіса розгорнулась, і дух мій вернувся в те осяйне селище, де я вивчав усю людську мудрість. То було гарне, пишне селище. Щодня там люди чули щось нове, сподівалися чогось нового. Там я взнав, що люди не повинні довіку жити в ярах та ущелинах, що краще жити на роздоллі, що не годиться користатись з безсилля та неуцтва своїх бідніших братів, що не треба весь час боятися та остерігатися всього.
— Він божевільний, — промовив дід із татуйованими щоками й заходився колупати в зубах колючкою з гупи.
— Авжеж, божевільний, — потвердив Чіт, не спускаючи з ока мого обличчя. — Але ті його слова щось означають. Розкажи нам іще про ту твою країну, що з неї ти прийшов.
— То не країна, а цілий світ, — поправив його я.
— Ну, нехай світ, — погодився Чіт.
— Він хоч і божевільний, а говорить доладно, — не вгавав дід, колупаючи в зубах. — За такі слова належиться догана, божевільний він чи ні.
Ардам схвально ляснув себе по стегну. Лиш тепер я оцінив незвичайний Чітів розум.
— Ну, розкажи ж нам іще що-небудь про той світ, зажадав він. У очах йому світилась цікавість.
— Усі знають, що він прийшов із моря, — прогугнявив слинявий дід. — Ти ж сам, о Премудрий, так нам пояснив. Що сонце нагріло гниле баговиння, і він зародився. Нема більш ніякого світу, крім того, де ми живемо. Який іще може бути світ?
— Правда, — погодився Чіт. — І все ж послухаймо ту байку, що він нам розповідає.
— Слухати його? — пирхнув Ардам. — Провчити його, та й годі. Дайте-но я з ним побалакаю, і він більше не белькотітиме про якийсь там свій кращий світ.
— Це ніколи не пізно, — поважно сказав Чіт, підбадьорюючи мене поглядом.
— Той світ, звідки я до вас прийшов, широкий, сонячний!
— І люди там ходять догори ногами! — озвався худий дід і зареготав, радий із власного дотепу.
— Догана там не вбиває людей, і ніхто нікого не поїдає. Люди там спільно, як брати, добувають собі їжу й питво.
— Блюзнірство й брехня! — зарепетував слинявий. Що це за «ніхто нікого не поїдає»? А тут хто кого поїдає?
— Нісенітниця якась, — озвався третій, найбридкіший дід.
Чіт, слухаючи моє неймовірне твердження, тільки всміхався й повільно хитав головою.
— І вистачає на всіх? — спитав він.
— Вистачає.
— Але ж вони розплодяться, і тоді на всіх не вистачить!
— Більше ротів — більше й рук. Землі там удосталь, сонце світить. Досі всім вистачало, вистачає й тепер.
Я твердо стояв на тому. Для цих дикунів треба було все трошки спрощувати, півтонів вони не зрозуміли б. Отож я виголосив імпровізований панегірик цивілізації, вихваляючи все, що вона дала людству, і все, що вона може ще дати, — щоправда, не дуже розмежовуючи перше й друге. По змозі пристосовуючись до розумового рівня своїх слухачів, я змалював перед ними вельми барвисту й спокусливу картину життя сучасного суспільства — такого, яким я його звик уявляти собі. Найбільше наголошував я на тих практичних вигодах, що випливають із доброзвичайності, породженої справедливими законами та здоровим вихованням. Я розводився про доброчинність, про співчуття й допомогу, що їх знаходять у нас нужденні громадяни — якщо такі ще взагалі бувають.
Я сам здивувався й зрадів, завваживши в своїх міркуваннях так багато дядечкового оптимізму й морального пафосу, бо я вже боявся, що вони назавше вивітрились із мене. Я тішився звуками свого голосу, мені хотілося слухати його ще й ще, і я провадив свою мову далі усе впевненіше.
Я підкреслював, що культурні люди завше додержують охайності й гігієни, оспівував такий лад, за якого в людях виховують довіру до ближніх, запевняв, що при високорозвиненому співробітництві та поділі праці всі речі й вигоди приступні для кожного. Я говорив про електричне освітлення та передачу енергії на відстань, про транспорт і охорону праці. Я змалював прогулянку на яхті та футбольний матч у таких рожевих барвах, що й сам неначе дужче вподобав ці популярні розваги. Я коротко описав демократичні установи, пресу та її вагу в житті суспільства. Я порівняв нашу м’яку конституційну монархію з забобонним шануванням якихсь нижчих тварин і нашу англіканську церкву, таку терплячу до людей іншої віри, з кривавим культом Великої богині. Оксфорд вийшов у мене схожий на античні Афіни в зображенні художника часів королеви Вікторії, а Бодлеївська бібліотека — на якийсь храм божественної мудрості.
Захопившись, я вже не зважав на лисих дідів та воєначальника; вони ніби розпливлись у тумані моєї зневаги, і я бачив перед собою виразно самого Чіта, що уважно й зацікавлено слухав мене, час від часу ставлячи мені навдивовижу глибокодумні запитання й пильно придивляючись до мене, коли я відповідав ухильно.
— А вояки у вас є? — спитав Ардам, випливши раптом із туману, що сповивав його.