Така моя перебірливість може здивувати читачів, що вже знають, як низько я впав у всьому іншому; але я певен, що вони б мене зрозуміли, коли б побачили пропонованих мені наречених. Щоб зробити свої чорні коси блискучішими, вони намащували їх трапом, обличчя в них були розмальовані червоною та жовтою вохрою, а вбоге вбрання складалось переважно з поясів, намиста, обручок на руках і ногах, акулячих зубів, простромлених крізь ніздрі, та інших подібних оздоб, що ними вони принаджували зальотників. Зуби в них були пофарбовані через один на чорне й червоне, і вони весь час жували «всеочисний горіх». Але така вже сила тілесного жадання, що інколи при місячному світлі або у відблисках багаття ті вимащені трапом боввани здавались мені не зовсім позбавлені принадності.
Час від часу плем’я збиралось на танок біля вогнища перед куренем Великої богині. Дерев’яного ідола ставили на поміст. Інколи приносили малого деревного лінивця — про нього я розкажу потім — або лінивчатко: налякана тварина лазила по червоній жердині, освячуючи своєю присутністю зборисько. Юнаки й дівчата танцювали разом і придивлялись одне до одного. Для тих свят було встановлено вельми суворі правила поведінки, за їх дотриманням пильно наглядали старші, й коли хтось із молоді, не подужавши спокуси, чимсь порушував ті правила, його негайно потихеньку виводили й робили йому «догану», на превелику втіху приятелів та родичів. Згадувати про те потім уважалося за нетактовність. В такий спосіб під машкарою веселощів плем’я вдовольняло свою кровожерність.
Але вони вміли добувати ласу страву й багатьма іншими способами. На необачних, нещасливих чи непокірливих чигала безліч інших пасток, що забезпечували сите життя вершкам племені. Наприклад, суворо заборонялося підніматись на сонячне нагір’я і навіть говорити про те. Всі люди в тому плем’ї народжувались в ущелині, й більшість їх — крім тих, хто виходив у море ловити рибу, — проживали там ціле своє життя. Їхній тісний світ був смужкою завширшки від сотні ярдів у найвужчих місцях до трьох миль у найширших; угору по річці, за порогами й великим водоспадом, пролягав кордон, за яким починались землі лютих ворогів. Дикуни вірили, що нагорі починається пустеля, повна страшних небезпек для простого смертного. Тільки видатні чаклуни могли підніматися туди. А сонце та зелень — то лише підступна спокуса, що про неї не тільки говорити, а й думати не слід. А тому, хто хоча б шепнув щось про них ненадійному приятелеві, загрожувала «догана». І всіх тих приписів дотримували так неухильно, що я переконаний: велика частина племені так і проходила весь свій життєвий шлях від колиски до жертовного горщика, навіть не мріючи про те, що можливе й якесь інше життя.
Тепер читач, певне, зрозуміє, чому й мова, й поведінка тих людей були такі нудотно-нещирі й чому якийсь невиразний смуток пом’якшував природну бридкість облич багатьох молодих дикунів. Життя звичайної людини було там украй невеселе й безбарвне. Виходив якийсь прикрий парадокс: боротьба за життя так поглинала всі сили, що ніхто вже не міг тішитися з того життя. Навіть у святкові дні багато дикунів понуро сиділи по своїх куренях, боячись, що за розривку, за веселощі доведеться дорого платити.
Найдужче вражало мене те, що вони були замкнені в своєму тісному світі; адже я звик, що в світі цивілізованому кожен (чи принаймні заможніші люди) може вільно подорожувати по всій земній кулі. Але, поміркувавши, я зрозумів, що такі обмеження судилися більшості людей від самого зародження людського суспільства й що свободу пересування здобуто лиш недавно. Навіть у наші благословенні часи принадність хатнього вогнища й туга за ним зростають, так би мовити, пропорціонально квадратові відстані, й для більшості з нас було б просто жахливо не мати поворотного квитка.
Хоч моє священне безумство й давало мені якусь свободу, однак мені насилу пощастило добитися дозволу зійти на узгір’я, щоб подивитись на гігантських лінивців, що там паслися, та взагалі трохи ширше ознайомитись із химерним світом, куди мене закинула доля.
Але про велетенських лінивців із нагір’я, що заблукували часом навіть в ущелину, і про їхні дивовижні фізіологічні особливості та про пов’язані з ними дикунські забобони я розповім далі. Розповім також і про війни та торгівлю моїх дикунів із їхніми сусідами, що жили за водоспадом, і про малого білого деревного лінивця, дуже старого й надзвичайно плодючого, що від нього нібито пішов весь рід ремпольських остров’ян. Я трохи відхилився від своєї розповіді, щоб ознайомити читачів хоч побіжно із звичаями племені.
Отож я розповідав вам, що раптом пригадав, хто я, йдучи вечеряти з Чітом-віщуном, Ардамом-воїном та трьома лисими дідами, що вершили суд і оберігали традиції племені.
4
РОЗМОВА З П’ЯТЬМА МУДРЕЦЯМИ
Може, й негарно це казати, але я мушу признатися, що всі ті п’ятеро мудреців, із якими я збиравсь пообідати, були мені огидні й ненависні. Вони завше здавались мені потворні, страшні й дуже небезпечні, а того дня, коли я так виразно пригадав, що я Арнольд Блетсуорсі з Летмірського коледжу, пригадав усі вигоди й принади життя у вільному цивілізованому світі, звідки я потрапив у це середовище, пригадав, що страх примушував мене терпіти всю довколишню гидоту, до приховуваної доти огиди й ненависті домішалися досада й гнів. Мені здавалося, що я несу з собою якесь сліпуче світло в те смердюче зборисько, і в не знаному доти настрої, готовий постояти за себе, я ввійшов до трапезні.
Трапезня та була просто круглий курінь із повстромлюваних у землю по колу гнучких довгих очеретин, сплетених нагорі в кулясту баню. Стіни оздоблював фриз із людських черепів — архітектурна деталь, характерна для всіх більш-менш значних будівель у селищі. Невисока кам’яна плита, що лежала посеред куреня й правила за обідній стіл, була кругла, а отже, не доводилося сперечатись, кому сидіти на чільному місці. Сиділи за тим столом навпочіпки. Найвизначніший і найменш огидний із тих п’ятьох був безперечно Чіт; його ще величали Тлумачем, або Світилом. Я вже казав, що він був горбатий, присадкуватий і зморшкуватий і носив на голові циліндричну шапку, скручену з велетенського листка. Він вирізнявся навіть серед остров’ян своєю темною шкірою, мав дуже велику голову й блискучі чорні очі, завжди насторожені. В тих очах світились розум і проникливість, як на ремпольця, незвичайні. Він сидів за плитою в трапезні навпочіпки і вп’явся в мене очима, коли я ввійшов.
Я давно помітив, що він ставиться до мене ніби до своєї власності, й мені те не подобалось, хоч я дійсно завдячував йому своє життя. Адже то він перший оголосив мене божевільним і непідлеглим «догані», а потім остаточно узаконив моє становище Священного Безумця. Його обов’язок був слухати й тлумачити мою маячню, розпізнавати всякі віщі ознаки в моїй поведінці. Часом він сам натякав мені, як я маю чинити. Щодо цього між нами існувала мовчазна згода.
Поруч із його жвавим обличчям іще тупіша здавалась камінна пика воїна Ардама, або Слави племені. Вона, як у більшості військових у всіх країнах світу, здавалась повернута в профіль навіть тоді, коли він дивився просто на вас, — така була байдужа й невиразна. Крізь ніс йому була простромлена велика скойка, в пипках вух теліпались акулячі зуби, над банькатими, наче скляними очима нависали товсті зморшки. З чуприни було зліплено два роги, пофарбовані червоною вохрою, а голі м’язисті груди, вкриті химерним опуклим татуюванням, були розмальовані жовтою. Обхопивши коліна довгими, схожими на лопати руками, а п’яти рівно стуливши докупи, він гучно цмокав губами, наперед смакуючи обід.
Троє лисих дідів виконували в племені обов’язки суддів та збирачів податків. Один із них мав широченного приплесканого носа, а на щоках — витатуювані спіралі; другий був з виду висхлий, мов обтягнений шкірою череп, а зуби мав кокетливо пофарбовані через один на чорне й червоне, мов у жінки. Третій — щоки він теж мав потатуйовані, але вже концентричними колами, — був справжньою руїною: він підсліпувато мружив очі й пускав слину з рота. Заріст на його старечому обличчі ріс жмутками. Всі троє сердито глянули на мене, невдоволені моїм запізненням. Загледівши їх, я облишив свій недавній намір скинути з себе своє обридле вбрання й заговорити до них відверто. Натомість я привітав їх, як звичайно, і, присилувавши свої занадто цивілізовані ноги зігнутися в колінах, сів навпочіпки праворуч від Чіта.
Ардам лунко плеснув долонями — вбігли дві дівчини, намащені траном та розмальовані, й поставили на столі довгий дерев’яний таріль зі стравою, схожий на широку пірогу. Ми не зразу накинулись на їжу. Звичай того не дозволяв. Ми повстромляли праві руки в таріль, вибрали по жирному шматкові й застигли, дивлячись один на одного з найприязнішими мінами. Ми, видно, нагадували в ту мить три пари боксерів, готових до бою.
Потім, ніби на команду, тицьнули тими шматками один одному в роти. Так ми показували, ніби думаємо не про власну втіху, а хочемо зробити приємне ближньому. Я в такі хвилини завжди намагався вибрати найтвердіший кусень і влучити ним не в рот, а в око своєму візаві й кусав його за пальці, коли він засовував мені ласий шматок надто глибоко в рота. Однак цього разу Чіт вихопив м’ясо з моєї руки спритно, як бегемот у зоопарку, а свої пальці вчасно відсмикнув, витерши їх гарненько об моє обличчя. Я відсахнувся, але втримав рівновагу, тільки пирхнув сердито.
І ми почали жувати, плямкаючи та рохкаючи вдоволено; відкусивши м’яса, кожен пережовував його на добру хвилину довше, ніж треба.
— Щедрий сьогодні дарунок Друга, — прокашлявшись, мовив висхлий дід. Ми луною відгукнулись на його слова і, додержавши тим звичаю, заходились завзято наминати їжу. Скажу по правді, того дня я не дуже старався, обмежившись корінням та овочами, що ними було приправлено м’ясо.
Поки їдці тільки плямкали, а не відригували з переїду, звичай не дозволяв перебивати їжу розмовою; та коли в тарелі не лишалось уже нічого й стіл починала обходити тиква з переграним молоком із горіха буга, язики розв’язувалися. Ото тоді пробуджувався до роботи цей мозок племені й відбувався жвавий обмін думками. В такі хвилини мені щастило взнати багато цікавого.
Однак того дня, коли до мене повернулась пам’ять, я був скорше схильний навчати, ніж учитися.
Сигнал до розмови подав худий дід, що закінчив церемонію їжі. То його обов’язком було казати «спасибі Другові», виявляючи свою ситість і вдоволення.
— Спасибі Другові! — підхопили ми. — І хай живе мудрий маленький деревний лінивець, предок і володар нашого племені. Хай лазить він по дереві життя, покіль світу!
Річ у тому, що в гіллі дерев на широкому прискалку під кручею було зроблено щось на зразок клітки для тих тварин, і більшість остров’ян сліпо вірила в безглуздий забобон, ніби ті плохенькі звірки правлять долею племені. Вважалося, що Чіт, Ардам та троє дідів тільки жерці, а ті химерні улюбленці племені нібито нашіптують свою премудрість їм у вуха. Безперечно, те химерне вірування — пережиток стародавнього тваринного тотемізму, однак з’ясувати його походження я не зумів. Єдина аналогія, що її я знаю в культурному світі, — це священна імперія мікадо до того, як Японія ступила на шлях сучасної цивілізації. А на ділі це вірування знімало з Чіта й його спільників відповідальність за всілякі несправедливості та утиски. Так нашептав деревний лінивець, казали вони, і люди слухняно корились. Їм було приємно думати, що малі лінивці панують над Чітом та його приятелями так само, як Чіт із приятелями панують над ними та знущаються з них.
Отож слідом за всіма і я висловив традиційне побажання, щоб зграя малих паразитів ніколи не покидала нашого дерева життя.
— А тепер… — почав я й змовк. Серце моє відчайдушно калатало в грудях. Набравшись відваги, я спокійно, немов так і годилося, скинув і поклав додолу смердючий череп, що так довго давив мою голову.
— Та й душно ж тут у вас в ущелині, — сказав я. — Йдучи сюди, я побачив, як світить сонце на верховині, й раптом згадав про той великий світ, що з нього прибув до вас, просторий, вільний і щедрий світ. Я вам ніколи не розповідав про нього. А тепер можу розповісти. — Я зірвав із себе стару брудну шкуру, відкинув її вбік і сів навпочіпки — голий білий арієць серед темношкірих дикунів у їхніх химерних убраннях та відзнаках.
Усі троє дідів скрикнули в один голос і тицьнули в мене пальцями:
— Гляньте-но! Шо це він робить!
Воїн не ворухнувся, та весь почервонів і втупив у мене свої банькаті очі з гнівно-запитливим виразом. Він, певно, сказав би щось про мою умисно неподобну поведінку, коли б умів стулити докупи двоє слів. Але він був скорше людина діла, а не балачок.
Чіт порухом руки заспокоїв дідів.