Індіянин: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Сонце вже освітило підніжжя схилу, але солдати були ще в затінку і, може, індіяни їх не помітили. Вони дали коням шпори, промчали трохи вгору і знрікли за першими скелями. Зупинившись, почали радитися. Власне, вони не радилися, вони хотіли тільки почути від Хуана, як їм тепер вибратися з цього складного становища.

— Лишатися тут не можна, — сказав він. — Вони обшукають кожен камінь. Нам знову треба спуститися вниз і лісом пройти туди, де починається степ. Можливо, ми обдуримо їх.

— А якщо ні?

— Тоді приймемо бій.

Запанувала мовчанка. Ніхто не знав, які сили в арауканців, та хоча б вони й справилися з ними, постріли привернуть увагу нових переслідувачів. Стиснувши губи, напруживши кожен м’яз, солдати не зводили очей з Хуана. Він казав правду. Іншого виходу не було.

— Згодні?

Всі кивнули. Перед Хуаном було багато білих облич: Ірігоєна, який ненавидів індіян; Медіни, який, хоча й був його другом, не міг цілком вірити йому; Венегаса, який вчора вилаявся “індіянська наволоч”. А тепер оці білі чекали, щоб він урятував їх, і жоден солдат не спитав Ірігоєна, що накаже їм він; вони питали тільки його, і в цю мить Ірігоєн нічого не мав проти. Він проявить себе пізніше, якщо вони щасливо уникнуть небезпеки. Якщо уникнуть…

— Вперед!

Тепер Ірігоєн узяв француза на свого коня, на вороного розбишаку, найсильнішого і найпрудкішого з усіх. Вони пішли швидкою риссю, за півгодини повернулися на узлісся, трохи проїхали понад лісом, поки не знайшли струмок, переїхали через нього і долиною рушили далі вниз. У воді теж не лишалося слідів. Вони не бачили більше переслідувачів, а може, їм справді пощастило одірватися від них.

Вони й тепер намагалися уникати відкритого степу і трималися кущів між лісом і рівниною.

Так протягом кількох годин вершники продиралися поміж колючими чагарниками, що чіпляли за стремена, наче хотіли затримати їх, під безжальним сонцем, яке палило так, що язик прилипав до піднебіння.

Коні похнюпили голови, і Хуан розумів, що коли арауканці знову натраплять на слід, то через годину доженуть їх. Вдруге змінив напрямок. Знав тут місце, де можна відпочити, місце, ніби створене для його плану. Хуан не вірив, що арауканці відступляться так легко. І був тепер не тільки Хуаном Моралесом, сержантом армії білих, він був і Стрілою, воїном молучів, і боровся так, як молучі. Аврелій Антуан весь час озирався, сподіваючись на порятунок.

Ополудні загін під’їхав до невеличкої річки, яка текла з передгір’я в долину. За вказівкою Хуана вони перебрели її не зупиняючись, підганяючи коней, які нахиляли морди до води. Проїхали ще трохи прямо, потім, зробивши півколо, знову повернулися до берега.

У невеличкому ліску спішилися. Сонце стояло ще високо, однак тепер можна відпочити, відпочити сьогодні і завтра цілий день. Це було небезпечно, але їхати далі на знесилених конях ще небезпечніше. З невисокого скелястого пагорба па протилежному березі їм видно було на багато миль довкола, і вони могли своєчасно втекти, якщо з’являться переслідувачі, або приготуватися до бою.

Першу варту ніс Медіна. Всі бачили, як він брів через воду, що сягала йому до колін, зійшов на горб, зручно вмостився і взяв бінокля. І раптом побіг з горба вниз.

Перш ніж Медіна перебрався через річку, весь табір був, як розворушений мурашник. Всі кинулися сідлати коней.

— Арауканці!

— Скільки? — Хуан лишався спокійним: він знав, чого хотів.

— Чоловік тридцять, а то й більше.

— Натрапили на слід?

— Схоже на те, що йдуть прямо сюди. Ще хвилин двадцять, і будуть тут.

— По конях! — крикнув Ірігоєн, наче був на подвір’ї форту. — Рушаймо!

— Відставити!

Почувши Хуана, солдати застигли в тих позах, в яких застав їх його голос.

— Залишаємось тут і влаштуємо їм пастку.

В мертвій тиші пролунав голос француза:

— Якщо ви поїдете далі, мої арауканці доженуть вас через півгодини, і жоден не залишиться живим. Якщо ж чекатимете тут, то теж буде не краще. Так чи інакше, а вам кінець!

Аврелій Антуан виструнчився, ніби був не полонений, а офіцер, що командував ними. Він насолоджувався дією своїх слів.

— Єдиний, хто може допомогти вам, — я, — сказав він.

— Ти? — Венегас настільки здивувався, що навіть вступив у розмову.