Індіянин: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Може, то наші коні розбрелися.

Венегас похитав головою.

— Не знаю, здається, мені ніколи ще не було так страшно.

Ранок був тихий і мирний. Власне, птахи б підняли тривогу, якби щось сполохало їх. Медіна відкинув ковдру.

— Будити всіх!

Вони поповзли від одного до другого. Коли Медіна наблизився до Хуана, то побачив, що він лежить з широко розплющеними очима і ніби щось очікує, ніби напружено вслухається. Медіна мовчки поповз далі.

З рушницями в руках солдати сиділи по краю галявини чи лежали під прикриттям невеличких горбиків і вдивлялися в молочну білість, крізь яку погляд проникав не далі, як на двадцять чи тридцять метрів, — чекали, коли вітер розжене туман.

Тільки Хуан лишався на своєму місці, наче знав, що робиться круг них. Проте він нічого не казав. Аврелій Антуан теж прислухався до лісу, і на його обличчі вперше за останні два дні знову засвітилася надія.

Хвилина збігала за хвилиною. Вітер свіжів, туман поплив, поволі відходячи в пампу. Але все ще нічого не було видно.

Та ось почувся — всі почули — глухий стукіт копит, і раптом з одного, з другого боку затріщало і зашелестіло, ніби щось невидиме оточило галявину і почало потроху звужувати кільце.

Ірігоєн кинув допитливий погляд на Хуана, однак по тому не помітно було, щоб він навіть збирався відповідати на питання свого офіцера, не кажучи вже про те, щоб давати поради.

— Давайте сідлати коней і пробиватися, — запропонував Ірігоєн.

— Тоді вони відразу схоплять нас, — заперечив Медіна. — У такій війні вони перевершують нас, особливо в лісі.

Чекали, тримаючи пальці на курках, і кожна секунда відбивалася на їхніх нервах. Видимість стала кращою. Туман піднявся над землею, став прозоріший і висів тепер у кронах дерев, схожий на розіп’яту білу гумову хустку. Але попереду знову-таки нічого, нічого, крім кущів, дерев і повзучих рослин, які звисали з гілок до землі.

— Хооо! Білі люди!

Всі, крім Хуана, здригнулися і міцніше затисли в руках рушниці.

— Білі люди! — почулося ще раз.

Затріщало гілля, з кущів виринув вершник, індіянин. Його голий торс не був розфарбований у колір війни. В руках він тримав довгий спис, на сідлі у нього висів військовий дрючок, а в правиці він тримав військову сокиру, — знак вождя. Повільно, не дивлячись ні праворуч, ні ліворуч, він виїхав на галявину.

Медіна і Ірігоєн підвелись. Інші лишилися в укритті. Хто міг сказати, що задумали арауканці?

— Що тобі треба? — Ірігоєн перегородив індіянинові шлях, розставивши ноги, притиснувши руки до стегон.

Індіянин зупинився.

— Це — Дикий Кінь, вождь молучів, — тихо застеріг Медіна Ірігоєна.

Куточком ока він помітив, що Хуан підвівся і пішов до них. Рушницю він покинув, але обидва револьвери засунув за пояс і удав, ніби не знає Дикого Коня.

— Оцей осквернив наш надгробок, — арауканець рукою показав на Ірігоєна. — Віддайте його нам.

— Що-о-о? — спалахнув Ірігоєн.

— Він наш начальник! — сказав Медіна.

— Віддайте його нам, інакше помрете всі. — Очі вождя за якусь частку секунди ковзнули по Хуану.

— Ми солдати з форту Лейквен. Думаєш, ми боїмося тебе?

Дикий Кінь підвівся на стременах і різко вигукнув. З лісу відповіли таким же криком десятки, а може й сотні голосів.

— Оддайте його нам!