— Так, я. Моє життя — за життя всіх вас. Відпустіть мене, і я даю слово честі, що з жодного не впаде й волосина.
Венегас прикусив губи, інші теж мовчали, навіть Ірігоєн. Арауканці були недалеко, вони йшли по їхньому сліду, і від них не втекти. їх майже вдвічі більше, а з дорогоцінних двадцяти хвилин, які у них лишалися, добрих три уже минуло. Тепер, якщо вони відпустять Аврелія Антуана, весь похід зведеться нанівець, і війни з індіянами й інтервенції французів не минути.
Тільки один не піддався впливу француза: Хуан. Він підійшов до полоненого, витяг револьвер і рукояткою збив його з ніг.
— Медіна!
— Слухаю!
— Лишайся біля Антуана. Якщо ми не переможемо, ти застрелиш його і спробуєш пробитися в Лейквен. Зрозуміло?
— Зрозуміло!
— Інші — зі мною. Рушниць не брати.
Солдати пішли за Хуаном без заперечень — Ірігоєн теж. З шумом, здіймаючи бризки, перебігли по воді на протилежний берег, туди, де вперше підійшли до річки.
Через п’ять хвилин усе було готово. З-за зеленого горба ось-ось мали з’явитися ті, кому готувалася засідка. Засідка, яку індіянам підготував індіянин.
На піщаному рівному березі де-не-де стирчали кволі кущі, засихаюча трава пучками вибивалася з піску. Ніде сховатися й одній людині, не кажучи вже про двадцять.
Солдати зарилися в пісок, лишивши відкритими тільки носи та очі. Хуан стер сліди і сховався останній. За кожним чахлим кущем, за кожним пучком трави причаїлася людина з револьверами в обох руках.
Чекали. За ними плескотіла річка, вітер ворушив листя і траву. їм видно було всього метрів на п’ятдесят, до невеликого, порослого травою пагорба, за яким починалася западина. Звідти мали виїхати арауканці.
Хуан напружено вдивлявся — ніде нічого! Прислухався — нічого не чути, крім вітру, річки і власного дихання. Здавалося, минули години. Чи сунуться арауканці в пастку? Якщо ні, тоді вони самі сидять в пій.
Нараз Хуан щось почув: вершники, ні, небагато, один. Арауканці були обережні. Вони послали розвідника. І ось він на пагорбі — голий до пояса, обличчя і тіло розмальоване кінською кров’ю, в руках рушниця. Він зупинивсь, озирнувся довкола, придивився до слідів, побачив, що вони ведуть на протилежний бік річки, і повід; но під’їхав до берега. Хуан не відводив од нього очей. Що, коли у нього виникне якась підозра? Що, коли кінь почує їх і занепокоїться?
Ближче ніж за десять кроків од них розвідник ще раз зупинився; Хуан майже не дихав. Та воїн полював на білих і не розраховував на індіянську хитрість. Він оглянув протилежний берег, не звернувши уваги на низенькі кущі й пучки трави. Кінь хотів пити і повертав голову доводи.
Індіянин хльоснув свого буланого і галопом злетів на пагорб. Він помахав рушницею і щось різко вигукнув. Хуан знову почув тупіт, цього разу багатьох коней. Міцно затис у руці револьвер. Він мав вистрелити першим — у вершника на чолі загону. І тільки після цього повинні були стріляти всі.
Земля здригнулася, і на пагорб вискочили арауканці. Медіна підрахував точно: їх було чоловік тридцять, рушниці висіли за спиною, бо розвідник переконався, що ніяка небезпека не загрожує. Галопом спустилися вниз.
Хуан весь підібрався. Він шукав ціль: вершника на чолі загону, ага, ось він! Розпізнати риси обличчя арауканця було неможливо, але це було червоне обличчя. Він усвідомлював, що мусить підняти зброю проти своїх. І раптом упізнав вершника: це був Гірський Орел, молодий вождь молучів.
Коні прогуркотіли пагорбом. Лишалося сорок метрів, двадцять п’ять, двадцять, п’ятнадцять… Треба стріляти! Хуан тремтів. Гірський Орел був від нього на такій же віддалі, як Дикий Кінь тоді, коли Хуан обіцяв йому ніколи не піднімати зброї проти молучів. І ось прийшли молучі, і він мусив стріляти.
В якусь частку секунди, в якусь жахливу мить його пронизала спокуса врятувати своє життя без боротьби, перебігти на бік свого народу. Ні, він не міг, не мав права вчинити так. Тоді Аврелій Антуан звільниться. Мир між ним і Гірським Орлом означатиме війну на кордоні. Ще секунда, і молучі будуть поряд, секунда — і двадцять чоловік, які довірилися йому, загинуть, загине все. Ніби крізь туман він бачив обличчя вождя молучів, і, викинувши руку вгору, вистрілив.
Почалося пекло. Тріщали постріли, лунали крики, але Хуан не чув нічого. Поранені коні ставали дибки, інші тягли за собою мертвих вершників, повислих на стременах, та він не звертав на це уваги. Він бачив тільки Гірського Орла, бачив, як він хилився наперед і падав, і не думав ні про заряджений револьвер у руці, ні про небезпеку. Не лякаючись свисту куль, Хуан побіг до вождя молучів.
Коли він добіг до нього, все уже скінчилось, і над річкою, і над берегом знову запала тиша. Схилився. Пізно! Він добре влучив: не схибив. Гірський Орел був мертвий.
XVII
Вони поховали вбитих і рушили вздовж річки, глибше в гори. Тепер попереду їхав Медіна. Лице Хуана мало землистий відтінок. Коли вони спішились, він присів навпочіпки і більше не рухався. Сидів, як індіянин, як Дикий Кінь, коли був у траурі за дружиною. Поблизу нього солдати шепотілися, навіть Ірігоєн.
Відпочивали до наступного ранку. Арауканці не з’являлися, не було і їхніх слідів. Однак солдати трималися обережно, бо до кордону ще їхати добрих два дні. Зупинялися в передгір’ї, де можна було знайти схованки і легко уникнути переслідувачів. Коні вже відпочили, і люди починали вірити в успіх втечі. Аврелій Антуан ще раз спробував підкупити солдата, але той добре дав йому кулаком в обличчя, і відтоді француз мовчав. Хуан їхав так, ніби й він був полонений, плечі у нього поникли, голова похилилася на груди, — так їздять арауканці, — з губ не злетіло ані звуку.
На другий день з відкритого схилу вони побачили в пампі групу вершників. Медіна довго розглядав їх у бінокль, потім похитав головою.
— Хай йому чорт, вони схожі на молучів.
— Шукають нас?
— Ні, бо розсипалися цепом, але тримаються неподалік один від одного і прямують додому.