Індіянин: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Він загорнувся в ковдру, і Медіна теж не сказав, більше ні слова.

Вартували по черзі. Хуану випало вартувати останнім, перед тим, як вирушати. Коли стемніло, він задрімав і прокинувся, коли Венегас штовхнув його в плече.

— Твоя черга.

Чорна голова нахилилася до нього, коли він натягав чоботи.

— Собака, пропонував мені гроші, якщо я відпущу його, цілу купу. — Голос Венегаса дрижав од обурення. — І навіщо ми тягнемо з собою оцього негідника, я, далебі, не знаю.

— Бо краще судити його там, ніж розстріляти тут. Французи тоді спробують ще раз.

— Біжать до індіянської наволочі, яка… — Венегас збентежено замовк.

Хуан підвівся. Він відчув, як кров ударила йому в обличчя, і мовчки взяв рушницю. Всі вони однакові, оці білі, навіть найкращі.

— Я… я обмовився… — затинаючись, почав Венегас.

Але Хуан, не слухаючи, пішов в обхід табору. Ноги ледве згиналися, руки теж. Пройдено довгий важкий шлях, а ще трудніший лежав попереду. Повільно брів він табором. Пічний вітер шелестів листям, десь скрикнула совка, у тривожному напівсні мурмотіли солдати. Хуан не дуже вслухався.

Що криється за оцим усім! Він ризикував своїм життям, аби зберегти на кордоні мир, він, індіянин, а розв’язували війну білі. Та па це не зважали. Зважали тільки на колір шкіри, а індіяни були для білих наволоччю. Якщо чогось торкається, то навіть Медіна не довіряє йому, а Венегас… Хуан зціпив зуби. І все-таки він доведе справу до кінця. Він примусить їх поважати його, навіть всупереч їхньому бажанню.

Він підійшов до Антуана. Отже, пташка хотіла випурхнути. Та обережність ніколи не завадить. Він одкинув ковдру і перевірив на ногах француза пута. Все гаразд. Випроставшись, він зустрівся поглядом з широко розплющеними очима Білого Короля. Той не спав.

— Ти арауканець?

Не питання здивувало Хуана, а те, що сказане воно було по-арауканському. Він кивнув ствердно.

— З якого племені?

— Молучів.

— У моєму стійбищі багато молучів. Чому ти допомагаєш ворогам свого народу?

— Ворог мого народу — війна, — схвильовано видихнув Хуан.

Антуан, здавалося, не чув. Він сів.

— Допоможи мені втекти. Я дам арауканцям нову зброю. Ми проженемо білих, і вся країна належатиме вам. А ти станеш вождем у своєму племені.

— Арауканці проженуть і твоїх французів.

— Ви не втечете, — пригрозив Антуан. — Завтра мої люди доженуть вас, і ти помреш. Раджу добром: допоможи мені втекти!

— Якщо твої люди звільнять тебе, тобі не потрібна моя допомога.

— Що ви робите біля полоненого? — У Ірігоєна був легкий сон, він ніби виріс з-під землі за спиною Хуана.

— Перевіряв, чи міцно зв’язані ноги, лейтенанте.

Ірігоєн нахилився і помацав вузли на мотузках.

— Про що розмовляли з ним?

Хуан завагався.

— Він умовляв мене допомогти йому втекти.

Навіть у темряві Хуан відчув недовірливий погляд Ірігоєна.