Індіянин: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Ідіть на свій пост.

Хуан повернувся.

— Та зніміть з лоба оту кляту індіянську пов’язку. Вона ж ні до чого. Чи у вас так швидко виросло волосся?

Хуан не був упевнений, що в словах був глум, і удав, що не почув.

— Я звелю заткнути вам рота, — на весь нічний табір пролунав голос Ірігоєна, — якщо ви ще хоч раз відкриєте його.

Незабаром усі були на конях. Знову мовчазний загін просувався крізь ніч, і знову вів його Хуан. Вершники піднялися схилом гори ще вище, ніж учора, вибирали зарослі лісом і кам’янисті місця, де не лишалося слідів. Тепер небезпека загрожувала їм не тільки знизу та з боків, вона загрожувала їм і спереду. Арауканці могли бути скрізь, і в одному не доводилось сумніватися — шукали вони білих надзвичайно пильно.

Сьогодні загін прямував уперед ще повільніше, по-перше, грунт був гірший, по-друге, і коні, і люди не відпочили як слід. Вони були в дорозі десять днів, двічі перейшли гори і сиділи в сідлі уже двадцять вісім годин, майже не відпочиваючи.

А тут ще Аврелій Антуан. Він їхав гірше, ніж учора, кінь його спотикався за кожним третім кроком. Венегас знову спробував пригрозити і вдарив коня, але помітив, що кінь справді кульгає. Ішов він все повільніше, хоча Венегас кінцем ласо підганяв його.

Вранці їх чекав сюрприз. Ліва передня нога рудого дуже розпухла, і йти далі він не міг. Солдати оточили француза, і Хуан побачив глузливий блиск в його очах. Однак на темному, засмаглому обличчі нічого не відбилося.

— Він навмисне пошкодив коня, — вигукнув хтось, — щоб індіяни догнали нас.

— Застрелити його! — відповів йому гнівний гомін. — Що нам гинути заради нього?

В Антуана на лобі запульсували жили.

— Ви… ви не посмієте вбити мене!

— А чим ти кращий за вбивцю?

— У нас наказ доставити його в Лейквен живим! — перекрив гомін Ірігоєн.

— Якщо зможемо… — тихо промовив Венегас.

— А що скажеш ти? — повернувся Медіна до Хуана.

Хуан глянув на білого, на того білого, який втягував арауканців у війну, і зрозумів, що життя француза в його руках. Звелить убити, і ніхто не докорить йому за це. В очах Антуана стояв страх, неприкритий, тваринний страх.

— Краще доставити його живим, — повільно мовив Хуан. — Будемо поперемінно везти його.

— А якщо арауканці доженуть нас і треба буде тікати?

— Сказано, що візьмемо його з собою, — втрутився Ірігоєн. — Це наказ!

Та солдати не рухалися. Вони ждали, що скаже Хуан.

— Якщо арауканці вистежать нас, ми все одно не втечемо від них на своїх конях. Сподіватимемося, що проскочимо у них поміж пальцями. Тож однаково, чи візьмемо його з собою, чи ні.

Солдати невдоволено погомоніли, але скорилися. Хуан мав рацію. На своїх загнаних конях вони не могли змагатися з переслідувачами. Це була гірка, але очевидна істина.

І все-таки очі Ірігоєна палали від гніву. Солдати не послухали його, вони чекали, що скаже оцей індіянин.

Перед ними розкинувся довгий відкритий схил. Щоб виграти час, вони почали з’їжджати по ньому навкоси. Сонце ще ховалося за горою, і вони їхали в тіні. Небезпека, що їх викриють, тут була менша. Згодом воли відшукають невеличкий видолинок і там сховаються до темряви. Коня Антуана вони відпустили.

Майже дві години витратили вершники, щоб з’їхати зі схилу. Схил був крутий і кам’янистий, а їм доводилося ще уповільнювати ходу через коня Медіни, який ніс подвійний вантаж.

Скрізь панувала тиша. Тільки вітер гудів між скелями, рипіли сідла та іноді кінь цокне копитом об гравій чи зірветься камінь і з гуркотом покотиться вниз. Люди були неспокійні. Всі почували себе непевно на відкритому місці, здавалося, що з лісу за ними стежать десятки ворожих очей, що за скелями на них чатують сотні небезпек. Кожному хотілося сидіти у безпечному закутку, і кожен занепокоєно кидав погляд назад, чи не виринуть там переслідувачі. Арауканці були добрі слідопити.

Хуан їхав на чолі загону. Він розумів тривогу людей і сам хвилювався. Це був інстинкт гнаного: сховатись, обминути широку рівнину, де його легко помітити.

Вони майже спустилися до підніжжя схилу, як Хуан раптом почув вигук. Він обернувся, обернулись усі, і всі зрозуміли, що означає цей вигук. На узліссі, де вони стояли дві години тому, з кущів виїхали вершники. Вони були трохи більші, ніж чорні цятки, і надто далеко, щоб розпізнати їх, проте ці вершники могли означати тільки одне: арауканці натрапили на слід загону.