Індіянин: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Геть звідси, індіянин! Нам не потрібні тут червоношкірі, і якщо я побачу тебе ще раз…

Пан Манрікес побілів дужче, ніж будь-коли. Деякий час Курро стояв не рухаючись. Потім побіг у темряву, як пес, якому дали штовхана.

XVI

Вершники їхали всю ніч. Фургон покинули і тепер гнали коней попід горами на північ. Простора відкрита пампа лишилася осторонь, хоча їхати по ній було б легше. Вони знали: арауканці із стійбища Білого Короля розшукують їх. Через кілька годин про те, що сталося, дізнаються індіяни сусідніх стійбищ, і тоді вся територія перетвориться на вулик, куди кинули камінь. До кордону їхати ще кілька днів, а в пампі арауканці наздогнали б їх завтра на світанку.

Тому загін вибирав шлях, де їх не могли помітити, тримався узлісся і час од часу звертав вище в гори на кам’янистий грунт, де важче одшукати його сліди.

Хуан весь час тримався дещо попереду, розвідуючи шлях, щоб не наткнутися на засідку; на деякій відстані від загону, по обидва боки, їхали по двоє солдатів, або кілька — в ар’єргарді. Вони їхали так годину за годиною, розміреною риссю, заощаджуючи коням сили. Давно уже зник за ними останній відблиск пожежі у стійбищі пеуенчів.

Перед світанком почався дощ, дрібний, густий дощ, який промочив людей до нитки. Та вони дякували дощу: він змив сліди і збільшив шанси на втечу.

Поволі розвиднялося — це було і краще, бо легше знаходити дорогу, і страшніше, бо тепер арауканці могли їх помітити.

Аврелій Антуан за весь час не вимовив жодного слова. Він їхав між Ірігоєном і Венегасом. Вони не зв’язували француза, щоб він міг сидіти в сідлі.

Та на ранок життя в ньому прокинулося. Він пильно обдивився навколо, оглянув дерева і горби, які, темніючи, виступали з сутінок, і, коли зрозумів, як мало вони проїхали, як глибоко ще перебувають на території індіян, глузлива посмішка скривила його губи. Тепер він їхав повільніше, весь час одстаючи на кілька кроків.

Ірігоєн обернувся.

— Вперед, не дурійте!

— Кінь не йде. Втомився.

Очевидно, Аврелій Антуан уже оговтався від страху, який нагнали на нього Ірігоєн і Венегас. Так само, як і вони, француз добре знав, що арауканці шукають його. Знав також, як далеко ще до кордону.

Венегас мовчки зняв ласо і так стьобнув коня француза, що він злякано рвонувся вперед і перейшов на галоп.

— Так не вийде, — хмуро сказав Венегас. — Якщо думаєш обдурити нас… — Він не закінчив речення і ляснув долонею по кобурі.

Француз не відповів.

Першу половину дня їхали без відпочинку, пускаючи коней то риссю, то кроком. Двічі перетинали сліди копит, одного разу папівзмиті, вдруге — залишені хіба що півгодини тому, так виразно проступали вони на вологій землі. Ніхто не мовив і слова. Всі знали, що означали тут чужі сліди, і кожен, здавалося, складався тільки з вух та очей, так напружено придивлялись і прислухалися вони до лісу і зеленої стіни кущів.

Хуан іноді їхав на п’ятдесят, іноді на сто метрів попереду. Солдати то бачили його між деревами перед собою, то він зникав, і тільки слід його коня вказував напрямок. Моралес був одягнений як індіянин. Раніше йому ніколи було переодягтись, а тепер і ніяк: одяг лишився у фургоні.

Француз вперше побачив його вранці. Він витягнув шию, помітивши Хуана, і повернувся, високо звівшись на стременах, роздивляючись, чи той справді індіянин, а чи переодягнений білий. Це так захопило полоненого, що він мало звертав уваги на дорогу і кінь його весь час спотикався.

Після полудня дощ ущух. Вітер розігнав хмари, і крізь блакитні віконця на небі проглядала біла засніжена вершина гори. Тільки тепер загін зробив привал.

Так було безпечніше, бо, по-перше, тепер лишали чіткі сліди, а по-друге, і людям, і коням потрібен був відпочинок. Скочивши з коней, солдати трохи перекусили, — холодним, бо про вогнище годі було й думати, — і лягли спати. Десь опівночі мали рушати далі.

Хуан весь час відчував на собі дві пари очей: допитливий погляд француза, що вивчав його обличчя, та похмурий Ірігоєна, не на обличчі, а на одязі — індіянському одязі і налобній пов’язці, яку Моралес знову пов’язав на голову. Хуан сподівався, що після всього, що він зробив, лейтенант примириться з його червоною шкірою, і помічав, що Ірігоєн справді боровся сам з собою. Та примиритися з червоною шкірою було вище його сил, про кого б не йшлося.

Згодом Хуан лежав поряд з Медіною на ковдрі і дивився в темніюче небо, по якому швидко пливли па північ хмари, туди, куди треба було і їм. Він страшенно втомився, але спати не міг. Не покидали думки про те, як довести справу до кінця. Це тільки початок дороги, де йшлося про життя чи смерть. А де ховаються арауканці, що переслідують їх? Далеко вони чи близько, може, вони вже напали на слід своєї здобичі і оточують їх? Він знав, що й Медіна не спить, і, мабуть, усі інші теж, незважаючи на втому.

— Чи вони все ще шукають нас?

Хуан глянув на Медіну і побачив, що той набивав люльку.

— Атож! Вони шукатимуть нас, поки не дізнаються, де ми. І насамперед намагатимуться відрізати нам шлях до Лейквена.

Медіна подивився на Антуана.

— Нічого це не дало, вони все-таки нападуть на форт.

— У них тепер нема зброї, — похитав головою Хуан, — або тільки та, яку вже роздали. І французи не допомагатимуть їм. Тим потрібне не просто повстання індіян, а таке, на чолі якого стояв би їхній Аврелій Антуан. Без зброї і без допомоги зовні молучі не підуть з ними. Б’юся об заклад, що за два — три тижні, а може й раніше, вони роз’їдуться по домівках. А самі пеуенчі небагато зроблять. — Він помовчав. — Аби тільки вони не повернули собі Білого Короля, принаймні живого, навіть якщо вони… якщо вони доженуть нас.