Серед ночі Педрільо прокинувся. Кроки? Знову. Кімнатою прослизнула мати. Потім надворі загуркотіло. Схоже, ніби перелазили через огорожу. Педрільо схопив рушницю і підповз до вікна, проте було так темно, що годі було щось побачити. Зарипіла огорожа, і почувся шепіт.
Раптом загвалтували собаки, голосно, люто, ніби на когось напали. У відповідь пролунала брутальна лайка, лайка білих, і тупіт чобіт. Поряд гримнув постріл. Це вистрілила мати. Знадвору у відповідь засвистіло десяток куль. Дзвякнуло скло, і Педрільо почув, як кулі вдарили в стелю і стіну. Він навмання вистрілив у темряву. І враз побачив, як над селом спалахнула червона заграва — небо в крові. Пеуенчі? Невже вони напали на форт, але чому ж там усе спокійно?
Педрільо хотів підбігти до матері, та знову затріщали постріли, і він припав до підлоги. Знову вистрілила мати, він вистрілив теж, перезарядив рушницю так швидко, як тільки міг, і вистрілив ще і ще раз.
Надворі спалахнув вогник. Він дугою полетів до хати. І перелетів через неї. Вогняний спис! То це арауканці! Ще один спис упав дуже близько. Педрільо виждав слушний момент і вистрілив саме тоді, коли блиснув третій вогонь. Хтось скрикнув. Певно, куля влучила. Вмокнутий у смолу, запалений спис упав на землю, і в його світлі Педрільо побачив, як тікали троє чоловіків, один з них шкутильгав. Білі! Він добро розпізнав одного з золотошукачів.
Аж тепер нарешті прокинувся форт. Сурма звучно заграла сигнал тривоги, почався галас і біганина. Педрільо і мати вистрілили ще кілька разів, але цього разу ніхто їм не відповів. Заграва над селом розгорялася все дужче. Потім примчали вершники, багато вершників. Солдати!
На кухню вибігла мати.
— Тебе не поранено?
— Це були білі, мамо, — син глянув на неї широко розплющеними очима, — вони хотіли підпалити нашу хату, а самі кажуть, що так роблять індіяни.
Все ближче лунали кроки, і до хати увійшов капітан Васкес, а за ним два солдати. Від гніву він стиснув кулаки.
— Яка наволоч! Я віддам їх під суд!
Мати все ще стояла з рушницею в руках. Педрільо теж не відкладав свою.
— Ваші білі хотіли погратися в індіян, — суворо сказала мати, — але, здається, передумали.
— Ми… ми прибули досить своєчасно, — затинаючись мовив капітан.
— Дуже своєчасно. Якби ми самі не пильнували, то ви б уже ховали нас. — Вона показала головою на вікно. — Що там горить?
— Куррова крамниця. Вони підпалили її.
— А він?
— Не знаємо. Зник. — Капітан закліпав очима. — Ми були там. Силкувалися врятувати, що можна. Тому не прийшли раніше. Але я обіцяю вам, що винні будуть покарані, слово честі офіцера.
Вона тільки мовчки подивилася на нього, а він, збентежено постоявши ще трохи, вийшов.
Капітан Васкес звелів обшукати подвір’я. Знайшли старого пом’ятого капелюха і сліди крові. Він наказав обшукати підряд усі хати в Лейквені і заарештувати негайно всіх, у кого є вогнестрільна рана. Однак — ніде жодного пораненого. Кілька золотошукачів безслідно зникли.
Курро стояв під дверима пана Манрікеса. Він встиг втекти через вікно, відповз і сховався в кущах. Там виждав, поки стих галас і згас вогонь. Вийти він не наважувався. Золотошукачі були проти нього, всі білі — проти нього, а капітан Васкес не квапився захистити його. Треба було переховатися кілька днів чи, може, тижнів, поки все уладнається.
Вночі він прокрався до пана Манрікеса і тепер стояв у нього під дверима. В хаті було темно, і Курро вагався. Страх все ще не покидав його: що сталось би, коли б пан Манрікес не допоміг йому? В котрий раз він казав собі, що пан Манрікес зичить йому добра, і нарешті постукав. Тихо. Ніби шепіт? Він почекав, хотів уже постукати вдруге, але блимнуло світло і двері відчинилися. На порозі стояв пан Манрікес.
— Чого тобі?
Пан Манрікес, цей чемний пан Манрікес, говорив так, ніби Курро був його наймит, і казав йому “ти”.
— Я… я… вони підпалили мій будинок.
Курро побачив, що пан Манрікес одягнений і, можливо, він уже все знає, сам бігав на пожежу. Так ні, він був одягнений у мисливський шкіряний костюм, ніби повернувся з полювання, був з голови до ніг мокрий і забруднений, мов лежав на росяній траві, і на обличчі у нього була порохова пляма. Курро побачив під стіною рушницю.
— Так тобі й треба. Ми не хочемо мати в Лейквені червоношкірої сволоти.
Курро чув слова, однак не розумів змісту. Те, що скоїлося сьогодні вночі, було понад його розуміння.
— Товари, які у вас в коморі, пане Манрікес…
— Що в моїй коморі, то належить мені.
Курро пильно дивився на білого, а той неквапно взяв рушницю і натиснув курок.