Індіянин: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Біля дверей дон Мартін зупинився.

— Що настануть інші часи, — сказав він напіввтішаючи, напіввибачаючись.

— А хто принесе їх, ті інші часи? — Вона пильно глянула на нього, і її голос здригнувся від глузування. — Пан Манрікес? Чи, може, ви?

Щоки дона Мартіна спалахнули, мовби жінка надавала йому ляпасів. Він вийшов, не сказавши більше й слова.

Вона слухала, поки затихли його кроки, почула, що в хліві реве худоба, подумала про ріпу, яку пора було викопувати, і не витримала. Схилила голову на руки і заплакала. Це було занадто, понад людську силу. А що буде, коли настануть жнива? Вже більше тижня нема Хуана. Що скаже він, коли повернеться? А чи повернеться?.. Гнітючий страх, з яким їй доводилося боротися кожного дня, з яким усе важче було боротися, з’явився знову. А якщо не повернеться?.. Це було занадто, занадто, і який сенс взагалі мало все це?

Вона почула, що Педрільо складав у кухні дрова, і опанувала себе.

— Мамо!

— Що?

— Алехо прийде сьогодні ввечері.

— Звідки ти знаєш? — спитала вона хрипко.

— Я вчора зустрів його. Він бачив на луках дона Мартіна сліди пуми, і ми хочемо підстерегти її. Може, вона прийде.

— Вчора? Дивно. Не чекай свого Алехо. — Мати вимовила це сердито, ніби у тому, що Алехо зробив і не зробив, був винен він, Педрільо.

Хлопець увійшов до кімнати.

— Він хворіти?

— Так, у нього хвороба білої людини. — І по короткій паузі додала: — Його батько но хоче більше працювати у нас.

Вона побачила збентеження в очах сина, яке поступово змінювалося розумінням.

— Алехо не такий, Алехо не такий. Він при вчителеві побив нового, бо той сказав… — і замовк.

— Він білий, — гірко відповіла Антонія, — і якщо на те пішло, нема добрих і поганих білих, є тільки білі. — І, помовчавши, додала: — Нам доведеться самим усе робити.

Він проковтнув сльози й хоробро сказав:

— Ну, й робитимемо.

В цей перший день вони справді зробили все, але Педрільо довелося нелегко. Треба було носити мішки, сіно, доїти корів, копати, годувати курей, поливати город. Педрільо носив, копав, поливав. Весь день він думав про слова матері, що немає добрих і поганих білих, є тільки білі. А раніше вона казала, що всі — тільки люди, і він повірив. Тепер йому заборонили ходити до школи, бо пан Гонсалес і капітан Васкес теж були тільки білі, і цього разу мати мала рацію. Ну, тоді індіяни теж тільки індіяни, і віднині — щоб йому крізь землю провалитися, — якщо він будь-коли хоч гляне на білого.

Ввечері у нього боліло все тіло, він був наче дерев’яний і ледве міг зігнутися.

Вони саме вечеряли, коли знадвору почувся свист. Мати удала, що не чує, Педрільо теж мовчки черпав собі ложкою. Свист почувся вдруге. Педрільо занепокоєно закліпав очима і покосився на матір, але та не глянула на сина. Надворі свиснули втретє, так близько і так сильно, що задзвеніли шибки.

Педрільо відклав ложку.

— Я вийду на хвилину.

— Гаразд. — Вона промовила це невдоволено.

Алехо стояв, прихилившись до колодязя.

— Чи ти оглух? — спитав він нетерпляче.

— Ні, не оглух, та не бігатиму ж я вистрибом, тільки-но хто свисне.

Педрільо стояв перед Алехо, широко розставивши ноги, засунувши руки в кишені, готовий щомиті повернутися спиною.