Індіянин: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Хуан глибоко вдихнув повітря. Він прикинув віддаль од вогнища до намету. Метрів п’ятдесят або й всі шістдесят. Якщо намет злетить у повітря, то… Він побачив очі Медіни, очі, повні сумніву: чи вистачить у нього на це сили. Моралес вичікував, а у вухах лунала обіцянка, яку Хуан дав Дикому Коню біля Кам’яної Голови: ніколи не піднімати зброї проти свого народу, ніколи і нізащо — проти свого племені, а тим більше проти нього, свого брата по крові.

Хуан опустив повіки; він був певен, що Дикий Кінь Неодмінно відчує його погляд. Може, навіть уже відчув. Серце у нього заколотилося, як тоді, коли він лежав у фургоні під товстою шкірою лами. Якби вождь молучів одійшов кудись! Що він робить тут, у стійбищі пеуенчів, чому він не серед своїх людей? Пішов би він звідси!

А якщо не піде? Хуан не міг відповісти на це питання, і знову йому вчувся голос Медіни: “А ти добре обміркував?” Він ждав, ждав.

Нескінченно довго тягся час, і ось Хуан побачив, як з хижі вийшло четверо, між Венегасом та Ірігоєном ішов Білий Король, бачив, як вони підійшли до коней, сіли.

Він побачив, як підвівся Дикий Кінь і подивився вслід тим, що, здавалося, без усякої мети поїхали в степ, побачив, як він неквапно обмінявся із своїми супутниками кількома словами. Потім усі сіли на коней.

Але вони не поїхали за Білим Королем. Вони повернули в стійбище молучів вгору по схилу.

Хуан полегшено зітхнув. Якби вони залишилися в стійбищі… Він не знав, чи вистачило б у нього сили. Оглянувся навколо. Здавалося, ніхто нічого поганого не вбачав у тому, що Білий Король поїхав з чужинцями. Перед наметом все ще стояв вартовий — один.

Моралес знову подумав, яку неймовірну справу вони затіяли. Та, може, саме в цій неймовірності запорука успіху.

Хуан підвівся, обійшов стійбище і за хвилю уже був там, де раніше пройшли два пеуенчі. Все це скидалося на те, що він хотів пройти повз намет і вартового до вогнища. Ішов він повільно, майже спокійно. Правицею міцно стискав револьвер.

Біля вартового Хуан раптом повернувся і наблизився до нього, ніби побалакати. Він побачив байдуже молоде лице і очі, в яких світрілося чекання, надія на розвагу в час нудного вартування. Хуан одкрив рота, але з вуст не вилетіло ні звуку. Він блискавично вхопив вартового за горло і вдарив раз, удруге. Пеуенч почав осідати.

Хуан підхопив його під руки, обережно посадив на землю, притуливши спиною до дерева, і зник у наметі. Все це тривало секунди. Якщо хтось навіть проходитиме мимо, то подумає, принаймні поки не забалакає, що вартовий просто присів. А через кілька хвилин все закінчиться.

Хуан навпомацки пробирався наметом. Тут було темно, хоч в око стрель. Він ступав надзвичайно обережно, щоб ні на що не наштовхнутися. Рукою намацав довгі важкі ящики: рушниці — багато тисяч! Досить, щоб вести війну, яка перетворить прикордонну область у море крові, досить, щоб захопити п’ятдесят таких фортів, як Лейквен, не кажучи вже про беззахисні села. Нарешті він знайшов те, що шукав: склад невеличких бочечок, порохових бочечок.

Узявши одну і висадивши дно, Хуан заклав усередину запальний шнур. Тримаючи другий кінець у руці, він пробрався до стінки намету, розрізав її і виповз на росяну траву. Почекав мить, прислухався — ніде нічого. Сюди, за намет, не долинали навіть голоси стійбища. Він підпалив шнур, переконався, що той загорівся, і побіг.

Обережності Хуан тепер не дотримувався. Запальний шнур горітиме протягом чотирьох хвилин. З револьвером у руці він мчав у темряві. Але й тепер його кроки були нечутні, як у пуми.

Ось його гнідий. Моралес стрибнув у сідло. Цокіт копит рознісся по всьому стійбищу пеуенчів, чути його було, певно, і у молучів. Але тепер це не мало значення. Навіть, якщо арауканці щось запідозрять, буде вже надто пізно.

Земля здригнулась, і омахи вогню освітили долину, як сонце ополудні. Потім позаду гримнув вибух, вибух, якихі мало не порвав йому барабанні перетинки. Гнідий захропів і злякано стрибнув убік, та Хуан гнав його вперед, вперед і вперед.

Знову загриміли вибухи. Хуан озирнувся і побачив людей, які щосили втікали геть. За його спиною злетів у повітря склад зброї — останні рушниці, останній грам пороху, які мали принести на кордон війну і смерть. А попереду на гребені пагорба стояли у світлі заграви фургон і вершники. На нього чекали.

XV

— Завтра я не прийду.

Антонія уважно подивилася на дона Мартіна. Вона повільно опустилася на стілець, так повільно, начебто щось зломилося у неї всередині, і довго дивилася на білого.

— Але… але чому?

— Нема часу! — Дон Мартін говорив різко, майже грубо. А водночас тримався так, наче боявся цієї маленької індіянки, і вона знала, що він бреше; тепер нічого було ні возити в місто, ні привозити звідти, і часу дон Мартін мав більше, ніж йому було потрібно.

— Ви обіцяли Хуанові допомагати.

— Це було два тижні тому.

Т він сказав, що люди почали плести, ніби Хуан зрадник. Знадвору чулися удари сокири: то Педрільо рубав дрова. Хлопець допомагав матері. Допомагав дома, бо не міг ходити до школи. Це було занадто, занадто…

— І ви вірите цим балачкам?

— Зовсім не вірю.

Наїжачені вуса надавали дону Мартіну, як завжди, свавільного і впертого вигляду, але здавався він пригнічений і втомлений. Він збентежено глянув на Антонію і знову відвів погляд до вікна.

— В такий час треба триматися своїх. Сорочка ближче до тіла, ніж піджак.

Жителі приперли його до стінки, загрожували, що жоден білий ніколи не користуватиметься його послугами, якщо він допомагатиме червоношкірим. Антонія розуміла його, розуміла дуже добре. І водночас ненавиділа.