Завойовник Європи: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Князь Ростислав Михайлович вдруге сватається, просить руки королівської доньки — тепер король Бела не підносить більше долоні до брів і не виглядає ліпшого зятя, задумався глибоко: а чи не вартує благословити на шлюб молодят? І врешті, по непростих ваганнях, таки благословляє, бо вельми потрібна йому міцна чоловіча рука.

Ростислав, на позірний погляд, свого добився: він зять могутнього короля і чоловік вродливої Анни, від одного доторку до якої, до її крихітних тугих грудей його трясло, мов з крижаної ополонки, паруючи, вискочив на колючий водохрещенський мороз і вітер. Вона поряд з ним лежала у ліжку, доступна начебто в будь-яку мить, і водночас була неймовірно далеко серцем... І те серце маленьке звоювати йому, напевне, буде складніше, аніж фортеці з товстелезними мурами, які досі судилося здобувати. Тут не поможуть каменеметальні машини і запалювальні стріли ні до чого, тут якісь інші потребуються стріли... І що він має чинити надалі — не співати ж опівночі серенади під вікнами власної жінки, і ногою не тупнути сердито та наказово: покохай мене. Мусить він добре все обмізкувати, не зробити жодного необачного кроку, бо просто так на коліна стати і благати, жебракувати слізно, як милостиню, щирого почуття — то втратити Анну назавжди.

Має він добре мізками ворушити.

3

У перші часи по одруженню з Ростиславом зовні безтурботне життя Анни не таким вже було безтурботним насправді і аж ніяк не безхмарним: нила її душа без упину, сама вона не знаходила собі чомусь місця, тиняючись безцільно з кутка у куток, а сонце так повільно котилося до надвечір’я, що дратувало своєю неспішністю та вайлуватістю.

В неї відібрали щастя, раптово і безповоротно.

І хоча заміжжя за Ростиславом сталося з батьківської волі, яка ціль мала для королівства якусь високу та малозрозумілу для неї, за мовчазної згоди самої Анни, — біль від того ні на краплину не легшав.

Іштван їй часто снився, здебільшого йшли вони поряд алеєю повз рядок бузку, що розцвів тої пам’ятної весни вельми рясно, а від пишних китиць, які тихо палахкотіли на обважнілому гіллі, пливли та ширилися за вітром лоскітливі та неймовірно п’янкі пахощі, що хвилювали і збурювали їх молоду кров; то було торжество весни, торжество пробудження дерева і трави, комахи дрібної і столітнього дуба, всього світу життя, оновленого і свіжо вмитого... Анна тепер не могла більше витерпіти того весняного бузкового кипіння і, на превеликий подив та печаль садівника, наказала викорчувати безневинні кущі.

Вона сама, ще підлітком, підростком зовсім незграбним, коли ледве окреслювалися жіночі форми та лінії, вигадала і вимріяла собі кохання. Їй приснилося одного разу, як темно-синім, мов переджнивне небо, Дунаєм плив корабель під вітрилами білими, ось він пристав до берега, і сходить з того вітрильника засмаглий юнак, чи то принц, чи королевич, і дарує їй розкішну червону троянду.

Потім ще кілька разів вона бачила той вітрильник в напівсні-напівмаренні, стала частіше бувати на березі разом із служницями — попри заборону, бо мало які набіги могли трапитися в той непевний час.

І сталося диво: до берега одного дня пристав справді білосніжний вітрильник, і сходив по трапу засмаглий юнак...

Щоправда, був то не принц або королевич, був лише барон, якого Іштваном звали. І не дарував він розкішних троянд, зате, світячи рядками таких, як вітрильник, білосніжних зубів, подарував мушлю, таку розкішну, що мимоволі навіювала спомини про давньогрецьку легенду: запряжена дельфінами, слугувала мушля подібна за колісницю для Нептуна і Галатеї. Анна прикладала мушлю до вуха і вслуховувалася годинами, як далеке море шумить, піняться хвилі високі, десь там, за хвилями тими, острови таємничі, світ незнаний і неймовірно захоплюючий...

Юний барон, який батькові помагав торгувати з далекими землями, при дворі став появлятися — він так захоплююче оповідав про ті краї, незнані звичаї, чудернацьких птахів і звірину дивовижну. І Анна, яка вже полишала підлітковий кокон і ставала тендітним метеликом, непомітно для себе захопилася і оповідями чудернацькими, і самим бароном, ще менш помітно те почуття переростало в щось більше і кріпше.

Коли вона те усвідомила, то не на жарт перелякалася — вона ж дочка короля, самим народженням вже присуджена королевою стати в якійсь країні, достойній її Угорщини. Не зразу минав переляк, натомість в душі стиха, мов горицвіт, на світ білий народжувалася надія: раптом батько скасує той присуд народження, раптом улюблениці своїй простить почуття до Іштвана, таке ж тендітне, як той горицвіт-Адоніс... Їй у дитинстві оповідали предавню грецьку легенду про Адоніса, коханого богині краси Афродити. Коли трапилося нещастя і Адоніс не повернувся із полювання, Афродита довго шукала його, ступаючи босоніж гострим камінням та шпичками. А як віднайшла вона тіло загиблого, то забажала, аби виросли з крові коханого золотисті квіти, що їх назвали відтоді адонісами, а ще горицвітом.

Батькове слово про заміжжя з Ростиславом Михайловичем, кремінне і незаперечне слово, вразило Анну, як вразити і подивувати може блискавиця у різдвяну ніч.

Ростислава Анна не стерпіла вже з перших днів. Звісно, вона мала виконувати волю батьківську і чемною бути та послуговувати своєму чоловікові. Але вона зле почувалася за однієї лише присутності Ростислава: одяг його, як вертався із ловів мисливських чи неблизьких походів, їй пахнув не звично вітром, а чомусь псиною, неприємно Анні було, як він голосно сьорбає за столом обіднім чи, тим паче, як чхне ненароком, — вона аж давилася, затуляючи рота рукою, аби при всіх не розсміятися. Ночі, які вона мусила проводити з чоловіком, були для неї сущою мукою: лежала мовчки колодою, доки він гирцав на ній, а сама думала, що накаже вранці кухарці зготовити чи як повестися їй з кравчинею, яка знову не так замовлення виконала і дорогу матерію зіпсувала. Диву лише давалася, як при тому в них діти народжуються, слава Богу, що досі здорові — і то було найбільшою і найтеплішою втіхою.

Проте вона була цілком безборонною, коли хвилею нездоланною напливав інколи жаль. То був жаль за собою, пекучий і млосний, за літами своїми, спаленими і змарнованими, той жаль породжував, аж лячно самій ставало, кривду на рідного батька, що продав її, неначе невільницю, — хай вже краще продав би десь на ринку в Константинополі чи деінде, знала б вона, що рабиня. Тоді тіло своє віддавала б нелюбу, зціпивши губи, бо те належить рабині, таку долю судили їй неприхильні і немилосердні зірки; вона ж так само, як продана і перепродана невільниця, стискає зараз зуби і кулачки, доки Ростислав, на неї вилізши, не натішиться, не нагирцається, щоб нарешті вдоволено зойкнути та через хвильку байдуже захропти.

Відчуття тої кривди батьківської, як не відганяла його, не вимітала з душі, з часом ставало тільки гострішим та посилювало неприязнь і ненависть до чоловіка.

Водночас Анна ніяк не могла вкласти собі в голову, як чоловік після відлучення на добрий тиждень може при зустрічі, опустивши очі, мимохіть крізь зуби байдуже хіба процідити:

— Добридень...

Єдине, що дивувало Анну і насторожувало, — раптовість, з якою на чоловіка ота черствість, мов нежить, нападала, бо сперш таки приязним був, тепло в його погляді чулося.

Негаданий холод навіть ображав її, хоч себе заспокоювала незмінно, що мала би цілковито байдужою бути; збігав час, а рівчак між ними ніяк не хотів заростати травою примирення і звички.

В думках Анна могла дозволити собі як заманеться висварити чоловіка, обізвати найлайливішим словом, яке тільки на пам’ять спливе, зігнати всю злість і завдану, як вважала, кривду. Бо й справді: хто він такий? Приблуда з русинських пущ, за якого батько згодився віддати її лише з другого разу, невдаха, що дідизну свою князівську мусив віддати куди дужчому Данилові Галицькому та іншим князям, мовчазний бормотун, що за столом рідко коли два слова зв’яже, та й волоцюга за жіноцтвом, напевне, добрячий — он блимає як на її подругу Ержебету, мов стріли з лука пускає, та губи масні облизує, наче від смальцю не встиг їх витерти...

Але на людях Анна ніколи не перечила чоловікові, те їй змалечку вкладали у голову велемудрі двірцеві королівські навчителі, та й витримка природна ставала у поміч. Лише один раз за обідом в прилюдді між ними несподівано кіт пробіг. Зайшла мова саме про непрості стосунки чеських та німецьких баронів, володарів сусідської землі найбільших обширів, та можливість перемовин при непростому переплетенні і суперечності їх інтересів.

— Там все таке темне та захаращене, як в рутенських пущах, — всміхнулася при тому Анна.

Чоловік тільки блимнув на неї з-під лоба, а згодом із серцем пробурмотів:

— Обачніше з рутенськими пущами... В них різний водиться звір.

Анну бурмотіння чоловікове хіба більше під’юдило:

— А ще досі тиняється лісовик, вовки й ведмеді у нього за вірних псів. Люд же до пеньків струхлявілих молиться, а перелісками бігають оголені мавки — на потіху тамтешнього чоловіцтва, — Анні цілком по-дитячому заманулося подратувати і позлити свого чоловіка, наперекір щось сказати, аби за живе зачепити та скулкіше при тім допекти.

Ростислав Михайлович, що давно привчив себе не брати до серця жіночі балачки, цього разу не дотримався звички. Він тільки мовчки зуби стис від того, бо чималенько передумав, якими шляхами йшов його край до Істини, як непросто було з язичництва вийти на християнську дорогу, — сивий старець із Лучеська частенько на пам’ять вертався.