Завойовник Європи: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Зірвалися коні ускач, все ближчає воєвода, який щитом своїм з червленими і золотими смугами прикривається, спис Ростислава вдаряється у той щит і, мов об лід, раптом ковзає. Знову навстріч один одному мчать, стеляться мало не по землі розгарячілі коні суперників, глухий удар списа Ворша у його кольчугу — і не втримується Ростислав у сідлі, спершу падає кінь, а тоді й сам вершник стрімко з сідла вилітає і боляче б’ється об землю.

Навіть несила підвестися, з поміччю якось встав, біль неймовірний, аж жовті кола в очах пливуть.

— Плече у вас вивихнуте, — чує голос бувалого рицаря.

Попри біль і прикру невдачу у поєдинкові, душа князя радістю засвітилася: тепер він напевне не зможе підняти меча на рідного дядька...

А тим часом князь Данило з братом Васильком військо своє ладнали спішно, ще й до Кондрата Мазовецького та Міндовга, князя литовського, бігти послам за поміччю наказали. І перейшли їхні вої ріку Сян, і до бою в лінію вишикувалися. Перед тим же знамення раптово явилося: налетіла негадано орлів та ворон неймовірна сила, клекотали зловісно орли, вороняччя натужно кричало, всеньке небо покрило птаство, сонце собою заступивши; ширяло воно й кружляло, і від крику його віщунського мерзла кров навіть в найхоробрішого — зроду-віку не було дива схожого, не спадало на пам'ять подібне навіть воям, чиї голови предавно сивиною взялися. Регіт старця із Лучеська чувся князеві Ростиславові чомусь в тому клекоті птаства, голосний і знущальний, нестримний регіт.

Своїх угрів й поляків Ростислав Михайлович, сидячи боком в сідлі та від болю кривлячись, виводить супроти, і угри першими рвуться на середину, на ополчення князя Василька. Дзвенять мечі 17 серпня 1245 року, ламаються списи, розбійниками нічними висвистують стріли: тиснуть угри, непросто вистояти ополченню, менш вправному від рицарів, що пройшли оружно багатьма полями Європи. І вже воєвода угорський Філя, високо тримаючи свою хоругву, всміхається втішено:

— Руси на битву скорі, та не в силі довше триматись в січі...

А тут ще й поляки, співаючи гімн, на поміч уграм підтягуються...

Та від зіркого ока князя Данила не приховалося, що сила основна угорська стоїть позаду частин Ростислава: обійшовши позиції, вдарив стрімко по ній. В тій сутолоці кривавій мало в полон не втрапив Данило, але вирватися судилося; рубались затято, тут гроша не вартувало життя. Юний княжич Лев Данилович так списом ударив хвалькуватого Філю, що зламався той спис. А коли на очах воїнів з обох боків русичі навпіл роздерли угорську хоругву, не витримали Ростиславові воїни і тікати кинулися. Ще боявся Данило вельми за брата, але небавом побачив його хоругву, що гнала поляків. Літописець про те згадає колись: «Василько тим часом зіткнувся з ляхами, які повернули на нього. І дивилися обидва війська одні на одних, а ляхи лаялися, казали: «Поженемо на великі бороди!» Василько тоді казав: «Брехня є слово ваше. Бог єсть наш помічник». І вдарив він коня свого, і двинув на них, і ляхи, не видержавши, побігли од нього».

Піших воїнів ростиславових, що чатували під мурами Ярослава, аби городяни до січі не приєдналися, князь Данило тепер разом з Васильком розсіяв. Ось уже до Романовичів ведуть полонених — воєводу-хвалька, Левом підраненого Філю, а з ним ще й польського воєводу Войцеховича і зрадника-боярина Кормильчича... Запалали приставні форти Ростислава біля міста, не встигли ними покористатися. Поверталися полонені русичі.

А як втікав Ростислав Михайлович з рештками війська, то саме підмога з’явилася, литовські вої над’їхали і від князя Кондрата військо теж прибуло, — потішена підмога, що без неї все обійшлося, справивши бенкет славний, верталася у рідні краї вдоволено.

Ростиславу Михайловичу дорога сперш простелилася в польські землі, поїхав жону свою Анну забрати, щоб далі до угрів іти — він таки кріпко надіявся, що звоює Романовичів, верне в Галичі княжий, як йому видавалося, за збігом обставин втрачений, батьків стіл.

Він вертався до короля Бели не тільки з побитим військом, ще більше була побита, немов обмолочена, його душа; злий був кріпко на воїв своїх, ще кріпше на союзника, краківського князя Болеслава Стидливого, що, як видавалося Ростиславові, не перейнявся вельми походом. А найбільше серце взяло, сам собі чудувався, на отого старця сивого з Лучеська. «Пеньок старий, трухлявий та невикорчуваний, — аж іскри кресали у князевих грудях, — зурочив долю мені, дорогу напророкував у край, де сонце на спочин сідає»...

Вже як Лучеськ було полишав, злий від невдач останніх, зустрів якось Ростислав Михайлович того старця і не стримався підчепити:

— А що, опудало ти старе, все чарами голову людям дуриш?

Спинився літами зігнутий старець, більма свої підняв на грізного князя, що височів над ним на коні неспокійному.

— Чари, княже, то сатанинське... Тут інше, бо жменями сипонув Всевишній людині здібностей всяких, людина Його ж створіння, ще й за подобою навіть та образом. З тої щедрості ми не то десятини, навіть сотої долі не осягли, не оцінили й не втямили, тим паче не брали досі до вжитку.

— Хіба те, що ти витворяєш, не чари? — Кінь під князем нетерпляче перебирав ногами, то бокував, то задкував. — Напустив людям туману в очі, а вони й справді сприймають, що здатен на диво. Нагадуєш, старче, мені ти циган приблудних, що сперш затуманять, а тоді обікрадуть.

— Злися ти, княже, та марно, — скрипів голос старого, мов напіввисхла гілляста груша. — Згадай-бо Святе Письмо, чи за вигадку маєш, як апостоли по гладі води могли іти, мов по оцій дорозі. Віра їм в поміч була. Віра тоді їх тримала. А я проти них ще нікчема.

— Так я й згодився оті твої витівки із затемненням, — розсміявся князь, — витівки вправного блазня за правду сприйняти. Або, он казали у Лучеську, по зорях вмієш гадати, наперед здатен людині щось там передрікти... Ти чарівник, певне, старче, єретик або гірше — з нечистим знаєшся. Давно б зайнятись тобою належало...

Знову старий заскрипів неспішно:

— Отець наш Всевишній дозволив світ пізнавати. Він сам, напевне, укаже той поріг пізнання, крайню межу, де належить спинитись людині. А з тих, що по зорях знаються, не личить також сміятися. Знову згадай-но: чи не по зорях прийшли волхви до Христа-немовляти? І чомусь суджене те було саме неба знавцям, — не каменетесам або шевцям, мисливцям або зброярам, рибалкам чи тим, хто засіває зерня. І ще багато людині дозволено Небом — повелівати вовками й орлами, воронням та іншою звіриною чи птаством для Неба угодним даровано...

Ростислав Михайлович не мав більш бажання в’язати ціпи з тим старцем, пришпорив коня, але ще якийсь час відчував на собі ображений і докірливий погляд старечих більм. «Дрантогуз старий, — вилаявся на сліпця подумки Ростислав. — Пришелепа клайпатий, за гузно свої передбачення і просторікування сховай, срав пес матері твоїй купу велику... Щедрих хльостів тобі вартувало б дати, аби знав, як ото калантурити лукавим язиком».

І нехай, врешті подумав князь, хай собі каркає ця стара біла ворона, які завгодно дороги йому передрікає; він ще позмагається з долею, ще писано вилами по воді, хто дужчий насправді, бо він саме у силі, має міць ту долю за горлянку і петельки чіпко схопити; ще не вечір, покажуть роки, чия зверху.

...Військо князя Ростислава відходило спішно на захід, погоні остерігаючись, похнюплене і принишкле після поразки. І нехай, думав князь, хай зараз спиною обернулося щастя, та однаково далеко до вечора. Раптом дивна думка якась гостряком штриконула, здогад пречудний та неймовірний: а що оте старе одоробало колись про вовків, орлів та вороняччя йому пасталакало, про владу, даровану над птаством та звіриною?!

9

Анні трапилося якось весною ранньою, як під раптовим і рвучким сонцем танути сніги почали, випало їй побачити у горах зсув та потік селевий. Сперш ніщо лиха не віщувало, десь високо тільки зсунулася підтанула товща снігу, але впала на іншу, а та ще на нижчу, з невеликого снігового шмату з водою навпіл на очах лавина цілісінька витворювалася, вже захоплювала вона за собою каміння — і той вал нестримно котився вниз, безжально зносячи все на шляху і ламаючи півстолітні дерева, мов висхлі дрібні цурпалки.

Так і в душі Анни поступово наростала лавина невдоволення, образи і гіркоти, а згодом і непереборної ревності, хоч, видавалося їй, те зовсім немислиме: вона не любила свого чоловіка, то чого ж ревнувати? Вперше в житті зіткнулася Анна з дивовижним доволі випадком, коли розум каже одне, а серце — інше, і діялося це в одній і тій самій людині, в той самий час, і зовсім безсилі вони порозумітися. Говорив розум Анні, що хай живе собі Ростислав, як йому заманеться, вона виконала батькову волю заміж за нього вийти — які можуть до неї запитання бути? А серце водночас з гіркою єхидністю все під’юджувало, нашіптувало ненав’язливо зовсім інші думки і гадки. Вона ж дарувала осоружному Ростиславові свою дівочу цноту, що ніяк не оцінене ним, попри знаття про її кохання; вона обачною завше була, аби честь чоловікову поберегти, а коли барон Іштван міру на балу перебрав, то зовсім забралася геть з того балу, щоб плітки не зродилися; не в приклад чоловікові, який, забувши обов’язок, сором і стан свій при дворі королівському, залицявся відкрито — і до кого?! — до подруги її найближчої.

Ту лавину до решти зсунув останній випадок, що трапився на її очах. Анна вийшла у дворик гуляти, якраз мимо альтанки проходила, що густо була виноградом обплетена, як почула там приглушені голоси. Сперш подумала, що хтось із прислуги тишком та нишком від панського ока фіглі-побачення крутить, але, на превеликий подив, пізнала притишені голоси чоловіка та Ержебети. В просвітку гілок та листя на одну лише мить вздріла їхні обличчя, зовсім поряд вустами.

Та лавина в її душі, що стиха починалася від холодності Ростислава, тепер остаточно зрушила з місця, з гуркотом вниз понеслася, нові маси захоплюючи з собою, все підряд, брудний сніг і каламутні з піском талі води, і не було тому потокові тепер спину...