Завойовник Європи: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Того ж вечора Анна на коліна перед батьком вклякла.

— Не можу я більше із Ростиславом жити. Відпустіть, батечку рідний, у монастир, я вас благаю...

Ошелешений батько сперш не знав, що сказати, придавлений тягарем непростих своїх клопотів, він постійно бо у поїздках та походах вояцьких, нечасто є змога неспішно бодай зазирнути в очі дитячі чи просто погомоніти; король Бела досі гадав, що в доччиному заміжжі все зладилося.

Легенько, за плечі взявши, підняв дочку з долівки король:

— Прости мені, що поганий твій батько з тобою досі про життя не поговорив...

Вона, зовсім як у дитинстві, поклала голову йому на груди і так само по-дитячому схлипувала та носом підшморгувала, як колись прибігала до нього тулитися після кривди якоїсь малечої та виливати свої жалі.

— Дозволь мені до сестри, на острів у монастир...

— Я тебе завше послухаю, дочко, але сперш давай поміркуймо спільно. А чому Маргарет у монастирі, гадаю, змалечку знаєш.

Давно не було в них балачки такої довгої і відвертої, де прожите перегортали неспішно й обачно, як старовинну книгу дорогоцінну, яку гортають обережно, аби прижовклим уже сторінкам не завдати найменшої шкоди. І про Маргарет мова зайшла, про діла і життя її сестри-монахині. Коли вал вогненний монгольський докотився вже до Угорщини і король Бела останні жили в обороні напружував, аж дзвеніли ті жили, загрожуючи обірватися, то молився король і в час одної молитви глибокої дав обітницю Богові:

— Як зможу звільнити свою землю від східного лиха, то доньку в монастир віддам.

І небо почуло його слова, а дочка Маргарет монахинею стала.

Ревно Богові Маргарет служила, шану й любов від людей мала не лише в монастирі, а й далеко за його стінами. Молитви її вже дива творили, вельми побачив їх люд по тому випадку з повінню.

Розлився якось Дунай, повінь не мала стриму, вже й острів вода заливала, злі хвилі билися в монастирські стіни, підмиваючи їх та загрожуючи в будь-яку мить руйнацією цілковитою та непоправною; тим часом паводок не вщухав, до тих каламутних вод, що прибували з верхів’їв, своє додавали неугавні дощі, з неба потоки спадали цілісінькі, що під висвист лиховісний вітрів холодили не тільки тіло, а й душу; лило і сікло, не було просвітку та краю незмірному і нескінченному лихові.

І впала на коліна тоді Маргарет просто посеред монастирського двору, під зливою немилосердною, під потоками води, що спадали без спочину й перерви; вони боляче били в лице, шмагали розлючено і пронизливо. Благала Всевишнього у тій щирій молитві смиренна монашка помилувати їх монастир, цей відлюдний притулок для тих, хто життя присвятив не мирському, ницому і минущому, а цінності вищій; довго так у молитві стояла під зливою Маргарет на очах багатьох послушниць. І раптом серед молитви, мов засувку хто зачинив, в одну мить дощ припинився, а вітри, що досі так довго і безборонно махали своїми велетенськими крилами, враз покірно ті крила склали; хрестилися подивовано та побожно всі, в кого те диво трапилося на очах, пішов поголос про неймовірне досі усіма краями. Анна не знала тільки, що багато води ще спливе у Дунаї, то лагідному і тихому, то розбурханому, бунтівному і грізному, доки силу молитви монахині Маргарет вірні оцінять достойно і причислена вона буде до лику святих.

— Пусти мене, батьку, до сестри в монастир, — все просила Анна у короля. — Я старатимуся так само ревно служити Небові.

А батько тим часом подумки кидав погляд то на схід, то на захід, озирав небосхил полуденний і так само північний; та не бачилося йому ніде чистого небокраю, все загрозливі та ворожі хмари якісь зависали — потрібен був таки йому Ростислав у часи непевні. Король Бела, багатий не тільки землями та потугою війська в Європі чи не найдужчою, а ще й пережитим у ті літа, що за спиною вже шелестять. Знав і інше король: судиться кожному відтинок шляху життєвого з вибоїнами, на якому не раз перечепишся, не обійдешся без гуль та синців болісних; тож має людина гідно його пройти і витримати. Ніяково було Белі вельми прискіпливо допитуватися та присікуватися, чого ж то не зладилося в Ростислава і Анни, не про все можна в дочки спитати навіть рідному батькові; знав лишень, що поспіх у будь-якій справі — не найперший порадник і не найвірніший.

— Випробування нам різне дається, — врешті тихо сказав король. — І той має рацію, хто долі удар витримати зможе достойно.

В Анни аж клубочок підкотився до горла, такий несподіваний і гіркуватий, бо інше чекала почути від батька його улюблениця і трішки мазана навіть дитина; батько не осудив її навпростець, але й не схвалив такого рішення. Наполягати? Напевне, марно, король вміє відстоювати свою думку і власне бачення. Ще тільки коронували Белу, і досі доволі непокірні бояри хотіли мало не на рівні стати з новим монархом, то гонорових вельми він швидко ставив на місце, інколи несподіваним досить чином. Коли зайшов якось у залу і не всі встали з стільців при появі його величності, то наступного разу не було проблеми: король перед тим велів просто спалити усі боярські стільці.

Ні, не зі страху вона має прислухатися до батька, вона справді послухається, але з поваги до тих літ непростих, що вже за батьківською спиною, до тих перипетій крутої та звивистої долі, бо ж не раз на волосочку його життя висіло; вона з поваги вчинить так, як він скаже.

Вона таки послухається, але її біль залишиться при ній, затаєний, ниючий тишком, вона зажене його в найдальший і найпотаємніший куточок серця, і то буде довіку лише її особистою власністю, недоторканою і ніким не поміченою та не знаною.

10

Тепер вечорами Роман Данилович частенько піднімався на стіни замку Гімберг. Він мав перевірити нічну сторожу, а ще просто хотілося побути наодинці та зібратися з непростими думками. Віддалік підсвічував небо жовтавими млявими вогнями Відень, а навколо замку, розкреслюючи темінь прудкими сердитими іскрами, палали багаття ворожого війська Оттокара.

Хто він тут, думалося Романові Даниловичу, і що йому віщує оте безмежне зоряне небо над головою, яке дивує й лякає глибинами синіми і безмірними? Такий же Чумацький шлях, як досі бачив над собою в Холмі чи Володимирі, той самий шлях, як переказували старі люди, який подорожнього веде в Єрусалим — йди за тим шляхом і ніколи не зіб’єшся. На дорозі обраній, подейкує повір’я, зустрінеться обов’язково ріка Дунай — про неї приповідка давня гуляє: «Пішов на Дунай, та й додому не думай». А через ріку ведуть у п’ять верст полотняні мости, які голосами озвуться негайно, як замислить хто перейти на берег інший...

Пішов на Дунай, та й додому не думай... Якби ж то можна не думати. Хто він тут, по дорозі у свій Єрусалим, що втрапив не на Дунай з сивої легенди та приповідки, а таки на справжнісінький, щоправда без полотняних мостів і мовчазний, який байдуже несе свої води, коли сумирні, а коли й не вельми...

Він послухався батька, Данила Галицького, щоби до неоглядної його держави долучити землі нові — одружився з Гертрудою Бабенберг, племінницею і спадкоємницею покійного віденського правителя, в придане за якою був австрійський трон — і він вже володар його. Звісно, на престол у Відні ще б могла претендувати Маргарита Бабенберг, старша сестра останнього австрійського герцога і вдова німецького короля Генріха VI, але після нового заміжжя таке право за законами, досі існуючими, вже втрачається. Тож тепер князівство батька Данила межує з північного боку з Тевтонським орденом і Литвою, рікою Нарев, на півдні — із Золотою Ордою, верхів’ями Пруту і Серету, у краї західному сягає ріки Сян, а ниньки вже й земля австрійська їхньому родові додана — разом з Віднем.

Як затих дзенькіт весільних бокалів та відлунали здравиці, щирі й не вельми, доброзичливі чи лукаві, то залишився з Гертрудою врешті Роман наодинці.

— Твоє право, недавній княжичу, — змайнула з вуст нареченої легка усмішка; не було в ній ворожнечі, але й тепло десь вихолонуло, вичахло, швидше приреченість чулася і ледь помітна, притаєна у душі гіркота. — Всі гадають, що за мною в придане Австрія, а насправді до Австрії то ж я стала товаром, безоплатним доважком...

Защеміло в душі Романа, якийсь жаль брав його до цієї, так мало знайомої ще людини, яка тепер має стати йому жоною; водночас напливала мимовільна повага до нелукавого тону, простодушного погляду з-під довгих, трішки на кінчиках загнутих вій — він не зразу знайшовся на відповідь.

— Не нами писані долі, — підняв урешті голову вгору. — Десь там ті рядки, де Чумацький шлях, за яким наозирці має кожен свої стежки віднайти...

Йому стало шкода цієї жінки, мов намарне скривдженої дитини, ворухнулися жаль та співчуття, а ще бажання, мов справді яку малечу, просто втішити, погладивши по голові, бо ж доля з нею досі не вельми панькалася та цяцькалася, не вважала за потрібне спитати навіть, кого в суджені вибирати; зрештою, і в нього не такий вже великий вибір під тим шляхом Чумацьким, але ж він чоловік, як на те пішло, інколи бодай мечем боронити зможе ту долю.