Завойовник Європи: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Він сказав, а самого попід груди пронизала голкою розпеченою думка, як каяття мимовільне: «А сам ти хіба ліпший, хіба дієш по-іншому?»

Тепер всі троє гостей у чорному перезирнулися, як невелика зграйка ворон, що зачула близьку небезпеку.

— Я до того веду, — не міг далі стриматися вже Ростислав Михайлович, — що війна стала таким же зарібком, як у шевця або каменотеса, хіба тлустішим. А мовою чи традицією, вірою чи церквою люди навчилися прикривати лиш грішне тіло власного жлобства. Всі війни без винятку досі велися заради отих нещасних, смердючих грошей.

Він справді не міг спокійно слухати мову про новий хрестовий похід, і не тільки тому, що багато знав про кров, вогонь та іншу біду попередніх. Ще на світі досі живуть ті, хто пам’ятає, як п’ятдесят тисяч дітей із земель німецьких й французьких рушили в Палестину — більшість тих дітлахів не витримало і згинуло у дорозі, а решту у рабство після полону всіх спродали. Не міг спокійно Ростислав слухати мову насамперед тому, що батько його покійний, Михайло Чернігівський, зовсім, здається, недавно, року 1245-го, посилав на Ліонський собор вірного собі Петра Акеровича, «архієпископа руського», просити помочі супроти татар — то був би істинно хрестовий похід, не за нице золото-срібло, а за життя та будучину величезної людності. Ні душі не одержала помочі Русь...

— Ви сказали таке про новий хрестовий похід? Похід — то зарібок? — старший ченець аж голову мимоволі закинув назад, мов птах, що заковтує вельми грубий шмат корму.

— То ви сказали, — мовив спокійно Ростислав Михайлович майже за євангельським текстом.

— Боже, як смієте?! — заломлювала руки нажахана Анна.

— Ще ніхто від Творця не сховав свою думку — чи грішна вона, чи праведна, — Ростислав Михайлович похилив голову; і не зрозуміти було, то примирливо чи винувато.

— Гріху побоявся б! — Анна ніяк не могла до тями дійти.

— То лукавити гріх.

— Апостоли за Христа життя віддавали...

— За Спасителя — так. Але не за золото і маєтність.

— Покайтеся, доки не пізно! — жаль і ненависть до Ростислава дивовижно змішались в її душі.

Від’їхали тоді з порожніми руками ченці, Анна ж до півночі молилася. Вона просила Всевишнього простити її безталанного чоловіка, а ще більше просила не наслати біду на її сім’ю, на батька, на всю родину, на всю Угорщину її улюблену. «Прости йому, Боже, не відає ж бо, що каже цей чоловік і що творить...»

І то було першою молитвою, в якій вона згадала Ростислава Михайловича.

8

У нього аж шкіра на плечах свербіла, наче не мився хтозна-скільки, — Ростислав не міг терпіти навіть самих розмов про хрестові походи. Він достеменно вважав, що батько його Михайло Всеволодович княжий стіл у Києві втратив саме через походи оті, велемудрі мужі західненські, відволікши сили, таким робом зрадили Русь, під копита хижого кочівника кинули. Мала втіха від того, що краї європейські потім самі запалали від смолоскипів татарських... А ще, можливо, не позбувся б князівства сам Ростислав у Галичі, батько підпер би плечем його стіл, допоки ходив син за багатою здобиччю... Тоді б його запізнення не стало таким фатальним.

Щоправда, він ще пробував двічі вернути княжий стіл.

Останнього разу зовсім незле велося. Ростислав Михайлович у Перемишль в’їжджав переможцем, гордовито воссідав у сідлі та зверху вниз споглядав на похилені голови похнюплених перемишлян. Поряд з військом його входили в місто рицарі краківського князя Болеслава Стидливого — разом на землю Романовичів вступили вої Ростислава і Болеслава, двох зятів, що на дочках короля Бели женилися. Сяяло сонце, зблискувало і вигравало на доспіхах рицарських, сяяв сам Ростислав — тепер черга за містом найближчим Ярославом.

За всіма правилами науки військової він готувався штурмувати добре укріплений Ярослав. Підтягувалася ближче до мурів тогочасна артилерія, себто каменеметальні машини — пороки, споруджувалися неподалік приставні форти, а як спробували було городяни вирватися із залоги та дати під стінами бій прибульцям, то враз зазнали поразки — порубані вої ще довго лежали непоховані.

Вздовж шеренг тих союзних військ, що облягали місто, їздив Ростислав упевнено, на стріли навіть не важив, що час від часу летіли зі стін Ярослава, а якось гонорово похвалився полякам:

— Якби знав, де Данило з Васильком, сам би до них поїхав. Десятка воїв мені б стачило.

А поки йшли приготування, допоки тривала облога, аби надломити дух городян непокірних, влаштував Ростислав Михайлович недалеко від мурів міських справжнісінький рицарський турнір.

Злітала земля з-під копит коней, яких рицарі з місця вскач пускали, мчали вершники один одному навстріч, цілячись у суперника списами, і викрешували іскри, схрещуючись, грізні мечі. Сталося так, що Ростислав Михайлович і сам змушений був стати на герць з воєводою польським Воршем, з роду древнього Варшів, що згодом іменуватимуться Варшавськими.

— Ми розкидаєм русичів, мов дрова, — якась муха вкусила воєводу хвалитися. — Їм воювати хіба із зайцями десь під Лучеськом.

Наче вжалило щось Ростислава Михайловича.

— Вибачтеся, воєводо, — тихо мовив до нього князь, але в голосі тому притишеному десь гроза відчувалась віддалена. — В мого роду права і на Галич, і на Лучеськ, у краї хіба найдревніший...

— І не подумаю, — одказав легковажно Ворш.

Поєдинок став неминучим.

Ростислав Михайлович лише посміхнувся подумки, оглядаючи закутого в крицю з ніг до маківки неповороткого воєводу: довга кольчужна сорочка із такими ж довгими рукавами, в кольчужних панчохах із злегка випуклими наколінниками, з куполовидим норманським шоломом — воєвода нагадав чомусь Ростиславові великого рака, незграбно на коня посадженого. «Ти ба, куражиться, як голий на їжакові», — злостився подумки Ростислав.