Завойовник Європи: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

1

І вдарили храмові дзвони, весільний радісний передзвін-перегук міді лункої поплив над головами тисячного люду, знімався піснею благословенною у голубу безкінечність небесну.

Для неї той подзвін насправді був погребальним.

— Вінчається раб Божий Ростислав, вінчається раба Божа Анна...

Слова, що відлунювали під храмовим склепінням, анічогісінько Анні не значили, смисл їх не сприймався і ніяк не вкладався у голові, тільки передзвін все ще не стихав у душі — похоронна мелодія по її молодих літах, по її дівочих мріях і мареннях.

Ні, вона зовсім не переймалася шлюбною позірною нерівністю: мовляв, Анна, донька уславленого короля угрів Бели IV, одного з найповажніших європейських монархів, виходить за Ростислава, сина князя Михайла Чернігівського, — шлюбиться з невдахою, який своє відстояти не здатен супроти сусідських князів. Мало чіпала її традиція, коли навіть по Різдву Христовому аж року 1243-го молодих парують, мов твар, не за почуттями, а за розсудком, небездоганним здебільшого, малозрозумілим та цілком суперечливим, — тут вдіяти нічого, традиція-бо міцніша за ці храмові мури. А передзвін сьогодні для неї був погребальним тому, що дзвони немов сумували та оплакували її кохання до іншого, її чисте і світле, незгасне ніколи вже почуття.

Ростислав на вінчанні стояв із міцно затиснутими вустами, напружено виструнчившись, мов перед військом, якому збирався наказати негайно вирушити у важкий і небезпечний похід; лише боковим якось зором він помічав, що діється на Анниному обличчі, сплаканому за ніч попередню, зблідлому неприродно, змарнілому та осунутому, та ще ловив час від часу коли жалісливі, а коли співчутливі погляди люду присутнього.

— Вітаємо, зичимо... — скоромовкою мимротіли, опустивши очі, придворні та відходили поспіхом вбік.

Ростислав Михайлович знав, що донька угорського короля заміж за нього виходила без особливого вистрибу. І не в тому річ, що не вдався зростом чи вродою, ні, «ладний хлопака», — прицмокувало нишком поштиве жіноцтво при польських князівських дворах. І навіть не тому, що король Бела є чи не наймогутнішим європейським володарем, а Ростиславову дідизну в той час нагло топтали татарські копита і заграви шугали зловісно над його землею.

Нелюбом йшов Ростислав мимоволі, і йому чисто по-людськи було її жаль.

Ще, піднімаючись храмовими східцями перед вінчанням, він легенько стис Аннину руку і докинув у напівголос:

— Можу вам висловити лишень співчуття... А ви мені?

У відповідь тільки зблиснув короткий і вельми колючий погляд, погляд малого звіра, загнаного в кут, у безвихідь, звірятки, що боронитися відчайдушно буде з останніх сил.

З усією пристрастю серця молодого і тремтливого, уяви дівочої, романтичної і бентежної, закохалась вона в барона Іштвана, що став завсідником останнім часом при дворі королівському — в Анни аж холод під нігтями брався, досить їй бодай поглядом ненароком зустрітися з молодим бароном.

Те знав Ростислав Михайлович, шепіт-перешпт серед придворного жіноцтва розноситься прудкіше тополиного пуху на свіжому вітрові. Він не зважив-таки на ті перешепти, не звик-бо лякатися негаданим перепонам: мало яку підніжку доля, лукаво всміхаючись, здатна підставити, мало які пороги чи перепони траплятися можуть на його шляху; мусить грудьми прокладати собі дорогу, розсікати ті перепони, як дужий-предужий тур, повноправний господар у волинській чи галицькій пущі, чагарник розсікає грудьми з лунким, роздратованим та загрозливим ревом.

Дівоче захоплення Анни бароном його не вельми також перестрашило, з часом минеться, гадав, як раптова простуда наприкінці сирої весни, розвіється рожевий туман мрій і марень дівочих, коли запищать в пелюшках немовлята, а тим паче як підникне на ноги шмарката ще дітвора.

Але вже при вінчанні вперше його взяв переляк, раптово, як з нікудишньої, невеликої хмари падає навдивовижу рясний і холодний дощ. Ростислав не міг пояснити, чому, надягаючи Анні на палець вінчальну обручку, ненароком чомусь упустив її: дзенькнувши лунко в насталій тиші, вона котилася храмовою долівкою, зблискувало золото в мерехтливомі світлі численних свічок, багатенько нажаханих очей супроводжувало той шлях обручки, доки кілечко, описавши насамкінець коло, вляглося покірно біля ніг такого ж заціпенілого барона Іштвана.

І охнули мимоволі всі присутні у храмі, подивовані таким знаменням негаданим, що здавна ще віщувало шлюб нещасливий. Анна пополотніла, затисла щомоці свої кулачки, щоб не впасти на очах велелюддя та більший поговір не наробити, а старші жінки хрестилися перелякано, шепчучи молитву пересохлими раптом вустами.

За весільним столом ця напруга, непояснювана і незрозуміла тривога чомусь не минали, наречена сиділа неприродно прямовисно, мов кілка проковтнула: на її блідому заціпенілому обличчі годі було прочитати якусь думку, хіба інколи Ростислав ловив побіжний, лякливий і наче злодійкуватий погляд Анни у бік барона.

Дзвеніли бокали, лунали пишномовні, кучеряві і закрутисті здравиці, на які мовчки і стримано він з Анною лише головами кивали; за все весілля молодий з молодою хіба кількома словами перекинулися.

Стомлений, роздратований і виснажений від постійної напруги в час весільної церемонії, Ростислав — обачненько слід добирати кожне слово і достойним мав бути кожний жест — діяв у першу свою шлюбну ніч, як і належить чоловікові, владно й напористо, можливо, навіть навмисне грубо і безцеремонно. Він підгріб, як ведмідь впольовану жертву, Анну під себе, його стужавіле тіло з трудом, з опором неабияким, аж рипіло, ввійшло в її лоно, він тішився виголоднілими очима оголеною, до щему хвилюючою стрункою статурою, він знову і знову пхав, заганяв, заштовхував, аж ногами впираючись, свою стать все далі і далі, мружачись чомусь від утіхи й блаженства та подивовуючись глибиною цього зовсім невеличкого пізнаного живота, він весь входив у неї, тонучи у напівбезпам’ятстві, аж доки не стрясло потужно всього його, від п’ят до маківки, перед очима попливли різнобарвні кола — і він обм’як раптово та зсунувся.

Анна лиш скрикнула стиха в перший момент від незнаного досі болю, а далі лежала мовчки, ніяк не відповідаючи на ласки його і поцілунки, коли він муркотів, мов кіт вдоволений з масними очима; нехай, думала вона, хай буде вже так, якщо судилося їй жити із цим чоловіком.

Досі на жінок Ростислав дивився здебільшого як на питво чи їстівне для воїна. Вони мали б втамовувати чоловічу спрагу, як пересохне в горлянці, або дати поживу виголоднілому чоловічому тілові — шмат добре запеченої смаженини, що парує і лоскоче ніздрі, а коли ту жінку позначила доля вродою, то скидалася вона ще й на смаженину, яка вдало присмачена різними там приправами: жінка існує винятково для воїна, для його втіхи, щоб на битву ступав з твердою душею і вдоволеним тілом; іншого жіночого призначення Ростислав до цих пір не уявляв, та й інше, гадав, навряд чи потрібне.

А як до тями прийшов Ростислав після першого разу та трішки віддихався, то знову підгріб Анну до себе, він зрозумів вже тепер, що тільки сам захопився собою, пам’ятав лиш про власну пристрасть, мало турбуючись про жінчине почуття: ниньки він діяв трохи обачніше, пробував різним робом розворушити жінку; то повертав спиною до себе і знову з натугою входив у неї, то, поклавши ноги її на власні плечі, ще глибше заходив у лоно, потопаючи у маленькому і неймовірно глибокому животі, то, як зовсім мала дитина, ссав Аннині груди, від чого вона було сперш здригнулась на мить — видавалося йому, що вже ожила, що прокинулось врешті її жіноче начало; але то тільки сталося на хистку мить, далі вона так само лежала незрушно, коли товк щомоці і з рвучким нестихним запалом: лежала під ним велика лялька, прекрасна в своїй наготі, але безживна якась, що на жодну ласку і витівку його чоловічу ніяк охоти не мала відповісти таким же запалом чи бодай видимістю.

Він взяв її ще кілька разів, доки не обезсилів, став просто викрученим, в’яленим і зневіреним у здатності з ляльки зробити живу і чуттєву жінку; нехай, встиг подумати, ще не вечір, забуде з плином води у Дунаї вона свого барона, звикнеться, а може, й зродиться в ній якесь почуття до нього, то ж таки людина жива, не колода, на якій пострибав і зліз... «А щоб тобі курка на ногу наступила», — вилаявся він на когось, повернувся на бік і смачно та голосно захропів.

2

В перші дні по весіллі Ростислав Михайлович і вусом не повів на холодну зверхність та відчуженість Анни: нехай, думав собі, риба не без луски, Бог не без милування. Нехай, однаково усе минеться, час не таке ще гоїть... Звісно, те гостряком таки черконуло його самолюбство та чоловічий гонор, але він звик тримати удар, до скрипу стиснувши зуби, витерпіти невдачу, втриматися на ногах по нищівній навіть поразці. Он у суперництві за такий милий йому Галицький княжий стіл куди скулкіше дісталося — і не розкис же він, не став хлопчаком безпорадним шмарклі обличчям розмазувати.

Він так тоді поспішав, мовби Долю хотів наздогнати.

Князь Ростислав Михайлович цього разу не шкодував улюбленого коня — змилена твар прудко ще мчала рівниною, але узгір’ями, піднімаючись, все частіше сапала і спотикатися почала. Князь із боярами та воями своїми, знесилені втомою, як і їхні нещасні коні, поверталися додому в Галич з далекого бойового походу в Литву. Їм-бо спішити конче була потреба: вістуни донесли, що поки в литовській землі вони воювали багаті набутки, князь Данило Романович вийшов з Холма і прямує до Галича, де Ростислав Михайлович від батька свого перед тим посів княжий стіл. Попри юні літа, князь Ростислав розумів достеменно, що допустити першим Данила до мурів міста не можна ніяк: «Іч, забажалося Галича, як мерзлого у петрівку».

Швидко рухалася, здіймаючи куряву, довга-предовга колона війська, бувалі вої його не відставали, мов то не в них за спиною неймовірно далека дорога і вже котра недоспана ніч. Гірше було з боярами, не звиклими до таких бойових мандрівок, і найсміливіші з них вже не вперше просилися перепочинку. Князь тільки головою на те крутне і знову пришпорить коня, а кінь не мав уже сили надбавити ходи, хіба на чергового батога ображено і подивовано озирнеться лиш краєм ока: і чого з мене хочуть, мовби казав той докірливий погляд, я ж з останньої сили стараюся, не матимуть користі з того, як урешті впаду...