Завойовник Європи: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Та недовго судилося князеві скуштувати життя спокійнішого і менш морочливого — аж тенькнуло серце, коли прибіг ранку одного гонець: кличуть його в Орду.

Жартувати з цим кочовим набродом, що бурею лиховісною носився неймовірними обширами, ніяк не випадало, їхати треба.

Його вели до намета Батия з такою урочистістю, мовби підводили до престола небесного. Той диковинно розмальований і розцяцькований намет, встигли оповісти йому, стоїть на стовпах, покритих золотими пластинами, що прибиті до дерева золотими цвяхами, і зверху та всередині стіни обшиті найдорожчими в світі тканинами; посередині ж намета розмістився дерев’яний трон, обкладений листами срібними і позолоченими, ніжки трона з чистого срібла, а верх всипаний камінням дорогоцінним.

Але не відразу впустили князя Михайла в намет, спершу жерці татарські, за їхнім давнім язичницьким звичаєм, наказали, аби пройшов крізь розкладений перед входом священний вогонь та вклонився їхнім кумирам.

— Ні, — мовив твердо князь Михайло Всеволодович, — я можу поклонитися цареві вашому, бо небо вручило йому долю держав земних. Але християнин не може кланятися ні вогню язичницькому, ані глухим ідолам.

Між тим, у Михайла Всеволодовича в голові зовсім інша думка відчайдушно й безпомічно билася, мов налякана птаха у зачиненій клітці. Йому довірено оповіли якось таємницю священних татарських вогнів: коли людина проходить між двох величезних багать, то по тому вогню, а ще більш по обличчю підозрюваного досвідчені жерці майже безпомильно сказати здатні, чи правду мовити має він, чи лукавство і лжа у нього на мислі.

А князеві Михайлові було чого остерігатися: він уже багато світів надивився, він до денця душі був певен, що для русичів, для його землі, яку одні звуть Руссю, а інші вже Україною кличуть, ніяк не випадає дикунський азійський шлях, його людові слід до держав європейських тулитися. Бо там наука й освіта з колегіумів та університетів шириться, там не юрти й намети, а міста кам’яні на очах виростають, і заможніше простолюду неспівмірно життя. Ще як у Києві княжив Михайло Всеволодович, то настановив митрополитом недавнього ігумена Петра. І митрополит Петро при зустрічі у Ліоні з Папою Інокентієм IV просить помочі в європейських держав та князівств супроти татар. Папа прихильно ставиться і обіцяє згуртувати якось для доброго діла монархів, та й сам Михайло Всеволодович недавно того ж вимагав від свата угорського Бели. Шкода, що переполоханий сват забоявся, повівся із гостем, немов із чужим.

Михайло Всеволодович був більш ніж упевнений, що й без священних вогнів та багатодосвідчених тих жерців Батий ґрунтовно обізнаний і про зустрічі з Папою Римським, і про перемовини з володарем угрів. А ще випадком почув напівшепіт татарського провідника до намету Батия: «Хан-Бату пригадає йому тепер вбитих наших послів під Києвом». І то було правдою. Як підійшли татари під стольний город і посли їхні хитрощами вмовляли киян здати місто, то те лукаве посольство до ноги перебили кияни і трупи геть за ворота викинули. «Що, заробили три вирви у шию, а четверту навздогінці?» — не міг ще якийсь час заспокоїтись люд.

Князь Михайло підняв голову і глянув на сонце, що ледь пробивалося крізь розшарпані хмари, подивився, як можна дивитись лише востаннє: коли судилося так, що смерть свою тут має прийняти, то прийме він гідно її.

Через свого вельможу Батий переказує неодмінну умову. Князь або виконає їх ритуал, або вмре.

Боярин Федір, що супроводжував у небезпечні дороги Михайла Всеволодовича, став переконувати і просити послухатися — він, мовляв, на себе візьме цей гріх. Юний онук Борис, що також при дідові був, собі уговорював, молив та плакав.

— Не погублю душі своєї, — несхитно на думці одній стояв князь Михайло.

А як обступили чернігівців Батиєві охоронці і посипалися на князя Михайла перші удари, то зняв з себе він та відкинув геть князівську свою мантію:

— Заберіть славу мирську, сподіватимуся на небесну...

Градом густим падали удари за ударами, цілилися насамперед у груди, у серце, і вдавалося князеві затамувати біль та не зламатися, біль той нестерпний і немилосердний, бо били охоронці татарські руками й ногами, топталися по тілові обезсиленому, аж поки одни із них, на ім’я Доман, не відрубав непокірному голову.

Коли оповіли Батиєві про стійкість духу княжого, то тільки й мовив з-за свого золоченого трону:

— Се був муж великий...

Як докотилася звістка сумна ця до сина Ростислава в далеку угорську землю, то лежав він поліном безмовним три дні, а тоді пішов у храм свічі пам’яті ставити.

Мерехтіли тихо свічки, від повітря поруху легкого полум’я колихалося, і так само мерехтіли спроквола думки. Він не матиме більше тепер у скрутну хвилину з ким відверто порадитися, почути інколи зарізку, але щиру думку, в нього не буде більше на кого спертися і до кого прихилитися в цьому жорстокому і холодному світі, бо душі чужі, видавалося, аж інієм безсердечності й користі вкриті. Де долю йому шукати надалі — відвойовувати батьківський стіл, чи, як мовив той старець сліпий, волхвів давніх нащадок, видивлятись її у краї, де сонце заходить? І ще одна думка раптово замерехтіла і колихнулася, від якої він враз почуватися став, наче вчинив щось недостойне: та він же не за батьком, виявляється, зараз шкодує, він більше в цю мить шкодує себе. Бо не згадує чомусь свого синівського боргу, навіть провин, а вельми в час розлуки останньої... Як нечемно повівся тесть Бела із батьком, то забракло мужності в сина тоді заступитися, малодушно злякався немилості королівської, хіба лиш до болю, аж вилиці зсудомило, зуби стис...

Колихалося тихо полум’я свічки у тремтячій руці Ростислава Михайловича. Колихалася і мерехтіла думка гірка: як тепер йому спокутувати синівську провину, якими молитвами, якими ділами?

7

Троє вершників спішилися під воротами замку, підв’язали повіддя стомлених коней і попросили провести їх до Анни. Двоє молодих, високих і струнких чоловіків, а третій уже в літах, з рясно посіченим зморшками обличчям, посірілим з пережитого на віку, мов назавше пилом з далеких доріг припалим, всі в довгому чернечому одязі, відразу при Анниній появі на коліна впали:

— Ваша світлосте, таку довгу і трудну путь ми долали сюди... Ми не боялися втоми, бо землею всією довкруж йде поголос про вашу побожність і добре серце. Нас не лякала негода, бо певні були, що труд наш матиме достойну винагороду. В усі кінці світу роз’їхалися брати ордену нашого, а ми сюди прибули просити помочі коштами на новий хрестовий похід.

— Нагодуйте негайно святих отців, подбайте, аби в дорогу їм добрий спожиток також поклали, — розпорядилася Анна.

Вона з увагою та щирим пошануванням слухала оповідь мандрівних ченців, як вкотре збираються у похід за визволення Гробу Господнього разом з рицарями і міщанами, селянами і людом купецьким. Але такі кошти, про які повели мову монахи, сама вона без чоловіка не могла надати. Звісно, Анні не склало б труда попросити у батька, і навіть певна була, що він не відмовить їй, як ніколи раніше не відмовляв, але щось у душі стримувало од того кроку, якась перепона невидима поставала, переступити через яку бракувало сили. Досі Анна ні разу не обмовилася, що в їхній сім’ї не все так гладенько, як то виглядало для чужого ока, донька не хотіла б гірчити цим батькове серце, і без того витріпане, вистраждане та перетруджене.

На мову про новий похід якраз нагодився Ростислав Михайлович.

— Не може, не повинен більше в руках невірних перебувати Гроб Господній, — говорив неспішно старший з ченців, що нагадував Ростиславові великого ворона, втомленого літами. — І в тому найбільша правда нашого часу.

— Чия сила, того й правда, — чомусь Ростиславові Михайловичу згадалася давня приповідка, що запала у пам'ять ще з Лучеська.

— Що ви цим хотіли б сказати? — насторожився ченець, втягуючи голову в плечі, справді, як ворон, що вагався: клюнути вже незнайому поживу чи ще зачекати.

— В кого сила — в того правда, — повторив неголосно Ростислав Михайлович. — А правда завше на кінці меча. Мечі міцніші, і більше їх у того, в кого більше грошей. Гроші, в свою чергу, в того, в кого влада. А вона війною здобувається.