Завойовник Європи: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Гей-гей, додати! — котилося лунко над головами вояків, як тільки притишувалося посування вервечки довжелезної.

Прудко мчала до Галича княжа дружина, звиваючись змією на вигинах і поворотах доріг, та ще прудкішими були думки в молодій Ростиславовій голові. Батько його, Михайло Всеволодович, княжив якраз у стольному Києві, йому ж довірив стіл Галича. Але ж батькове те княжіння було вельми непевне, хмарами саранчі на землі руські наповзали орди Батия, гіркі дими пливли над поруйнованими селами і містами, падали так любовно збудовані та оздоблені християнські храми, і тільки Бог міг знати, що трапиться завтра у стольному граді.

А Галич, надія є, може вистояти проти Батия, та й на поміч сусіда угра та поляка, як не втратили вони клепку та далі порога власного бачитимуть, сподіватися можна.

Зрештою, гадав молодий князь, поступитися Галичем він не повинен ще й тому, що рід їхній Ольговичів має не менше прав на Велике княжіння, аніж Романовичі. Тож його пряма лінія від Олега Чернігівського, сина князя Святослава Ярославовича, третього сина Ярослава Володимировича, на долю якого по смерті останнього лишився Чернігів, — ці Олеговичі істинно є претендентами Великокняжої влади і не без підстав настирно оспорювали те достоїнство у нащадків Володимира Мономаха. Син Олега Чернігівського Всеволод тримав Велике княження з 1139 року по 1146 рік, внук же Всеволода Святослав був князем Чернігівським до 1210 року — деякий час володів він Києвом і по смерті право своє передав Михайлові, його, Ростислава, отцеві, право на Великокняже достоїнство землі руської.

Немов у лісі предковічному, де величними деревами здіймалися постаті предків-князів, ішов Ростислав, син Михайла, добре знаними стежками, і ні разу не заблукав у цьому хитромудрому родослівному лабіринті, зате кожного разу виходив на одну й ту ж розстань-думку: у нього, Ростислава Михайловича, на Галич не менше права, аніж в Данила Романовича, як і на Великокняжий стіл.

І знову пришпорював Ростислав коня, що вже ногами перебирав з останніх сил та все частіше спотикався, гнав нещасну тварину, навіть не озираючись на воїнство власне та на невитривалих бояр, що врешті й перепочину перестали просити.

Підганяв безупину князь. Але хіба за добу переходу до Галича трапилась дивна пригода, що змарнувала щонайменш четвертину денну. Ледве смерклося, як де не взялись вовки, пар з двадцять очей змигнули і засвітилися попереду. Захропли схарапуджені коні і стали дибки, стрій зламався, сутолока і шарварок зчинилися. Князь наказав у гудки гудіти, у бубни бити, криками голосними зграю лиху відганяти — і таки повтікали вовчиська. Та як знову вишикувалися вояки і вже рушили у подальшу путь, та ж сама чи інша зграя раптово з іншого боку з’явилася, навіть без звичного остраху, світячи голодними і жаскими очиськами, підбігала зовсім близенько. Вдруге харапудилися коні і рвали, аж піна летіла, до крові вудила, ламалася похідна колона і наставали безлад та сум’ять. Відлякуючи лісову безконечну тишу, озвалися бубни, гудки загуділи в руках ратників, які сподівалися відігнатись таким же робом, як по першому вовчому нападі, відлуння котилося, спотикалося, перекочувалося нічними лісами і ріденькими перелісками, страхаючи не звичного досі до звуків подібних тутешнього звіра. Чомусь не боялися тільки вовки, то підбігаючи, то відскакуючи, клацаючи хижими пащами і ухиляючись спритно від лучників стріл, що навмання посилали їх зі свистом у темінь.

Такого дива не траплялося ні самому князю Ростиславові зустрічати досі, ані в оповідях чути від старших, бувалих у бувальцях і неблизьких переходах вояків. Напасти вовки могли на вершника одинокого, хай навіть на двох чи трьох наважиться зграя, але щоб стільки люду не побоялася перейняти...

Хижі вогники, зникнувши за деревами з одного боку, раптово через якийсь час з’являлися з протилежного, а то й забігали наперед — сірі тіні, розпластавшись понад землею, при світлі тоненького місяця, що заледве вигулькнув край темно-синього неба, ввижалися примарами потойбічними. І знову хропли та шарахались коні, доки стримати їх удавалося та приспокоїти, змішувалися вояцькі ряди. Так мало не до світанку тривав вовчий супровід, ламаючи стрій, дратуючи стомлений люд та гайнуючи час.

Вовки пропали так само раптово, як і з’явилися. Щоправда, в останню мить хтось вцілив-таки навмання стрілою в найближчого звіра, бо почувся болісний звук.

Князь Ростислав оторопів на мить, спина похолола, і на шиї виступив піт: вражений звір озвався не звичним голосом, скавучанням якимось, бодай на собаче схожим, то був зойк, який вирветься з болю хіба у людини; князь не повірив би, якби хто йому розказав, але те почув власними вухами. Він помилитись не міг, бо у ратних двобоях чи в битві найбільшій гущі не раз довелося чути і від легкої рани крик, і передсмертний зойк.

Та ніколи князеві було про те розмірковувати, шикувались вояки і продовжили путь. Всім єством князь Ростислав прагнув чимшвидше торкнутися воріт Галича, будь-яка інша думка видавалася зайвою, і він відганявся від неї, як від ранньовесняного комара кусючого чи від набридливої тутешньої мошкари, не міг відігнати тільки прикрої згадки про згаяний час через оті витребеньки вовчі, а ще інколи напливав раптовий страх.

Ні, він не боявся сутички його воїв з дружиною Данила Галицького, попри літа молоді, ратне діло вже звичне, рубав з дивним спокоєм та байдужістю людські голови, як на княжім дворі на обід йому півня рубали, він тільки страхався у січі опинитись навпроти Данила Романовича. Як же зможе підняти меча князь Данило на нього, сестриного сина, або як він, Ростислав, замахнеться сікти з хряскотом голову материному рідному братові?

Ще в очах Ростислава стояв той останній бій, поєдинок недавній: йому дивом вдалося від списа свого супротивника вивернутися та якось ухилитися, спис лише ковзнув щитом. В ту ж мить Ростислав ударив мечем, всю силу вкладаючи, до краплини останньої, в той удар з відтяжкою — ще побачити встиг тільки погляд свого супротивника. І не ляк, не жахливий біль від удару, бо навіть не встиг той біль зародитися, не кров супротивника, що цівкою пирскнула в обличчя князеве, а вразив чомусь Ростислава погляд: лише подив в очах голови тої встиг він побачити, голови, що від тіла вже відділялася під безжальним холодним металом, в одну лише мить він уздрів той погляд з подивом застиглим та гірким докором, що пробився крізь фарбований супротивника кров’ю світ.

Невже доля судила, думав князь Ростислав, так само зустрітись з Данилом Романовичем, самому від вуя меча бути розрубаним, мов восени капустяна головка для квашення, або, навпаки, підняти меча на брата своєї матері і зустрітися з передсмертним поглядом Данилової голови, що покотиться в куряву, під копита кінські?..

Боже, думалося йому, яке неймовірне життя і які неймовірні обставини, в які інколи втрапить людина за чудернацьким і втаєним до пори розписом долі: він не повинен, з одного боку, просто так собі втратити княжий стіл, і так само немислимо підняти меча на дядька. Навіть судомами жах сковував від одної можливості очима зустрітися в смертному двобої...

Але й інша думка міць мала не меншу — якби так вже судилося, що в безпам’ятстві бою йому випало віч-на-віч зіткнутися з дядьком Данилом, його рука із мечем не знала б вагань. Бо в цьому жорстокому світі або ти на коні, або супротивник, а ти десь під конем рачкуєш, стікаючи власною кров’ю, повзаєш в порохові і в’язкому брудові, копитами стоптаний в шалові бойовища; і немає тут дядька, брата чи батька — ти князь, переможець, володар, тобі ця земля і все навкруги належати мають, або ж ти нікчема, невдаха слинявий, об якого знехотя і зневажливо витиратимуть ноги. Те писане і неписане право сильного не тобою творене і тобі зась його касувати; в цьому світі в пошані лиш сила. Та сила здебільшого у мечі, і чим більше мечем здобудеш країв і країн, тим станеш величнішим, тим більше племен і народів прийдуть із дарами тобі вельми низенько вклонитися...

— Гей-гей, прудкіше! — знову котилося над запиленими і прибитими втомою головами.

І ось він, Галич, вже видніється крізь хитке мерехтіння повітря, горде місто на мальовничих пагорбах Дністра, чи не найбільше місто тогочасної Європи за площею, що верст на вісім простяглося з півночі на південь та більше десятка верст із сходу на захід, вже й обриси міста видніються і зблискують, сяють куполи Божих храмів на сонці.

А як вже розрізняти вдавалося постаті на замкових стінах, то вперше за довгу дорогу князь Ростислав призупинив коня. І холодом нараз взялася його спітніла спина, мовби притулився нею до крижаної стіни: його можуть випередити, інше військо під хоругвами, що злегка похитувалися на вітрі, підходило до міста.

І то було не марево, не видиво у розчервонілих з безсоння і втоми очах — підходило військо Данила Романовича, бо вістуни князя Данила завчасно у Холм прибігли і про похід Ростислава в Литву та ослаблений Галич оповіли.

Що діяти має він, досі ще князь Ростислав Галицький? Гарячкова думка металася, мов кішка в зачиненій палаючій хаті, та ніде не знаходилось виходу, — чи прийняти бій стомленим воїнством супроти куди свіжішої сили, чи відступитися, втратити княжий стіл?

...Боже, як мало часу забракло, — смеркалося у душі Ростиславовій, — він на мізер лише спізнився у Галич. Куди ж тепер, як діяти і що вчинити? То самогубство було б — іти зараз на приступ зі своїм вимордуваним неймовірно тяжкою дорогою воїнством.

Стривожені бояри, які нараз наче забули про втому, обступили Ростислава Михайловича.

— І що скажеш тепер нам, княже? Куди йти повелиш? — озвався один, певне, найсміливіший.

«Диво в решеті: дірок багацько, а нікуди вилізти», — з серцем подумав князь. Наразі не мав він певної відповіді — бо ж, справді, куди пролягти його шляхові суджено з цієї землі, властиво належної древньому їхньому родові Ольговичів, чого мусить покинути землю, до якої приріс? І хто ж він тепер та кому потрібен, шмаркатий невдаха, якого приймуть, звісно, при інших монарших дворах, бо все ж таки князь, але хліб подадуть зневажливо, з принизливим жалем, наче відчіпного, як милостиню жебракові, в душі тішачись власною зверхністю; він буде просто нахлібником, якого, немов приблудне щеня, можна в будь-яку мить копнути за поріг на сльоту безпросвітню осінню чи на лютий колючий мороз... Йому хіба четвертину дня ось забракло, щоб першим у Галич ввійти та оборону утвердити.

— Куди ж подамося, княже? — пролунало ще раз скулким і немилосердним ударом.

— В угри... Там пошукаємо долі, — по довгій мовчанці сказав молодий князь, неголосно зовсім вимовив пересохлими вустами, але його почули усі. «Тепер знатимеш, як в один і той же час дві сороки за хвіст хапати — і Галич утримати, і в похід на Литву сходити», — вперше дорікнув сам собі. Він не мав іншого вибору, попри бунт душі власної: вона опиралася відчайдушно, корчилася з образи та злості, аж звивалася у непослухові. І все ж знайшов у собі сили її упокорити, бо воно ж у житті, як трапиться, — коли середа, а коли п’ятниця, бо таки ще не вечір, ще позмагається він з примхливою та вигадливою долею власною, він затисне на горлянці її свої кріпкі пальці, аж захрипить вона, закашлюючись та задихаючись, він змусить витанцьовувати безсоромну й жорстоку долю тільки ним наказане. Істинно, ще не вечір...

Коли ж підійшов Данило Романович під стіни Галича, то відразу в настороженого і готового до оборони люду навпростець поспитав:

— Мужі-городяни! Допоки терпітимете тут прийшлих князів?