Завойовник Європи: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Недовго радилися городяни, недовго тривала облога, хоч частина іще вагалася та хиталась у думці, як перехожий на кладці хитнеться раптово і непевно для рівноваги змахне руками, та ухвалила врешті цілковита більшість: «Се єсть державець наш, Богом даний!»

І розчинилися широко міські ворота, і входили в Галич вої Данила під привітні і схвальні вигуки. Хіба єпископ Артемій та двірський Григорій до останнього ще перечили та лукаві підстави шукали, але несила була їм проти громади постати. Тамуючи холод в очах та нервово облизуючись, з приклеєними і силуваними посмішками на лицях, мусили і вони поспішити назустріч:

— Прийди, княже Даниле! Візьми наш город!

І ввійшов урочисто в храм Богородиці князь Данило та посів втрачений було батьків стіл, і піднеслася над Німецькими воротами Галича горда хоругва Данила Романовича. Похилили голови зрадливі бояри, прощення стали просити.

— Зогрішили, — казали вони, — князя чужого тримали.

Не таїв на них серця Данило Романович.

— Матимете милість мою, тільки надалі так не чиніть, бо гірше вам буде.

...Давня і непроста суперечка Ольговичів та Романовичів.

То хмари грозові виступали між родами князя Данила і чернігівського князя Михайла Всеволодовича, то випогоджувалося на якийсь час, а раптом знову між ними злі блискавиці змигували та лунко виляскували і гуркотіли. Воював безжально Данило Романович Чернігів, каміння в півтора перестріли у місто кидав таке, що четверо мужів заледве були його підняти здатні; відтавало з плином часу потрошки кригою вкрите серце, змінювалася ситуація — і гнів десь дівався, танув, як на озері меншає на очах остання крижина напровесні і непомітно стає водою.

В землю угорську по втраті Галича стелилася дорога вельми вибоїста Ростиславу Михайловичу, сватався він до дочки тамтешнього короля Бели IV, та не поспішав король дати згоду, все виглядав, прикладаючи долоню до брів, вигіднішу пару. Подався було Ростислав у польські краї, до вуя Кондрата, але й там не зазнав гостинності. І тоді князь Михайло, гординю облишивши, пропонує Данилові Романовичу угоду, де зрікається Галича. Добрим кроком сприйняв те Данило, на добро теж не забарився відказати добром:

— Вертайся, княже Михайле, у Київ, дарую тобі там стіл, а синові твоєму Ростиславові, на кормління Лучеськ я віддаю.

Не міг не вірити князь Данило і брат його Василько послам Михайла Всеволодовича, які прибули передати слова свого володаря:

— Многократ провинилися ми оба перед вами, і многократ я шкоду робив тобі. Що я обіцяв, то того не сповнив... Нині ж клятвою клянуся тобі, що ніколи ото ворожнечі з тобою не буду мати.

І віддав князь Данило Михайлу Всеволодовичу його княгиню Олену, яку захопив було Ярослав Інгваревич, і яку Данило Романович перебрав до себе та тримав її в честі.

Як оглядав князь Ростислав Михайлович нові володіння із замкового узвишшя у Лучеську, то різні думки несподівані набігали. Тож яка краса навкруги... Тихоплинна ріка огинає замок, а за ним луки просторі, ще далі зеленіють предковічні ліси, де бродять рогаті лосі, як добрі духи цих незайманих пущ, вищебечує там неполохане птаство, і лунко тури могутні ревуть в час весняного гону... А ще на всеньке життя запав йому в душу цвіт і запах бузку, що кущами ряснів чи не в кожній садибі вздовж вуличок Лучеська; те неабияк його дивувало, у Новгороді, який ще дитиною незлюбив, він не бачив такого; чудасія та й годі, думав не раз, тут набіги ворожі, тут інколи хліба бракує, а люд про квітку чи кущик якийсь клопочеться...

Тож яка краса навкруги, часто око людське зовсім нездатне Божу благодать побачити та оцінити, жити в мирі і злагоді з природою предковічною — і так само люд поміж собою; натомість ген на завершенні років тридцятих століття тринадцятого по Христовому Рождеству чоловік на чоловіка меча точить. То заздрість і невситимість такі живучі, і ти сам, Ростиславе, їх досі нездатен з себе зішкребти, мов гнійну проказу, ти за те докоряв собі деколи у душі, та все ще не можеш віднайти потрібну для того силу...

Зустрівся якось під замком чоловік один дивний, старий-престарий, з вибіленим довгим волоссям, так літами відбілений, як і лляне волокно не відбілиться на сонці та росах: він ішов неспішно, чомусь високо піднімаючи ноги, — тому подивувався сперш Ростислав, доки не втямив, що то сліпий тільки так може іти.

— Що ж ти, старче, в дорогу вибрався сам, навіть без поводиря? — не стримався князь спитати.

Спинився старий, перевів на князя незрячі очі свої, де замість зіниць більма великі лише виднілися.

— Творець дарував людині душею бачити, — повагом мовив старий. — А вона за очі куди зіркіша.

«Ого, — промайнуло у думці князеві, — чи не є цей старий нащадком яким древніх тутешніх волхвів? Вони ж бо й затемнення сонця і місяця передрікали і наперед знали долі людські».

— Він, княже, він, — відказав старий, мовби те Ростислав Михайлович вголос вимовив. — А затемнення, якщо хочеш, то й зараз наступить.

В ту ж мить небо раптово сіріти стало, зовсім як в надвечір’я, птахи, що сонно дрімали між гіллям, гуртом з дива озвалися, а як впала темінь негадана, протяжно й зловісно поблизу скрикнув сич.

В князя аж волосся заворушилося на голові, гусячими пухирцями шкіра вкривалася, наче щойно оце з води крижаної вийшов.

— Знаю більше, — вів далі дідок старечим і деренчливим голосом, звук ішов як від дерева, де не зрослося гілля, тільки треться одне об друге і при найменшому вітрі скрипить. — Душа твоя вельми слави спрагла, півсвіту звоювати хотіла б... Та матимеш, зрештою, ти півсвіту, тільки не мечем його здобуватимеш. Інша доля судилася, та, що в краї, де сонце заходить...

І знову так само раптово настав звичайнісінький день, сутінки наче вітер здмухнув, нічні птахи поміж гіллям принишкли, а сивий старий почалапав далі, високо піднімаючи ноги, мов кожного разу поріг невидимий переступав.

Довго дивився йому вслід князь Ростислав... Щоправда, як проказав сліпець про душу, що вельми слави спрагла і півсвіту звоювати хотіла б, то несподівано густо почервонів чомусь Ростислав Михайлович.

Тим часом, хвиля татарська, заливши Русь, не спинилася і далі котилась невпинно, залила вона вже землі угорські та польські. А як полягло коло Легниці польське військо, то зловісно скрипіли татарські вози, що везли дивовижні трофеї, — ті вози були вщерть навантажені правими вухами забитих поляків. Не щастило й гоноровому королю Белі IV. Напровесні 1241 року передовий монгольський загін через карпатські проходи Мункач і Унгвар прорвався і несподівано з’явився під Пештом. Ще інша частина монгольського війська нестримно ішла через Молдавію і Трансильванію. На річці Шайо, переправившись ніччю, монголи обходять угорський табір, другий загін на чолі з Батиєм і Шибаном захоплює міст, а вже вранці з каменеметальних машин і луків розстрілюють військо Бели — і град би так щільно не падав, як падали стріли й каміння на голови королівської раті. Угорці біжать, переможених добивають услід і на плечах властиво їхніх вриваються в Пешт — ледве король прихиститися встиг у сусіди австрійського свого, Фрідріха Бабенберга.

Щоправда, добрий сусіда за послугу цю забрав в Бели усю казну, та ще й кілька областей прикордонних на додачу.

Аж почорнів на лиці король Бела — в казні навіть миші не водяться, у власній кишені дірка, — і сподіватися нема на кого. На річці Шайо поліг від меча монгольського його брат, від зятів, князів польських Болеслава Набожного і Болеслава Стидливого, помочі теж не діждався.