Візьме листа... Що ж, це ідея! Може, хтось і прийде нам на допомогу? А якщо ні, відкриття, якими ми збагатили науку, дійдуть до наших друзів, і світ дізнається, що ми загинули не дарма. Два листи були уже готові. За сьогоднішній день напишу третього, в якому перебіг подій буде викладений до останньої хвилини. Індіанець доправить мої листи туди, в світ.
Я звелів Замбо піднятися на скелю ще раз, ближче до вечора, і весь цей сумний день присвятив опису того, що сталося зі мною минулої ночі. До листів додав також коротеньку записку, яку індіанець мав вручити першому ж білому — гендляреві чи капітану якогось корабля. У записці було сказано, що наше життя залежить від того, надішлють нам линви чи ні. Увечері я переправив Замбо всі листи і свій гаманець із трьома фунтами стерлінгів. Гроші призначалися індіанцю, а за линви йому пообіцяв удвічі більшу суму.
Тепер, любий пане МакАрдл, ви зрозумієте, яким чином мої листи дійшли до вас, і пізнаєте всю правду про свого невдаху-кореспондента в разі, якщо він більше не напише вам жодного рядка. Зараз я дуже втомлений і занадто пригнічений, щоб будувати якісь плани. Завтра подумаю про майбутнє і, не втрачаючи зв’язку з табором, почну пошуки своїх нещасних товаришів.
Розділ 13. Це видовище не забуду ніколи
Того сумного дня на заході сонця я побачив унизу індіанця — нашу останню надію на порятунок — і доти проводжав очима його самотню крихітну постать, доки вона не зникла в рожевому вечірньому тумані, що повільно поставав між мною та далекою Амазонкою.
Було вже зовсім темно, коли я поволочився до нашого розгромленого табору, кинувши наостанок ще один погляд на вогнище Замбо — єдиний промінчик світла, що сягав до мене з величезного світу і так само пестив мій погляд, як і присутність вірного негра пестила мою затьмарену душу. Але тепер, уперше після лиха, що спіткало мене, я трохи збадьорився, втішаючи себе думкою, що світ дізнається про наші справи і збереже в пам’яті наші імена, зв’язавши їх навіки з тими відкриттями, які, можливо, дістануться нам ціною життя.
Мені було страшно влаштовуватися на ніч у цьому нещасливому таборі, а джунглі лякали мене ще більше. Однак доводилося вибирати між тим та іншим. Здоровий глузд вимагав, щоб я був насторожі, але стомленому тілу важко було боротися з дрімотою. Забравшись на дерево гінкго, я марно шукав такого містечка на його нижніх гілках, де можна було б заснути, не ризикуючи зламати собі карк при неминучому падінні. Довелося злізти та вирішувати, як бути далі. Після довгих міркувань я завалив кущами вхід до табору, розпалив три багаття, розташувавши їх трикутником, ситно повечеряв і заснув міцним сном, який порушила на світанку неочікувана та приємна несподіванка.
Рано вранці чиясь рука лягла на моє плече. Мене аж затрясло, коли схопився, вхопив гвинтівку і раптом радісно зойкнув, упізнавши лорда Джона, котрий схилився до мене в сірих світанкових сутінках.
Так, це був він, але яка зміна відбулася в чоловікові! Останнього разу я бачив лорда Джона спокійним, врівноваженим, у чистому білому костюмі. Зараз же він стояв переді мною блідий, очі дико блукали в різні боки, груди важко здіймалися, як після довгого та стрімкого бігу, голова була оголена, худе обличчя подряпане й усе в крові, гарнітур подертий на клапті. Я витріщився на шляхтича, вражений цим видовищем, але він не дав мені навіть пельку розтулити й узявся підбирати розкидані по галявині речі, кидаючи мені короткі, уривчасті фрази:
— Швидше, юначе, хутчій! Має значення кожна хвилина. Беріть гвинтівки — обидві. Решта у мене. Якнайбільше набоїв. Набийте ними кишені. Тепер — провіант. Шести бляшанок вистачить. Ось так. Ні про що не питайте і не гадайте. Ну, біжімо, або буде запізно.
Ще не прокинувшись як слід, не знаючи, що й думати, я помчав лісом за лордом Джоном із двома гвинтівками під пахвою і з шістьма консервними бляшанками в руках. Він вибирав найбільшу гущавину, майже непрохідні зарості і, нарешті, вивів мене до високих кущів. Ми кинулися туди, не звертаючи уваги на колючки. Лорд Джон упав долілиць на землю і потягнув мене за собою.
— Ну, ось! — ледве вимовив він. — Тепер, здається, ми в безпеці. Вони нападуть на табір, жодних сумнівів, і прорахуються.
— Що трапилося? — спитав я, сапаючи. — Де професори? І хто на нас полює?
— Людиномавпи! — гучно прошепотів лорд Джон. — Боже милий, що це за чудовиська! Балакайте тихіше. У них тонкий слух, зір також, зате з нюхом мають проблеми, наскільки я міг помітити. Нашими слідами до нас не доберуться. Куди ви зникли, юначе? Вам пощастило, дякуйте своїй долі, що не втрапили в цю халепу.
Я пошепки повідав йому про свої пригоди.
— Авжеж, наші справи кепські! — зауважив лорд Джон, почувши про динозавра та пастки. — Тут вам не курорт. Але все ж повну уяву про красу тутешніх місць я отримав тієї миті, коли на нас напали ті демони. Мені якось довелося побувати в лапах у людожерів-папуасів, але вони цукерочки порівняно з цими почварами.
— Розкажіть, як усе було, — попросив я.
— Це сталося на світанку. Наші вчені друзі лише продерли очі і навіть не встигли схопитися. Аж раптом нізвідки з’явилися мавпи. Просто посипалися на нас, як яблука з яблуні. Вони, мабуть, ще затемна обліпили високе дерево, на яке ви лазили. Одному я тут же всадив кулю в черево, однак тим справа і закінчилося — нас миттю поклали на обидві лопатки. Я називаю цих демонів мавпами, але вони розмахували палицями, кидали в нас камінням, торохтіли між собою своєю мовою і до того ж зв’язали нам руки ліанами. Це людиномавпи, і за розвитком вони стоять вище за всіх звірів, яких мені доводилося зустрічати під час мандрів, а я, Бог свідок, добряче потинявся білим світом. Як то кажуть, «відсутня ланка». Ну, бракує, і дідько з ним, обійшлися б і без неї! А потім справа була така. Вони підхопили свого пораненого родича, з якого кров юшила, як із недорізаної свині, і забрали його кудись, а потім сіли біля нас гуртом. Морди люті, того й гляди роздеруть. Зростом вони, мабуть, із людину, але трохи ширші, кремезніші. Сидять і витріщаються, глипають на нас... Брови руді, навислі, очі якісь дивні, ніби з мутного скла. Вже що Челленджер не страхопуд, а навіть йому стало незатишно. Як схопиться, як заверещить: «Кінчайте нас, нема чого тягнути!» У нього, мабуть, від усього цього в голові замакітрилося — дуже вже він оскаженів. Мабуть, якби на місці мавп опинилися його закляті вороги-репортери, їм і то менше дісталося б.
— Ну, а мавпи що на те?
Я жадібно вслухався в шепіт лорда Джона, котрий розповідав мені про ці вражаючі події, а сам уважно зиркав на всі боки, не забираючи руки з гвинтівки.
— Я вже думав, що наша смерть прийшла! Але ж ні. Мавпи заторохтіли, залементували. Потім одна підійшла до Челленджера і стала поруч із ним. Ви будете сміятися, юначе, але до чого ж вони були схожі — як близькі родичі! Я б сам не повірив, та очі не брешуть. Ця стара людиномавпа, ймовірно, ватажок племені, виявилася точною копією Челленджера, тільки що масть інша — руда. А всі інші чарівні прикмети нашого приятеля були в наявності, правда, дещо перебільшені. Квадратний торс, широкі плечі, груди колесом, повна відсутність шиї, довга руда борода, волохаті брови і такий же зарозумілий вигляд — ідіть, мовляв, усі під три чорти! Одне слово, повна схожість. Коли ця мавпа стала поруч із Челленджером і поклала йому лапу на плече, ефект вийшов приголомшливий. Саммерлі, налаштований трохи істерично, реготав до сліз, споглядаючи на них. Мавпи спочатку також сміялися, якщо таке кудкудакання можна назвати сміхом, а потім схопили нас і потягли в ліс. Гвинтівки й інші речі вони не чіпали, либонь, боялися, а ось провізію, вийняту з пачок, усю забрали з собою. Дорогою нам із Саммерлі добряче дісталося — погляньте на мою пику і на це лахміття. Вони тягли нас крізь зарості, не розбираючи шляху, а їм самим хоч би що — у них шкура дублена. Зате Челленджер анітрохи не постраждав. Чотири мавпи підняли його на плечі та понесли, як римського тріумфатора. Цить! Що це?
Звідкілясь здалеку до нас долинуло дивне потріскування, що нагадувало дрібний дріб кастаньєт.
— Це вони! — шепнув мій товариш, закладаючи набої в другу двостволку «експрес». — Необхідно зарядити обидві гвинтівки, юначе, живими ми не здамося, навіть не думайте. Чуєте, як верещать? Отже, чимось схвильовані. А доберуться до нас — ще й не так схвилюються. Пам’ятаєте «Останню атаку»? «Стискаючи гвинтівки в ослаблих руках, серед мертвих на полі бою...» Це дитячі іграшки порівняно з тим, що чекає на нас.
— Вони десь дуже далеко.
— Ця банда до нас не добереться, але у них, мабуть, по всьому лісу нишпорять шпигуни. Ну, гаразд, повернімося до моєї скорботної розповіді. Так от, ці дияволи затягнули нас у великий гай біля самого урвища. У них там справжнє місто на деревах — майже тисяча хатинок із гілок і листя. Це три-чотири милі звідси. Мерзенні тварюки! Мені здається, я після них ніколи не відмиюся. Вони мене всього перемацали своїми брудними лапами. У місті нас зв’язали вже по руках і ногах, і я попався такому спритнику, якому хіба морські вузли в’язати, справжній боцман. Так ось, зв’язали нас і поклали під деревом, а на сторожі поставили здоровенну мавпу з кийком. Я все кажу «нас» і «нас», але це стосується лише мене і Саммерлі. Щодо Челленджера, то він сидів на дереві, їв якісь фрукти і насолоджувався життям. Утім, нам від нього також дещо перепало, а головне — він примудрився послабити наші пута. Ви, мабуть, не втрималися б від сміху, споглядаючи, як професор сидить на дереві мало не в обіймах зі своїм близнюком і виспівує густим басом: «Ранковий дзвін!» Музика, бачте, налаштовувала мавп на миролюбний лад. Авжеж, ви б реготали, а нам було не до сміху. Челленджеру дозволяли робити все що забажає, звичайно, в певних межах, але для нас режим був встановлений набагато суворіший. Єдине, чим ми всі втішалися, — це думкою, що ви на волі і збережете всі наші нотатки та матеріали.
А тепер, милий юначе, слухайте і дивуйтеся. Ви стверджуєте, що, судячи з певних ознак — багаття, пастки тощо — на плато існують люди. А ми цих людей бачили. І маю сказати, що бідолахи ці доволі непривабливі. Жалюгідний, заляканий народ! Та це й не дивно. Мабуть, людське плем’я займає ту частину плато, де печери, а мавпяче — іншу, і між обома племенами йде боротьба не на життя, а на смерть. Ось така тут склалася ситуація, якщо мені вдалося правильно зрозуміти.
Вчора людиномавпи захопили в полон дванадцятьох тубільців і притягли їх до свого міста. Подія супроводжувалася такими криками та верещанням, що я просто вухам своїм не вірив. Тубільці — червоношкірі, зовсім низькорослі. Дорогою ця звірина так їх обробила кігтями та зубами, що вони ледве пересували ноги. Двох тут же вколошкали, причому одному мало не відірвали руку. Загалом видовище було огидне. Ці нещасні трималися мужньо, навіть не пискнули, а ми просто не могли дивитися на них. Саммерлі зомлів. Челленджер і той ледве витримав... Ну, здається, пішли.
Ми довго прислухалися до глибокої тиші лісу, але ніщо її не порушувало, крім щебетання птахів. Лорд Джон знову повернувся до своєї розповіді:
— Вам дуже пощастило, юначе! Мавпи так захопилися індіанцями, що про нас забули. Але якби не було цього, то другий напад на табір був би неминучий. Ви мали цілковиту рацію: вони весь час спостерігали за нами з дерева і чудово допетрали, що однієї людини бракує. Але потім їм стало вже не до нас. Ось чому своїм пробудженням ви зобов’язані мені, а не зграї мавп. Господи, що нам довелося пережити потім! Це якийсь жах! Пам’ятаєте бамбукові зарості, де ми знайшли скелет американця? Так от, вони лежать якраз під мавпячим містом, і мавпи скидають туди своїх бранців. Я впевнений, що там гори таких скелетів, треба лише пошукати як слід. Над урвищем у них розчищений справжній плац для таких церемоній. Нещасних бранців примушують стрибати в прірву поодинці, і вся забава полягає в тому, розіб’ються вони в пляцок чи наштрикнуться на гострий бамбук. Все мавпяче плем’я вишикувалося над урвищем, і нас також потягнули помилуватися цим видовищем. Перші четверо індіанців стрибнули вниз, і бамбук пройшов крізь їхні тіла, як спиці крізь масло. Я тепер не дивуюся, згадуючи скелет бідного янкі. Атож, видовище страшне... Але водночас захоплююче. Ми, як зачаровані, дивилися на ці стрибки, хоча кожен із нас думав: «Я наступний».
Утім до цього не дійшло. Шістьох індіанців приберегли на сьогодні, але дійовими особами в цій виставі, ймовірно, були б ми — Саммерлі й я. Челленджер, схоже, викрутиться. Збагнути мавп не так уже й важко, бо вони висловлюються головним чином знаками. Й ось, стежачи за їхніми перемовинами, я вирішив: час діяти. Деякі плани я вже мав. Але доводилося зважати лише на свої сили — від Саммерлі користі ніякої. І Челленджер не набагато кращий. Їм вдалося зійтися разом на якихось кілька хвилин, і вони тут же затіяли люту суперечку з приводу наукової класифікації цих рудих дияволів, які тримали нас у полоні. Один стверджував, що це яванські дріопітеки, інший називав їх пітекантропами. Просто з глузду з’їхали обоє! Але у мене було зовсім інше на гадці. Насамперед я звернув увагу, що по рівній місцевості ці тварюки бігають гірше за людину, позаяк мають короткі, криві ноги, а тулуб важкий. Челленджер і той би випередив найкращого їхнього бігуна, а вже ми з вами справжні чемпіони проти них. Є ще одне важливе спостереження: вони поняття не мають про вогнепальну зброю. Впевнений, що їм було навіть невтямки, що сталося з тією мавпою, яку я поранив. Коротко кажучи, тільки б нам дістатися до своїх гвинтівок, а там ми їм дамо перцю.