Й ось сьогодні на світанку я дав своєму чатовому добрячого стусана в черево, примчав до табору, прихопив вас, гвинтівки... Все інше ви знаєте.
— Але що ж буде з нашими професорами? — з жахом вигукнув я.
— Треба їх рятувати. Втекти зі мною вони не могли: Челленджер сидів на дереві, а у Саммерлі не вистачило б сил, тому я вирішив, що передусім треба дістати гвинтівки, а вже потім рятувати інших. Правда, мавпи можуть порішити їх задля помсти. Челленджера вони навряд чи чіпатимуть, а от за Саммерлі не поручуся. Втім, йому так чи інакше загрожувала б смерть. У цьому я не сумніваюся. Тому моя втеча не могла погіршити становища. Але тепер честь зобов’язує нас або врятувати товаришів, або розділити з ними їхні долі. А тому, мій любий, кайтеся в гріхах, очищайте душу, бо до вечора ваша доля буде вирішена.
Не знаю, чи вдалося мені передати тут характерну для лорда Рокстона манеру висловлюватися — рвійність, енергійність його фраз, глузливу відчайдушну інтонацію. Цей чоловік був природженим ватажком. Чим ближче насувалася небезпека, тим чіткішою ставала його мова, тим яскравіше спалахували його холодні очі, тим більше і жорсткіше стирчали довгі, як у Дон Кіхота, вуса. Він любив ризикувати, насолоджувався іронією, властивою справжнім пригодам, особливо коли це стосувалося його особисто, вважав, що в різних небезпеках є якийсь спортивний інтерес, бо в такі миті людина веде жорстоку гру з долею, де ставкою є життя. Все це робило лорда Джона незамінним товаришем, і, якщо б не страх за друзів, я б не відчував нічого, крім радощів, ідучи за такою людиною на ризиковану справу.
Ми вже хотіли вибратися зі свого притулку, аж раптом лорд Джон схопив мене за руку.
— Погляньте! — видихнув він. — Біжать!
З нашого місця відкривався вигляд на вузьку прогалину між деревами, гілки яких спліталися вгорі, утворюючи суцільну зелену стелю. На цій галявині з’явився загін людиномавп. Багато з них були озброєні ломаками. Сутулі, кривоногі, вони бігли один за одним, озираючись на всі боки, і раз по раз торкалися землі своїми довгими руками. Сутулість зменшувала їхній зріст, але, прикинувши на око, я визначив його футів у п’ять, не менше. А на відстані ці широкогруді істоти дуже скидалися на порослих волоссям потворних людей. З хвилину я бачив їх зовсім чітко. Потім вони зникли за кущами.
— Ні, зараз ще зарано, — застеріг лорд Джон, опускаючи гвинтівку. — Краще зачаїтися, поки вони не перестануть нишпорити лісом. А потім переконаємося, чи можна залізти до їхнього міста і застанемо їх зненацька. Дамо їм ще годинку на пошуки і тоді підемо.
Скориставшись цією затримкою, ми відкрили одну з прихоплених бляшанок і стали снідати. Лорд Рокстон нічого не їв з ранку, якщо не брати до уваги кількох плодів, і зараз жадібно накинувся на їжу. Коли ж сніданок закінчили, ми взяли в обидві руки по гвинтівці та з повними кишенями набоїв рушили на виручку товаришам. Перш ніж вийти із заростей, лорд Джон зробив кілька зарубок на кущах, аби запам’ятати, з якого боку розташований Форт Челленджера, і в разі потреби миттю знайти це місце. Ми мовчки продерлися крізь хащі та вийшли на край урвища, неподалік від нашої першої стоянки. Тут лорд Джон зупинився й ознайомив мене зі своїми планами.
— У густому лісі ця звірина може зробити з нами все що схоче, — мовив він. — Вони нас бачитимуть, а ми їх — ні. Але на відкритому просторі справа інша, бо ми бігаємо набагато швидше. Отже, будемо триматися відкритих ділянок, поки це можливо. Уздовж краю плато ліс рідший, звідти й почнемо наступ. Ідіть не поспішаючи, будьте уважні і тримайте гвинтівку напоготові. А головне, пам’ятайте: живцем у руки не даватися, відстрілюйтеся до останнього набою. Ось вам моя остання порада, юначе.
Коли ми вийшли до прірви, я зиркнув униз і побачив нашого доброго негра, котрий смалив люльку, сидячи на каменюках. Як мені хотілося гукнути його та розповісти, що з нами сталося! Але це було ризиковано — нас могли почути. Лісові хащі, здавалося, так і кишіли людиномавпами, їхнє своєрідне пронизливе верещання інколи долинало до нашого слуху. Ми кидалися в кущі і лежали там доти, доки ці звуки не вщухали в далечіні. Це дуже затримувало наш поступ вперед, і нам знадобилося щонайменше дві години, щоб дістатися до мавпячого міста. Тепер воно було близько — я збагнув це по тій обережності, з якою йшов лорд Джон. Ось він махнув мені рукою, наказуючи лягти, а сам поповз далі та небавом повернув назад. Його обличчя посмикувалося від хвилювання.
— Хутко! — шепнув він. — Мерщій! Тільки б не спізнитися!
Тремтячи всім тілом, я підповз до товариша і визирнув з-за кущів на галявину, що відкривалася попереду.
Це видовище я не забуду ніколи. Воно було настільки фантастичним, настільки неймовірним, що не знаю, як описати його, щоб ви мені повірили. Може, нам усе ж вдасться вибратися звідси живими; мине кілька років... я буду, як і раніше, сидіти у вітальні клубу «Дикун» і споглядати у вікно на нудну, що не викликає сумнівів у своїй реальності, набережну Темзи... Та чи повірю я тоді, що все це відбувалося у мене на очах? Чи не здасться мені, що це було дике шаленство, що я брав марення, як у гарячці, за дійсність? Ось чому хочу записати все якомога швидше, поки події ще свіжі в моїй пам’яті, поки хоча б один чоловік — той, хто лежить поруч мене у вогкій траві, зможе підтвердити кожне написане тут слово.
Перед нами лежала галявина шириною ярдів сто, покрита аж до самого урвища густою зеленою травою та невисокою папороттю. Цю галявину півколом обступали дерева, засаджені в кілька ярусів дивними на вигляд хижами, звитими з гілок і листя. Уявіть собі пташину колонію, де замість гнізд — шпаківні, і ви зрозумієте, що я маю на увазі. Біля входів у них і на найближчих гілках сиділи мавпи, судячи з їхніх невеликих розмірів, самки та дітлашня. Всі вони з цікавістю стежили за тим, що відбувалося внизу і від чого ми самі не могли відвести поглядів.
На відкритому місці, неподалік від краю плато, юрмилося кілька сотень цих кудлатих рудих істот. Серед них височіли справжні гіганти, і всі вони без винятку викликали у мене почуття огиди. Мавпи трималися всі разом, вочевидь, дотримуючись якогось ладу. Перед ними стояло кілька низькорослих, але пропорційно складених індіанців, шкіра котрих відливала бронзою в яскравих променях сонця. У цій маленькій купці виділялася висока, худа постать білої людини. Понура голова, схрещені на грудях руки — все показувало жах і розпач. Ми зараз же впізнали в ньому професора Саммерлі.
Кілька мавп чатували біля нещасних бранців і пильно стежили за ними, готуючись припинити будь-яку спробу втечі. Праворуч, біля самого краю плато, окремо стояли ще дві постаті, такі безглузді, що за інших обставин їх можна було б назвати навіть комічними. Побачивши цю пару, я вже не міг відірвати від неї погляду. Один із них був наш товариш, професор Челленджер. Жалюгідне лахміття, що залишилося від його куртки, все ще трималося на ньому, але сорочка зникла, ніби її й не було, а борода зливалася з густими заростями на могутніх грудях; волосся, що добряче відросло за час наших мандрів, чорною гривою майоріло за вітром. Досить було одного дня, щоб перетворити цей вищий продукт сучасної цивілізації на останнього дикуна Південної Америки.
Поруч із Челленджером стояв його володар — вождь племені людиномавп. Лорд Джон не перебільшував: це була точна копія нашого професора — тільки з рудим волоссям. Та ж приземкувата фігура, ті ж масивні плечі та довгі руки, та ж кудлата борода, що спускається на волохаті груди. Різниця була лише така: низьке, приплюснуте чоло людиномавпи різко контрастувало з прекрасним черепом європейця. Що ж стосується всього іншого, то мавпячий князь був справжньою карикатурою на професора.
На папері цей опис займає дуже багато місця, але тоді я охопив усю картину в одну мить і тут же відволікся від неї, поглинений драмою, що розігрувалася на наших очах. Дві людиномавпи схопили одного індіанця та потягнули його до прірви. Вождь махнув рукою — це був сигнал. Чудовиська підняли людину за руки та ноги, розгойдали та жбурнули в безодню. Сила розмаху була така могутня, що нещасний описав дугу в повітрі, перш ніж каменем полетіти вниз. Весь натовп мавп, за винятком чатових, кинувся до урвища, завмер у напруженому мовчанні і раптом вибухнув радісними вигуками. Мавпи стрибали, як одержимі, розмахували довгими волохатими руками та завивали від захвату. Потім вони перемістилися від прірви та вишикувалися колишнім порядком в очікуванні наступної жертви.
Цього разу настала черга Саммерлі. Двоє вартових схопили його за руки і брутально штовхнули вперед. Він тіпався і бився, як курча, котре тягнуть із курника. Челленджер відчайдушно жестикулював, звертаючись до володаря мавп. Він просив, благав, заклинав пожаліти його товариша. Але мавпа безцеремонно відштовхнула свого двійника та замотала головою. Це був її останній свідомий рух: гримнув постріл, і рудий вождь лантухом звалився на землю.
— Стріляй у натовп! Не шкодуй куль, синку! — гукнув мені лорд Джон.
У душі кожної, навіть цілком пересічної людини таяться невідомі їй безодні. Я завжди славився своїм м’якосердям: стогони пораненого зайця не раз викликали у мене гіркі сльози з очей. Але тепер мене охопила жага крові. Я схопився на ноги, випускав кулю за кулею спочатку з однієї рушниці, потім і з іншої. Клацав затворами, перезаряджаючи їх, і весь час верещав, не тямлячись від якогось запеклого захоплення. Удвох, стріляючи з чотирьох гвинтівок, ми вчинили страшне спустошення в рядах мавп. Обоє чатових, приставлених до Саммерлі, лежали мертві, а він ішов, похитуючись, як п’яний, і, мабуть, не усвідомлював, що вже вільний. Наші вороги розгублено кидалися по галявині, нічого не тямлячи, не знаючи, куди подітися від вихору смерті, що несподівано налетів на них. Вони розмахували руками, лементували, падали, спотикаючись об трупи. Потім, корячись інстинкту, юрбою кинулися під захист дерев, і галявина, всіяна трупами убитих мавп, спорожніла. Посеред неї стояла лише маленька зграйка бранців.
Меткий розум Челленджера миттю оцінив становище. Він схопив приголомшеного Саммерлі за руку, потягнув його за собою і побіг до нас. Двоє вартових кинулися було за ними, але лорд Джон миттю поклав спочатку одного, потім другого, не витративши зайвої кулі. Ми вибігли з кущів назустріч нашим друзям і сунули кожному в руки по зарядженій рушниці. Але тут Саммерлі зовсім знесилів. Він ледве човгав ногами. Тим часом людиномавпи вже встигли оговтатися від страху. Вони розсипалися серед кущів, мабуть, маючи намір відрізати нам шлях. Ми з Челленджером підхопили Саммерлі під руки, а лорд Джон прикривав наш відступ, посилаючи кулю за кулею в страшні вишкірені морди, що раз по раз визирали з чагарнику. Приблизно з милю, а то і більше ці тварюки з оглушливим верещанням переслідували нас по п’ятах. Потім стали відставати, переконавшись у нашій перевазі і не бажаючи більше потрапляти під влучні кулі лорда Джона. Діставшись нарешті до табору, ми озирнулися назад і переконалися, що тепер нам дали спокій. Принаймні так нам здавалося, але це була помилка. Ми встигли лише завалити вхід до табору, потиснути один одному руки і в знемозі розтягнутися біля джерела посеред галявини, аж раптом за огорожею почулися чиїсь швидкі рухи і зараз же вслід за цим тихе жалібне схлипування. Лорд Джон підбіг із гвинтівкою до завалу та визирнув назовні. За огорожею, сховавши обличчя в землю, лежали чотири мідно-червоні силуети індіанців, котрі залишилися живими. Вони тремтіли від страху, але це не заважало їм благати нас про захист. Один із них піднявся, виразно помахав руками, либонь, із наміром повідомити, що ліс навколо нашого табору сповнений небезпек, потім упав лорду Джону в ноги та притулився обличчям до його колін.
— А це що таке? — вигукнув наш провідник, збентежено тереблячи вуса. — Ні, справді, як же нам бути з цією публікою? Вставай, друже, підіймайся, дай моєму чоботу спокій.
— Про них також треба потурбуватися, — зауважив Саммерлі, набиваючи люльку. — Ви всіх нас вирвали з пазурів смерті. Як це було зроблено! Просто захоплююся вами.
— Дивовижно! — вигукнув Челленджер. — Дивовижно! Не лише ми особисто, а й весь науковий світ Європи залишиться перед вами у неоплатному боргу. Скажу, не вагаючись, що загибель професора Саммерлі та професора Челленджера завдала б помітної втрати сучасній науці. Ви і наш юний приятель заслуговуєте всілякої похвали.
Батьківська посмішка з’явилася на губах Челленджера, але як би здивувався вчений світ Європи, якби побачив цієї миті своє улюблене дітище, свою надію! Скуйовджене волосся, голі груди, лахміття. Оплот науки сидів, затиснувши між колінами відкриту консервну бляшанку, і пальцями закидав до рота великий шматок австралійської баранини. Індіанець поглянув на нього, зойкнув і знову припав до ніг лорда Джона.
— Не бійся, малюче, — заспокоїв наш поводир, погладжуючи чорну голову, що тиснулася до його колін. — Челленджере, ваш вигляд добряче налякав індіанця. І немає в цьому нічого дивного. Заспокойся, друже, це людина, така ж, як і ми.
— Однак, сер! — обурився Челленджер.
— Нічого, професоре, маєте дякувати долі, що вона винагородила вас не зовсім звичайною зовнішністю. Якби б не ваша велика схожість із мавпячим вождем...