— Отже, вирішено, — сказав лорд Джон і, повернувшись до старого вождя, ствердно кивнув і поплескав долонею по гвинтівці.
Старий потиснув нам усім руки, а його одноплемінники вибухнули ще більш захопленими криками.
Виступати в похід було вже занадто пізно, й індіанці нашвидкуруч розбили табір. Усюди спалахували, задиміли багаття. Невелика група пішла в джунглі та повернулася, женучи перед себе молодого ігуанодона, на плечі якого також лежала асфальтова наліпка. Один індіанець підійшов до нього і звелів, аби його зарізали, і тільки тоді ми збагнули, що величезні ігуанодони є власністю тубільців, як у нас велика рогата худоба. Отже, загадкові асфальтові плями були всього лише чимось на зразок мітки або тавра. Ці тупі травоїдні істоти, наділені крихітним мозком, вирізняються такою безпорадністю, незважаючи на свої величезні розміри, що з ними може впоратися і дитина. Не минуло й кількох хвилин, як ігуанодона білували, і шматки м’яса вже смажилися на вогнищах разом із якоюсь рибою з грубою лускою, яку індіанці наловили в озері, пустивши в хід списи замість вудок.
Саммерлі ліг на мілині і закуняв, а ми втрьох подалися швендяти берегом озера, не терплячись від жадання дізнатися якомога більше про цю дивовижну країну. Кілька разів на нашому шляху траплялися ями з такою ж синьою глиною, як і на болоті птеродактилів. Ці недіючі вулканічні кратери чомусь страшенно зацікавили лорда Джона. Челленджер також знайшов щось гідне його уваги, — потужний грязьовий гейзер, струмені якого так і кипіли бульбашками, що виділяли якийсь невідомий нам газ. Челленджер опустив у гейзер порожнистий ціпок, підніс до нього сірник і, наче школяр, залементував на радощах, коли підпалений газ вибухнув і спалахнув синім вогнем. Потім учений приладнав до ціпка шкіряний кисет, наповнив газом і його та запустив у повітря. Цей експеримент ще більше захопив професора.
— Горючий газ! Та який! Легший за повітря! Тепер я впевнений, що в ньому міститься значна кількість вільного водню. Зачекайте, друзі! Джордж Едвард Челленджер ще не вичерпав всіх своїх можливостей! Великий розум завжди змушує природу діяти задля власної вигоди. Ви ще переконаєтесь у цьому на власні очі!
Науковець пихато випнув груди, але так і не поділився з нами своїми таємними задумами.
Що стосується мене, то берег здався мені малоцікавим порівняно із самим озером. Поява індіанців і гамір стоянки розполохали все живе в його околицях, і ніщо не порушувало тиші, що запанувала навколо нашого табору, якщо не брати до уваги кількох птеродактилів, які ширяли високо в небі, виглядаючи стерво. Але рожеві води центрального озера жили своїм життям. Чиїсь величезні сіро-чорні спини та зубчасті плавники раз по раз викидали срібні бризки над водою і знову зникали в глибочіні. Піщані мілини кишіли якимись потворними істотами — чи то величезними черепахами, чи то ящірками, і серед них нам особливо кинулося в вічі одне чудовисько. Пласке, немов шматок шкіри, воно смикалося всією своєю поверхнею, відливало масними відблисками і повільно повзло по піску. Час від часу з води раптом виростали голови якихось змієподібних почвар, які, граційно звиваючись, пливли ніби в комірці з піни і з таким же пінливим шлейфом позаду. Але, як виявилося, це були зовсім не змії. Одна така істота вилізла на піщану мілину неподалік від нас, і ми побачили, що довга шия переходить у неї в циліндричний тулуб із величезними перетинчастими плавниками. Челленджер і Саммерлі, котрі вже приєдналися до нас, не тямилися від захоплення та здивування.
— Плезіозавр! Прісноводний плезіозавр! — вигукнув Саммерлі. — Й я бачу його на власні очі! Мій любий Челленджере, хто із зоологів може похвалитися таким щастям?
Настала ніч, багаття наших червоношкірих союзників вже замерехтіли в темряві, коли нам нарешті вдалося відтягнути обох професорів від первісного озера, що зачарувало їх. Але, навіть лежачи на березі далеко від води, ми все ще чули сплески та пирхання велетнів, які жили в його глибинах.
З першими світанковими променями весь табір був уже на ногах, і за годину ми виступили в наш винятковий похід. Я часто мріяв дожити до тієї миті, коли мене пошлють військовим кореспондентом на фронт. Але який мрійник міг би уявити собі кампанію, подібну до тієї, яку доля послала мені! Отже, беруся до своєї першої реляції з театру військових дій.
За ніч наші сили поповнилися новими загонами тубільців, то ж до ранку у нас налічувалося вже до п’ятисот воїнів. Уперед вислали розвідників, а за ними зімкнутою колоною рухалися головні сили. Ми піднялися пологим схилом, порослим чагарником, і вийшли до джунглів. Списники та лучники розсипалися нерівним ланцюгом уздовж узлісся. Рокстон і Челленджер зайняли місця на правому фланзі, а я із Саммерлі — на лівому. Отже, озброєні за останнім словом збройової техніки, ми вели в бій дику орду кам’яного віку.
Ворог недовго змусив себе чекати. Лісові хащі наповнилися пронизливим завиванням, і зграя людиномавп, озброєних каменюками та палицями, кинулася у центр атакуючих індіанців. Це був сміливий, але доволі безглуздий маневр, бо незграбні, кривоногі тварини не могли змагатися зі спритними, як кішки, тубільцями.
Страшне видовище постало перед нашими очима: розлючені мавпи з піною біля рота, шалено виблискуючи білками очей, кидалися на своїх спритних ворогів, а ті стріляли в них із луків. Повз мене з ревінням промайнуло величезне чудовисько, груди і боки якого були втикані стрілами. Я зглянувся над ним і вистрелив — воно звалилося мертвим серед кущів алое. Але більше мені стріляти не довелося, позаяк атака була спрямована безпосередньо в центр ланцюга й індіанці відбили її без нашої допомоги. З тих мавп, які брали участь у цій вилазці, навряд чи хоча б одна повернулася живою під захист дерев.
Але коли ми вступили в ліс, справа посерйознішала. Відчайдушний бій тривав годину з гаком, і часом мені здавалося, що настала наша остання година. Мавпи вискакували з гущавини й укладали своїми кийками відразу по три-чотири індіанці, не давши їм навіть часу пустити в хід списи. Удари їхніх важких ломак були нищівні. Один із них припав на гвинтівку Саммерлі, і від неї залишилися самі тріски. Ще мить — і така ж доля спіткала б і його голову, але вчасно зреагував індіанець, котрий пронизав списом ворога, який замахнувся на Саммерлі. Мавпи, що повилазили на дерева, кидали в нас камінням і величезними дрючками, деякі стрибали вниз, у саму гущу звалища, і билися жорстоко, до останньої краплі крові. Індіанці сіпнулися, й якби не вогонь наших гвинтівок, що завдавав величезної шкоди супротивнику, ніщо не стримало б їх від втечі. Однак вождь знову зібрав своїх воїнів і з такою швидкістю повів їх в атаку, що тепер уже довелося відступити мавпам. Саммерлі був обеззброєний, але я випускав кулю за кулею, а з правого флангу також лунала безперервна стрілянина.
Нарешті мавп охопила паніка. З вереском і завиванням вони кинулися врозтіч, а наші союзники з дикими криками погналися за ними.
Цей день мав винагородити людину за всі ті чвари, що не згасають із століття в століття, за жорстокість і переслідування, якими тільки й була багата її вбога історія. Відтепер вона ставала господарем плато, а людиномавпи мали раз і назавжди зайняти належне їм підлегле місце.
Як не мчали переможені, ніщо не могло врятувати їх від індіанців, і лісові хащі раз по раз заповнювали переможні вигуки, дзвін тятиви і глухий стукіт тіл, що падають з дерев.
Я біг услід за всіма і раптом наткнувся на лорда Джона та Челленджера, котрі шукали нас.
— Ну, годі! — сказав лорд Джон. — Фінал можна віддати індіанцям. Видовище буде не з приємних. Чим менше побачимо, тим міцніше будемо спати.
Очі Челленджера палали войовничим вогнем.
— Друзі! На нашу долю випало щастя бути присутніми при одній із тих битв, які визначають подальший хід історії, вирішують долю світу! — проголосив він, із гордовитим виглядом походжаючи перед нами. — Що означає перемога одного народу над іншим? Нічогісінько. Вона не змінює справ. Але жорстокі битви на зорі часів, коли печерні жителі долали тигрів або коли слон уперше дізнавався, що у нього є господар, — оце були справжні завоювання, справжні перемоги, що залишають слід в історії.
Яку ж треба було мати віру в кінцеву доцільність таких баталій, аби виправдовувати їхню жорстокість!
Просуваючись лісом, ми на кожному кроці зустрічали трупи мавп, пробитих списами та стрілами індіанців. Понівечені людські тіла позначали місця особливо спекотних сутичок, коли ворог дорого продавав своє життя. Попереду весь час чулися крики та ревіння, і по них ми стежили за напрямком погоні. Мавп відтіснили до їхнього міста, там вони зібрали останні сили, але навіть це їм не допомогло, і тепер ми прибули саме вчасно, щоб стати присутніми при страшній заключній сцені. На ту саму галявину біля краю урвища, яка два дні тому була свідком наших подвигів, індіанці вигнали близько сотні вцілілих у битві мавп. Ми підійшли тієї миті, коли переможці зі списами напереваги взяли цю купку в півкільце. Все це скінчилося за кілька секунд. Тридцять-сорок мавп полягли тут же на місці. Решта верещали, відбивалися, але це їм не допомогло. Їх скинули в прірву, і вони розділили долю своїх колишніх жертв, наштрикнувшись на гострий бамбук, який ріс унизу, на глибині шестисот футів.
Челленджер мав рацію: відтепер людина назавжди затвердила своє панування в Країні Мейпла Вайта. Самці великих мавп були винищені всі до ноги, мавпяче місто зруйноване, самки та дитинчата потрапили в неволю. Останній кривавий бій поклав край віковій міжусобиці людини та мавпи.
Ця перемога врятувала і нас. Ми повернулися до Форту Челленджера, до покинутих там припасів, і встановили контакт із нашим негром, котрий був до смерті переляканий страшним видовищем, коли мавпи градом посипалися в прірву.
— Ідіть звідти, йдіть! — лементував він із вибалушеними від страху очима. — Там диявол, він вас погубить!
— Устами негра рече істина, — переконано промовив Саммерлі. — Досить із нас пригод, тим більше, що вони за своєю суттю аж ніяк не личать людям нашого рівня. Челленджере, нагадую вам ваші слова. Відтепер маєте міркувати лише про те, як визволити нас із цієї жахливої країни та повернути до цивілізації.
Розділ 15. Наші очі не переставали дивуватися
Я веду свій щоденник день у день і все чекаю тієї хвилини, коли можна буде написати, що хмари, які нависли над нами, розсіялися і крізь них визирнуло сонце. Ми досі не знаємо, як звідси вибратися, і гірко нарікаємо на нашу долю. І все ж я дуже чітко уявляю собі, що колись ми з удячністю будемо згадувати цю вимушену затримку на плато, яка дала нам нагоду спостерігати все нові й нові дива Країни Мейпла Вайта, а також життя її мешканців.
Перемога індіанців над плем’ям людиномавп кардинально змінила наше становище. З того часу ми стали справжніми господарями плато, бо тубільці дивилися на нас зі страхом і вдячністю, пам’ятаючи, що наша чудодійна сила допомогла їм здолати їхніх споконвічних ворогів. Вони, ймовірно, нічого не мали б проти, якщо б такі могутні та загадкові істоти зовсім покинули плато, але спуску до рівнини не знали. Наскільки нам вдалося второпати з їхніх знаків, плато раніше поєднувалося з рівниною тунелем, нижній кінець якого ми бачили при обході кам’яної гряди. У допотопні часи цим шляхом підіймалися на плато людиномавпи й індіанці, не так давно ним же скористався і Мейпл Вайт зі своїм товаришем. Але торік тут стався сильний землетрус, і горішню частину тунелю наглухо завалило уламками скель. Коли ми висловлювали бажання спуститися вниз, на рівнину, індіанці лише стенали плечима та скрушно хитали головами. Чи то вони справді не могли допомогти нам, чи не хотіли, сказати важко.