Аргументи Саммерлі здалися мені напрочуд розумними. Навіть Челленджер задумався, збагнувши, що йому не вдасться осоромити своїх ворогів, якщо підтвердження його рації не дійде до тих, хто в ній сумнівався.
— Проблема спуску з плато здається нерозв’язною хіба на перший погляд, — зауважив він, — але не сумніваюся, що людський інтелект знайде вихід і з цього становища. Шановний колега, мабуть, має рацію: нам не варто затягувати своє перебування в Країні Мейпла Вайта, час подумати і про те, як повернутися додому. Однак я рішуче відмовляюся покинути плато доти, доки ми не обстежимо його і не складемо хоч якісь мапи.
Професор Саммерлі нетерпляче пирхнув.
— У нас пішло вже цілих два дні на розвідку, — мовив він, — і це майже нічого не дало. Ми, як і раніше, не маємо жодного уявлення про топографію плато. З’ясувалося лише одне: Країна Мейпла Вайта вкрита густими лісами. Але ж на докладніше обстеження знадобляться місяці! Інша річ, якщо б тут була якась височина. Однак плато має ухил до центру, отже, скільки б ми не просувалися вглиб, його загальний вигляд все одно перед нами не відкриється.
І тут на мене найшло натхнення. Я випадково зупинився поглядом на величезному вузлуватому дереві гінкго, що простягає над нами свої могутні гілки. Судячи з його потужного стовбуру, воно мало б бути вищим за інші дерева. Якщо плато справді підіймається по краях, то чому б цьому гігантові не стати для нас спостережною вишкою для огляду всієї Країни Мейпла Вайта? Я ще в хлоп’ячі роки славився своїм умінням лазити по деревах. Мої супутники краще за мене деруться по скелях, але тут їм мене не наздогнати. Тільки б поставити ногу на нижню гілку, а все інше — дрібниці, доберуся і до вершини!
Мою ідею сприйняли захоплено.
— Наш юний приятель здатен проробляти акробатичні викрутаси, немислимі для людей із масивнішою і водночас більш представницькою статурою, — заявив Челленджер, і його щоки напнулися двома рум’яними яблучками. — Я таке рішення вітаю.
— Юначе, та ви просто геній! — вигукнув лорд Джон, ляснувши мене по спині. — Не розумію, як це нам раніше не спало на гадку! До заходу сонця залишилася якась година, але ви ще встигнете накидати план місцевості, хоча б приблизний. Лізьте туди прямо з нотатником. Зараз ми поставимо під дерево три ящики, один на один, і я вже якось вас підсаджу.
Лорд Джон піднявся на ящики і став обережно допомагати мені, але тут у справу втрутився Челленджер. Він підбіг до нас і буквально підкинув мене догори одним рухом своєї потужної руки. Я вхопився за грубу гілку і, перебираючи ногами по стовбуру, спочатку підтягнувся, а потім став на гілляку коліньми. Три нижні гілки слугували мені справжніми сходинками, інші, тонші, також полегшили підйом, і я так шпарко піднявся ними догори, що незабаром земля зовсім зникла з моїх очей.
Час від часу траплялися затримки, один раз довелося навіть підійматися по ліані футів у десять завдовжки, але загалом усе йшло добре, і мені вже здавалося, що густий бас Челленджера скоро зовсім перестане долинати сюди. Але дерево було гігантське — я вдивлявся в зелене листя над своєю головою і не помічав, щоб воно починало хоч трохи рідішати.
Незабаром на моєму шляху зустрілася гілка, на якій сидів щільний зелений клубок, імовірно, якась паразитична рослина. Я витягнув шию, намагаючись зазирнути за нього, і був настільки вражений тим, що несподівано постало перед моїми очима, що мало не впав з дерева.
На мене дивилося чиєсь обличчя — якісь два фути відокремлювали нас один від одного. Істота, якій воно належало, ховалася за зеленим клубком і висунула з-за нього голову одночасно зі мною. Обличчя було людське, у будь-якому разі, більш людське, ніж у якоїсь мавпи. Довге, білясте, все в прищах, приплюснутий ніс, масивна нижня щелепа, на підборідді та вилицях жорстка щетина, як якісь бакенбарди. Чудовисько скривило пащеку і загарчало, ніби проклинаючи зайду, і я побачив гострі, загнуті донизу псячі ікла. Люті очі під навислими бровами кинули на мене погляд, сповнений ненависті та загрози, і миттєво змертвіли від безмежного страху. Чудовисько каменем скотилося вниз. Пролунав гучний тріск поламаних гілок, руде, волохате, як у свині, тіло на секунду промайнуло перед моїми очима і зникло у вирі розкиданого листя.
— В чому справа? — почувся знизу голос лорда Рокстона. — Щось трапилося?
— Ви бачили? — гукнув я, весь тремтячи від хвилювання та міцно тримаючись обома руками за гілку.
— Ми чули якийсь шум, подумали, що ви оступилися. А в чому ж річ?
Раптова поява цієї дивної людиномавпи так схвилювала мене, що я вже хотів було спуститися з дерева і розповісти про те, що сталося, моїм супутникам. Але до вершечку залишалося зовсім небагато, і мені було соромно повертатися вниз, не виконавши взятого на себе зобов’язання.
Тому я зробив довгу зупинку, відхекався і поліз далі. Якось моя нога ступила на гнилу гілку, і я втримався лише на руках, але загалом підйом був неважкий. Мало-помалу листя стало рідшати, в обличчя мені війнуло вітерцем, а це означало, що гінкго вже піднялося над сусідніми деревами.
Але я ліз усе вище і вище, твердо вирішивши не дивитися в боки доти, доки не дістануся самої вершини. Нарешті гілки стали гнутися під моєю вагою. Тоді я вибрав надійну рогачку, сів у ній зручніше і поглянув униз на дивну панораму цієї таємничої країни, в яку нас привела доля.
Сонце вже спустилося до самої лінії виднокраю, але вечір був такий ясний і тихий, що плато, яке розкинулося піді мною, виднілося від краю до краю. Це був овал у тридцять миль завдовжки, а завширшки в двадцять, і мав форму неглибокої вирви, позаяк його поверхня просувалася під ухил до центру, де виднілося доволі велике озеро, миль десять у діаметрі. По берегах цього прекрасного озера ріс густий очерет, крізь зелену воду подекуди проступали жовті піщані мілини, які відливали золотом у м’яких сонячних променях. На мілинах виднілося безліч якихось чорних предметів. Для алігаторів вони були занадто великі, а для човнів — занадто довгі. Я розгледів у бінокль, що це живі істоти, але які, так і не здогадався.
З того боку плато, де стояв наш табір, лісисті схили, порізані подекуди прогалинами, тяглися миль на шість у напрямку до центрального озера. Майже біля своїх ніг я розрізнив ущелину ігуанодонів, а далі, серед рідких дерев, виднівся прохід до болота птеродактилів. Але з іншого боку озера вигляд плато різко змінювався. Там підіймалися такі самі червоні базальтові скелі, які ми бачили знизу, з долини. Ця гряда була футів двісті заввишки, і біля підніжжя її ріс ліс. У нижній частині червонуватих скель, трохи вище за землю, я розгледів у бінокль ряд темних отворів, що слугували, вочевидь, входами до печер. Біля входу в одну з них щось біліло, але що саме, мені так і не вдалося розгледіти. Я покинув свою роботу лише після заходу сонця, коли вже нічого не було видно, і спустився до товаришів, котрі з нетерпінням чекали мене під деревом. Ось коли я став справжнім героєм! Цей задум належав мені, й я особисто його реалізував. Ось вона, мапа, яка збереже нам місяць часу і позбавить необхідності блукати наосліп невідомою країною. Всі радісно тиснули мені руку. Але перш ніж показати мапу товаришам, треба було розповісти їм і про мою зустріч із людиномавпою.
— Вона була там весь час, — заявив я.
— Звідки ви це знаєте? — спитав лорд Джон.
— Мене не полишало відчуття, що за нами стежать чиїсь злі очі. Пригадуєте, професоре Челленджер? Я казав вам про це.
— Справді, я щось таке чув. Наш юний приятель має ту вразливість, яка характерна для представників кельтської раси.
— Теорія телепатії... — почав було Саммерлі, набиваючи люльку.
— Це надто складна проблема, щоб її обговорювати зараз, — рішуче зупинив його Челленджер. — Скажіть краще ось що, — звернувся він до мене з величним виглядом, немов єпископ, котрий іспитує учня недільної школи, — ви не помітили, чи може ця істота притиснути великий палець до долоні?
— От уже чого не помітив, того не помітив.
— Хвіст у нього є?
— Ні.