— Задні кінцівки хапальні?
— Цілком імовірно, інакше він не зміг би так швидко стрибати з гілки на гілку.
— Якщо пам’ять мені не зраджує, в Південній Америці налічується до тридцяти шести видів мавп... професоре Саммерлі, прошу вас утриматися від зауважень... Але людиноподібних серед них немає. Тепер не підлягає сумніву, що тут вони є, але це якийсь інший різновид, а не ті волохаті горилоподібні мавпи, які зустрічаються лише в Африці і на Сході. (У мене мало не зірвалося з язика, що родичів цих горилоподібних я бачив і в Кенсинґтоні.) Для тутешнього різновиду характерні наявність рослинності на обличчі і білий колір шкіри, останній пояснюється тим, що ці мавпи живуть на деревах, серед густого листя. Перед нами постало питання: до кого ж більше наближається тутешній різновид — до мавпи чи до людини? В останньому випадку вона, мабуть, є тим, що зветься в просторіччі «відсутньою ланкою». Наш обов’язок — негайно приступити до вирішення цієї проблеми...
— Заперечую! — різко обірвав його Саммерлі. — Тепер, коли у нас є мапа, а цим ми зобов’язані кмітливості й енергійному способу дій пана Мелоуна (я змушений його процитувати), — наш єдиний обов’язок: ужити всіх заходів, аби негайно ж вибратися здоровими та неушкодженими з цього жахливого місця.
— Досягнення цивілізації не дають вам спати! — простогнав Челленджер.
— Атож, сер! І найбільшим досягненням цивілізації вважаю чорнило, сер! Ми маємо відзвітувати в усьому, що бачили тут, а подальшими дослідженнями нехай займаються інші. Ви ж самі з цим погодилися до того, як пан Мелоун показав нам свою мапу.
— Гаразд, — здався Челленджер. — Мені також одразу полегшає, коли буду остаточно впевнений, що результати експедиції дійдуть до відома наших друзів. Але поки що поняття не маю, як нам звідси вибратися. Втім, Джорджу Едварду Челленджеру ще не доводилося стикатися із завданнями, які були б не під силу його винахідливому інтелекту, і він обіцяє вам завтра ж зайнятися цим питанням упритул.
Суперечка між ними скінчилася. Того ж вечора при світлі багаття й єдиної свічечки ми професійніше скопіювали з моїх начерків першу мапу загубленого світу. Деталі, позначені мною з вершини дерева, були розміщені у відповідних місцях. Олівець Челленджера затримався над великою білою плямою, що зображувала озеро.
— Як же нам його назвати? — задумався він.
— Чому б вам не скористатися нагодою увічнити своє ім’я? — зі звичайною уїдливістю кинув Саммерлі.
— Я впевнений, сер, що у потомства знайдуться вагоміші підстави запам’ятати Челленджера. І ці підстави будуть спочивати на його особистих заслугах, — суворо відповів професор. — Кожен невіглас може надати своє ім’я якийсь річці або гірському шпилі. Мені такі монументи не потрібні.
Саммерлі криво всміхнувся, готуючись до нового випаду, але лорд Джон поспішив перервати сперечальників.
— Милий хлопче, охрестити озеро маєте ви, — сказав він. — Ви першим його побачили, й, якщо вам запрагнеться проставити на мапі «озеро Мелоуна», перечити вам ніхто не буде.
— Звісно, звісно! Нехай наш юний приятель назве озеро, — підтримав його Челленджер.
— У такому разі, — сказав я і сам відчув, що червонію, — нехай воно називається озером Ґледіс.
— А вам не здається, що «Центральне» дасть чіткіше уявлення про його розташування? — поцікавився Саммерлі.
— Ні, нехай буде озеро Ґледіс.
Челленджер кинув на мене співчутливий погляд і з жартівливим докором похитав головою.
— Ах, молодість, молодість! — сказав він. — Ну що ж, Ґледіс так Ґледіс!
Розділ 12. Дуже страшно було в лісі
У попередньому листі я вже згадував... а може, й ні?.. Останнім часом пам’ять доволі недобре зі мною жартує. Та я був сам не свій від гордощів, коли троє таких непересічних людей, як мої супутники, з удячністю потиснули мені руку. З їхніх слів, я врятував або принаймні значно полегшив наше становище. Будучи наймолодшим членом експедиції та поступаючись моїм товаришам у всьому, що стосувалося досвіду та твердості характеру, я з перших же днів нашої подорожі залишався в тіні. Але тепер настав мій час. На жаль! Гординя до добра не доведе. Почуття самовдоволення і нова для мене впевненість у своїх силах призвели до того, що тієї ж ночі мені довелося пережити таке випробування, про яке досі не можу згадати без жаху.
Ось як це сталося. Розбурханий понад усіляку міру своїм вдалим підйомом на вершину дерева гінкго, я ніяк не міг заснути. Тієї ночі першим чергував Саммерлі. У тьмяному світлі багаття було видно його безглузду, незграбну постать. Він сидів, згорбившись, поклавши гвинтівку на коліна, і так куняв, що його цапина борідка раз по раз сіпалася. Лорд Джон лежав, загорнувшись у свою американську ковдру — пончо, і його зовсім не було чутно. Зате густе та гучне хропіння Челленджера гриміло по всьому лісу.
Повний місяць світив дуже яскраво; нічне повітря так і пробирало холодом. Яка ніч для прогулянки! І раптом мене осінило: а чому б і справді не пройтися? Я тихцем вийду з табору, знайду дорогу до центрального озера й уранці повернуся з цілою купою новин? Адже тоді мої акції піднімуться ще вище! І якщо Саммерлі змусить нас знайти якийсь спосіб вибратися звідси, ми повернемося до Лондона з дуже точною інформацією про центральну частину Країни Мейпла Вайта, де, крім мене, не побував іще ніхто. Я згадав Ґледіс... «Людина сама творить свою славу», — прозвучало у моїх вухах. Згадав і МакАрдла. Який матеріал для газети — на цілу шпальту! Яка кар’єра чекає на мене попереду! Розпочнеться війна і, може, мене навіть пошлють кореспондентом на театр військових дій. Я схопив першу-ліпшу гвинтівку — набої тримав у своїх кишенях — і, розібравши завал біля входу в форт, прослизнув за його огорожу. Озирнувшись наостанок, побачив нашого горе-чатового Саммерлі, котрий, як і раніше, куняв біля згаслого багаття, розмірено, немов китайський бовванчик, хитаючи головою.
Після перших же ста ярдів мені стало ясно, скільки дурощів у моєму вчинку. Я, здається, вже згадував на сторінках цієї хроніки, що палкість уяви заважає мені стати по-справжньому відважним чоловіком, згадував і про те, що найбільше з усього боюся, що мене визнають боягузом. Ось цей страх і штовхав мене вперед. Я просто не зміг би повернутися в табір із порожніми руками. Якщо б товариші і не стали шукати мене і не дізналися б про мою легкодухість, я все одно не знайшов би собі місця від пекучого сорому. А водночас мене почало тремтіти, й я готовий був віддати все, щоб знайти гідний вихід із цього безглуздого становища.
Дуже страшно було в лісі! Дерева стояли такою щільною стіною, листя у них було таке густе, що місячне сяйво майже не проникало сюди, і лише горішні гілки філігранним візерунком проглядали на тлі зоряного неба. Звикнувши врешті-решт до темряви, мої очі почали дещо розрізняти в ній. Деякі дерева все ж виднілися в цій пітьмі, інші зовсім тонули у вугільно-чорних провалах, від яких я щоразу сахався, позаяк іноді вони здавалися входами в якісь печери. Я згадав відчайдушний зойк приреченого на смерть ігуанодона, що лунав по всьому лісі. Згадав і бородавчасту закривавлену морду, що промайнула переді мною при світлі факела лорда Джона. Безіменне страшне чудовисько полює в цих же місцях. Воно може будь-якої миті кинутися на мене з лісової пітьми. Я зупинився, вийняв із кишені набій і відкрив затвор гвинтівки. І раптом серце завмерло у моїх грудях. Це була не гвинтівка, а дробовик.
І я знову подумав: «Може, повернутися?» Аргумент цілком вагомий, ніхто не посміє сумніватися в причинах моєї невдачі. Але дурна гордість вставала навіть проти одного цього слова. Ні, я не хотів, я не міг допустити, щоб мене спіткала невдача. Якщо вже на те пішло, перед тими небезпеками, які чигають на мене тут, імовірно, гвинтівка виявиться настільки ж марною зброєю, як і мисливська рушниця. Повертатися в табір немає сенсу — наступного разу мені не вдасться вийти звідти непоміченим. Доведеться пояснити свої наміри, і тоді ініціатива вислизне з моїх рук. Після недовгих вагань я все ж зібрався з духом і рушив далі, тримаючи марну рушницю під пахвою. Лісова пітьма лякала мене, але в ущелині ігуанодонів, залитій рівним місячним сяйвом, мені стало ще страшніше. Я уважно оглянув її, сховавшись у кущах. Чудовиськ ніде не було видно. Трагедія, нещасливою жертвою якої став один із ігуанодонів, імовірно, змусила інших піти з цього пасовища. Туманна срібляста ніч була безмовна — ні шереху, ні звуку. Набравшись хоробрості, я швидко перебіг через видолинок і по той бік знову вийшов до потічка, який слугував мені дороговказом. Цей веселий супутник біг, теревенячи і дзюркочучи, як той любий моєму серцю струмок у рідному краї, де я ще хлопчиськом ловив форель ночами. Якщо йти вниз за течією, вона виведе мене до озера; якщо підійматися вгору — повернешся назад до табору. Струмок іноді губився серед кущів, але його нестримне дзюрчання весь час лунало у моїх вухах.
Чим нижче під ухил, тим більше і більше рідшав ліс, поступаючись місцем заростям чагарнику, серед яких лише де-не-де підіймалися високі дерева. Йти ставало легше, і тепер я міг роззиратися на всі боки, сам залишаючись непоміченим. Мій шлях проходив повз болота птеродактилів, і звідти назустріч мені із сухим шелестом і свистом злетів у повітря один із тих гігантів, розмах крил якого був футів двадцять щонайменше. Ось його перетинчасті крила пронизало сліпуче-білим тропічним сяйвом місячного диска, і немов скелет пролетів у мене над головою. Я кинувся в кущі, знаючи з досвіду, що досить цьому чудовиську подати голос, і на мене хмарою налетять його гидкі побратими. І лише після того, як птеродактиль опустився в гущавину кущів, я обережно рушив далі.
Ніч була на рідкість тиха, але ось тишу порушив глухий, рівний гуркіт, що з кожним моїм кроком ставав усе гучнішим і голоснішим. Нарешті я зупинився зовсім поруч із джерелом, звідки долинав цей звук, що нагадував клекіт окропу в казані, і збагнув, у чому тут річ. Посередині невеликої галявини виднілося озеро, точніше, велика баюра, бо в діаметрі вона була не більша за водойму на Трафальгарській площі. Її чорна, як дьоготь, поверхня невпинно здувалася бульбашками, які лускали, виділяючи якийсь газ. Повітря над калюжею тремтіло від спеки, а земля навколо була настільки гаряча, що, торкнувшись її долонею, я тут же відсмикнув руку. Мабуть, потужний вулканічний процес, що багато століть тому здибив плато над земною поверхнею, ще не закінчився. Нам уже доводилося бачити тут, серед пишної зелені, чорні уламки скель і застиглу лаву, але цей резервуар із рідким асфальтом був першим незаперечним доказом того, що давній вулкан продовжує діяти і зараз. На жаль, мені треба було поспішати, щоб повернутися в табір до світанку, і я не став затримуватися тут.
До кінця днів своїх не забуду цього страшного шляху. Освітлені місяцем балки я обходив по самим краях, намагаючись триматися в густій тіні; в джунглях раз по раз завмирав від страху, чуючи тріск гілок, крізь які пробирався якийсь звір. Величезні тіні виникали переді мною і знову зникали, безшумно ковзаючи на м’яких лапах. Я часто зупинявся з твердим наміром повернути назад, і щоразу гордість перемагала страх і гнала мене вперед, до призначеної мети.
Нарешті (на моєму годиннику було по першій) у просвіті між деревами блиснула вода, і хвилин за десять я вже стояв в очереті на березі центрального озера. Мене давно мучила спрага, я ліг долілиць і припав до води; вона виявилася холодною та дуже свіжою на смак. У цьому місці до берега провадила широка, поцяткована безліччю слідів стежка, либонь, звірі приходили сюди на водопій. Біля самої води величезною брилою підіймалася застигла лава. Я виліз на неї, ліг і озирнувся в різні боки.