Перше, що постало моєму погляду, вразило своєю несподіваністю. Описуючи краєвид, що відкривався з вершини дерева гінкго, я згадував про темні плями на скелястій гряді, які можна було б сприйняти за входи до печер. Поглянувши тепер у той бік, я побачив безліч круглих отворів, що світяться яскравим, червонуватим вогнем, немов ілюмінатори океанського лайнера в нічній темряві. Спочатку я подумав, що це відблиск лави, яка вирує в незгаслому вулкані, але тут же відмовився від такої ідеї. Лава вирувала б десь унизу, а не високо серед скель. Тоді що ж це означає? Неймовірно, але, мабуть, іншого пояснення не знайти: ці червоні плями не були нічим іншим, ніж відблисками багать, що палають у печерах, вогнищ, розпалити які могла лише людська рука. Отже, на плато є люди. Які блискучі результати дала моя нічна прогулянка! Вже з такими звістками нам не соромно буде повертатися до Лондона.
Я довго дивився на ці червоні мерехтливі відблиски. Мене відділяло від них не менше десяти миль, але навіть на такій відстані можна було розгледіти, як вони то згасали, то спалахували яскравіше, то зовсім зникали з моїх очей, коли їх затуляли чиїсь тіні. Чого б я тільки не дав, щоб підібратися до цих печер, зазирнути в них і потім розповісти моїм супутникам про зовнішній вигляд і спосіб життя людської раси, що населяє цей таємничий закуток земної кулі! Зараз про це годі було й думати, але навряд чи хтось із нас захоче покинути плато, не дізнавшись конкретно, що ховається в цих печерах.
Озеро Ґледіс, моє озеро, виблискувало переді мною, немов ртуть, а в самому його центрі відбивався світлий диск місяця. Воно було неглибоке: з води в кількох місцях проглядали піщані мілини. Гладка поверхня озера жила своїм життям — на ній з’являлися то кола, то легкі брижі; ось риба блиснула срібною лускою, ось вигулькнула горбата сіро-чорна спина якогось чудовиська. Дивна істота, схожа на величезного лебедя з довгою гнучкою шиєю, пройшла краєм мілини, а потім важко хлюпнулася в озеро та попливла. Її вигнута шия і вертка голова довго виднілися над водою. Потім вона пірнула й уже більше не з’являлася.
Незабаром я зосередив усю свою увагу на тому, що відбувалося майже біля самих моїх ніг. На березі з’явилися дві звірюки, схожі на великих броненосців. Вони припали до води та хутко задріботіли довгими червоними стрічками язиків. Услід за ними на водопій з’явився величезний олень із розлогими рогами, самкою та двома оленятами. Такої величної істоти, мабуть, більше ніде не знайти, хіба в Країні Мейпла Вайта; і лось, і американський олень були б йому по плече. Вся родина мирно пила воду, аж раптом самець застережливо фиркнув, і вони миттю зникли в очеретах. Броненосці також пошкандибали геть. На стежці з’явилася якась нова істота — справжнє чудовисько.
У мене промайнуло в голові: де ж я бачив цього виродка з круглою спиною, обсадженою трикутними зубцями, з маленькою пташиною голівкою, опущеною майже до самої землі? І раптом згадав. Це ж стегозавр, якого Мейпл Вайт намалював на сторінках свого альбому, те чудовисько, яким насамперед зацікавився Челленджер. Ось він переді мною, можливо, той самий звір, якого зустрів американський художник. Земля тряслася під його страшним тягарем, воду він хлебтав так гучно, що ці звуки, здавалося, будили ніч. Хвилин з п’ять стегозавр стояв зовсім поруч зі мною. Варто мені було простягнути руку, і я б торкнувся цих огидних зубців, що сіпалися при кожному його русі. Напившись, чудовисько почвалало геть і сховалося серед каміння.
Я витягнув годинник — була половина третьої, саме час повертатися до табору. Шлях назад не викликав у мене жодних сумнівів, оскільки я йшов сюди, тримаючись лівого берега струмка, а струмок вливався в центральне озеро за кілька кроків від мого спостережного пункту. Отже, я в найкращому гуморі попрямував до табору, пишаючись результатами своєї нічної прогулянки та тими новинами, які подам товаришам. Природно, найважливіша новина — це освітлені зсередини печери, де, ймовірно, живе якесь плем’я троглодитів. Але мої спостереження центрального озера також чогось варті. Можу засвідчити, що воно повне живих істот, крім цього, опишу кілька нових видів доісторичних сухопутних тварин, що не зустрічалися нам дотепер. Небагато знайдеться людей на світі, міркував я, котрі за одну ніч (і яку надзвичайну ніч!) змогли б зробити такий цінний внесок у скарбницю людських знань.
Поглинений своїми думками, я повільно підіймався вгору схилом і вже був приблизно на півдорозі до табору, коли почув позаду дивні звуки, що повернули мене до реальності. Це було щось середнє між хропінням і ревінням — глухим, низьким і грізним. Мабуть, поблизу з’явився якийсь звір, але в темряві нічого не можна було розгледіти. Я пішов швидше і, пройшовши ще з півмилі, знову почув ті ж звуки. Цього разу вони були набагато гучнішими та страшнішими. Серце завмерло у грудях при думці, що за мною хтось женеться. Я весь похолов і відчув, як волосся стало дибки на моїй голові. Нехай ці чудовиська рвуть один одного на клапті, така вже боротьба за існування, але щоб вони нападали на сучасну людину, полювали за володарем світу — з цією страшною думкою не міг змиритися. Переді мною знову виникло це страшне видиво з Дантового «Пекла» — залита кров’ю морда, освітлена на мить палаючою гілкою лорда Джона. Я стояв, витріщаючись назад, на залиту місяцем стежку, і мої коліна підгиналися від страху. Таке може лише наснитися: тиша, сріблясті місячні відблиски на прогалинах, чорні плями кущів. І раптом цю грізну тишу знову прорізало те саме низьке та гортанне гарчання. Воно звучало ще гучніше, ще ближче. Сумнівів бути не могло; мене хтось вистежував, і відстань між мною та моїм переслідувачем скорочувалася з кожною хвилиною.
Я стояв, ніби прикутий до місця, і не міг відвести очей від стежки. І раптом воно з’явилося. У дальньому кінці галявини, яку я тільки-но пройшов, сіпнулися кущі. Щось велике, темне відокремилося від них і одним стрибком опинилося на залитому місяцем видолинку. Я навмисне кажу про стрибок, бо чудовисько пересувалося, як кенгуру, витягнувшись на весь зріст і відштовхуючись від землі дуже розвиненими задніми лапами; передні були притиснуті до його черева. Розміри і міць цього звіра вразили мене — справжній слон, що встав дибки. І при всьому цьому яка рухливість! Першої миті у мене ще майнула надія: можливо, це лише безпечний ігуанодон? Але, незважаючи на все своє невігластво, я тямив, що помиляюся. У трипалого травоїдного ігуанодона голова була маленька, як у лані, а в цього страховиська широка, пласка — одне слово, точна копія тієї жаб’ячої морди, власник якої так налякав нас минулої ночі. Люте ревіння та наполегливість, із якою він переслідував мене, свідчили про те, що це хижий динозавр, один із найлютіших звірів, які будь-коли жили на землі. Чудовисько інколи припадало на передні лапи і тикалося носом у землю, винюхуючи мої сліди. Іноді вони губилися, та динозавр знаходив їх і знову величезними стрибками пускався стежкою слідом за мною.
Навіть тепер, лише при одній згадці про це жахіття, холодний піт виступає у мене на чолі. Що мені було робити? У мене в руках був дробовик, але який від нього зараз сенс? Я з відчаєм озирнувся врізнобіч, шукаючи очима якесь укриття — скелю чи дерево, але тут, у гущавині чагарнику, були лише молоді деревця, а моєму переслідувачеві нічого не вартувало б переламати, як хворостинку, навіть велике дерево. Мене могла врятувати хіба втеча. Але як бігти по нерівному кам’янистому схилу? На щастя, я помітив добре втоптану стежку, що перетинала мій шлях. Під час своїх розвідок ми бачили чимало таких стежин, прокладених дикими звірами. Якщо кинутися по ній, можливо, мені і вдасться накивати п’ятами від переслідувача, тим більше, що бігаю я добре і зараз перебуваю в хорошій фізичній формі. Відкинувши убік непотрібну рушницю, я показав такий клас спринту, який не показував ні до, ні після цієї ночі. Ноги мої підкошувалися, груди розривалися, дихання спирало в горлі, але я все біг і біг уперед, бо мене підганяв жах. Нарешті, коли сил уже більше не залишилося, я зупинився. На мить мені здалося, що переслідування скінчилося — на стежці нікого не було. І раптом знову почув тріск гілок, тупіт велетенських лап, дихання зі свистом могутніх легенів... Звір мене наздоганяв. Він уже зовсім близько! Порятунку немає!
Божевільний! Навіщо я так довго міркував, перш ніж кинутися навтьоки? Спочатку динозавр покладався лише на свій нюх, а це уповільнювало погоню. Але як тільки я побіг, він мене помітив і з тієї миті вже не випускав із уваги. Ще кілька стрибків — і чудовисько вигулькнуло з-за закруту стежки. В яскравому місячному сяйві блиснули величезні вирячені очі, щелепи з двома рядами страшних зубів і гострі кігті на коротких передніх лапах. Я дико верескнув і прожогом кинувся вперед. Переривчастий, хрипкий подих чувся все ближче і ближче. Важкий тупіт мене наздоганяв. Ще секунда — і динозавр вчепиться мені в спину. І раптом — гучний тріск, я лечу в безодню, а далі темрява та порожнеча забуття...
Коли я опритомнів, — гадаю, що на це знадобилося всього кілька хвилин, — мені вдарив у ніс жахливий, нестерпний сморід. Я понишпорив у темряві й однією рукою намацав щось на кшталт величезного шматка м’яса, іншою — важку кістку. Високо вгорі в правильному овалі мерехтіли зорі. Отже, я лежав на дні якоїсь глибокої ями. Все моє тіло нило, але кістки були цілі, жодних ушкоджень не виявилося. Коли в моєму затуманеному мозку спливли обставини, що передували цьому падінню в яму, я з жахом глипнув угору цілком упевнений, що темна голова динозавра ось-ось з’явиться на тлі зблідлого неба. Але все було тихо та спокійно. Тоді я повільно, навпомацки обійшов дно ями, намагаючись збагнути, куди ж мене закинув щасливий випадок. Яма була глибока, зі стрімкими краями та рівним дном, футів двадцять у поперечнику. На дні валялися шматки м’яса, що геть розклалося, і від них тхнуло задушливим смородом. Ступаючи по цьому стерві і раз по раз спотикаючись об нього, я раптом наткнувся на щось тверде — це був дерев’яний кілок, вбитий у самій середині ями. Я обмацав його, моя рука ковзнула по чомусь липкому, але до верхівки палі так і не дотяглася.
Раптом я згадав, що маю в кишені воскові сірники, чиркнув одним і відразу второпав призначення цієї ями. Сумніватися не доводилося: це була пастка, викопана руками людини. Вбитий посередині загострений кіл висотою футів у дев’ять весь почорнів від крові тварин, які наштрикнулися на нього. Шматки гнилого м’яса, що валялися на дні, були, мабуть, зрізані з кілка, щоб очистити місце для наступних жертв.
Я згадав Челленджера, котрий переконував, що людина з його слабкими засобами захисту не може існувати на плато, населеному такими чудовиськами. Але тепер способи його боротьби з ними стали мені зрозумілі. Печери з вузькими входами слугували надійним притулком для їхніх мешканців, ким би вони не були. Розумова перевага цих людських істот над величезними ящерами була, мабуть, настільки значною, що дозволяла їм влаштовувати на звірячих стежках прикриті гілками пастки, в яких їхні вороги гинули, незважаючи на всю свою міць і спритність. Людина і тут панувала над світом.
Аби вибратися з укосів ями нагору, особливої спритності не було потрібно, але я довго не наважувався на це, остерігаючись потрапити до лап ворога, який ледь не роздер мене. Хтозна, можливо, динозавр підстерігає свою жертву, причаївшись у кущах? Але я згадав одну бесіду Челленджера із Саммерлі про звички цих велетенських плазунів і дещо осмілів. Обидва професори сходилися на тому, що в крихітній черепній коробці динозавра немає місця для розуму і що, по суті, це цілком безмозкі тварини, які зникли з лиця Землі саме через повне невміння пристосовуватися до мінливих умов існування.
Перш ніж підстерігати мене, динозавр мав утямити, що зі мною сталося, а для цього потрібне вміння встановлювати зв’язок між причиною та наслідком. Набагато ймовірніше, що дурна тварина, яку вів лише хижацький інстинкт, спочатку сторопіла в подиві, а відтак вирушила на пошуки нової здобичі.
Я доліз до краю ями й озирнувся навсібіч. Зірки гаснули, небо стало бліднути, і досвітній вітерець приємною прохолодою війнув мені в обличчя. Мій ворог ніяк не давався взнаки. Я повільно вибрався з ями і сів на землю, готуючись за найменшої тривоги зістрибнути в свій притулок. Потім, трохи заспокоєний повною тишею, яка відчувалася навколо, і настанням ранку, я спромігся та крадькома пішов назад тією же стежкою. За кілька хвилин я побачив свою рушницю, підібрав її, вийшов до струмка, який слугував мені дороговказом, і хутко попрямував до табору, іноді обертаючись і кидаючи на всі боки перелякані погляди. І раптом вітер приніс мені нагадування про моїх товаришів. Тишу спокійного ранку порушив далекий звук пострілу з рушниці. Я зупинився і прислухався — все було тихо. «Чи не сталося чого з ними?» — промайнуло у моїй голові. Але я тут же заспокоївся, знайшовши простіше та природніше пояснення цього пострілу. Вже зовсім розвидніло. Мою відсутність, звісно, встигли помітити. Товариші, ймовірно, вирішили, що я заблукав у лісі, і дали залп, аби допомогти мені дістатися табору. Правда, стрілянина у нас була заборонена, але якщо вони вирішили, що мені загрожує небезпека, то це навряд чи зупинило б їх. Треба якомога швидше повернутися в табір та вгамувати тривогу.
Я втомився, змучився за ніч і навіть при бажанні не міг пересуватися швидко. Аж ось нарешті почалися знайомі місця. Ліворуч болото птеродактилів, незабаром буде ущелина ігуанодонів. Тепер лише вузька смужка лісу відділяла мене від Форту Челленджера. Я весело гукнув, поспішаючи заспокоїти товаришів. Відповіді не отримав. Навколо стояла зловісна тиша. Моє серце стислося. Я прискорив кроки, відтак побіг. Ось і огорожа — вона ціла, але завалу біля входу немає. Я кинувся всередину. Страшне видовище постало перед моїми очима в холодному світлі раннього ранку. Наші речі безладно валялися по всій галявині; моїх супутників ніде не було, а біля згаслого багаття на траві червоніла велика калюжа крові.
Я був настільки вражений, що якийсь час узагалі втратив здатність мислити. Пригадую лише, як важкий сон, як бігав лісом навколо спорожнілого табору й відчайдушно кликав товаришів. Але лісові хащі мовчали. Мене зводили з розуму страшні думки. Що, коли я більше їх не побачу? Що, коли залишуся сам-один у цьому жахливому місці і ніколи не зможу повернутися в мій світ? Що, коли доля прирікає мене жити і померти тут? Мені хотілося рвати на собі волосся та битися головою об землю в нападі відчаю. Лише тепер я второпав, якою опорою були для мене товариші — і Челленджер із його безтурботною самовпевненістю, і владний, холоднокровний лорд Рокстон, котрий ніколи не втрачав почуття гумору. Без них я був як слабка, безпорадна дитина, яка залишилася самотньою в темряві. Куди мені податися, що робити, з чого почати?
Якийсь час я сидів зовсім пригнічений, потім якось очуняв і став міркувати, яка ж зла доля спіткала моїх супутників. Розгром, вчинений у таборі, свідчив про те, що їх атакували, вочевидь, тієї ж миті, коли я почув постріл. Але постріл був лише один, отже, все скінчилося миттєво. Гвинтівки лежали тут же на землі, а в затворі однієї з них, що належала лорду Джону, була вистріляна гільза. Судячи з кинутих у багаття ковдр Челленджера та Саммерлі, халепа наздогнала їх під час сну. Паки з набоями та харчами валялися по всій галявині; тут же я побачив наші фотоапарати та пуделка з пластинками. Все це було ціле, зате їжа, вийнята зі скринь, зникла, а її, пригадую, було чимало. Отже, напад на табір вчинили не люди, а звірі, бо в іншому випадку тут, імовірно, нічого б не залишилося.
Але якщо це справді тварини або якесь одне чудовисько, то що ж сталося з моїми супутниками? Хижаки, певна річ, їх роздерли б, тоді де ж останки? Правда, калюжа крові досить красномовно свідчила про те, що трапилося, а динозавр, який переслідував мене вночі, міг би забрати свою жертву з такою ж легкістю, з якою кішка забирає мишку. В такому б випадку залишилися двоє, котрі, ймовірно, кинулися за ним навздогін. Але чому ж вони не взяли із собою гвинтівок? Мій втомлений, змучений мозок відмовлявся розгадувати цю загадку. Пошуки в лісі також нічого не дали. Я заблукав і лише завдяки щасливому випадку знову вийшов до табору, витративши на це не менш, ніж годину.
І тут мені на гадку спала одна думка, в якій була певна розрада. Все ж я не зовсім сам тут. Біля підніжжя скель залишився вірний Замбо. Він почує мій голос. Я підійшов до урвища і зиркнув униз. Ну, звісно, он він сидить на ковдрі біля багаття! Але там є ще хтось. Хто ж це? Серце у мене тьохнуло на радощах. Можливо, один із моїх товаришів якось примудрився спуститися вниз? Але варто було мені придивитися уважніше, і надія згасла. Шкіра чоловіка, котрий сидів напроти Замбо, відливала червоним у променях сонця, що сходить. Це був індіанець. Я голосно гукнув і замахав носовою хустинкою. Замбо підвів голову, махнув рукою мені у відповідь і побіг до скелі. Минуло кілька хвилин, і він уже стояв на її вершині, зовсім близько від мене, і в сумній мовчанці слухав мою розповідь.
— Їх забрав дідько, пане Мелоун, — сказав Замбо. — Ви прийшли в країну диявола, і він усіх вас забере до себе. Слухайте, що каже Замбо, сер: скоріше спускайтеся вниз, а то і вам буде лихо.
— Як же я спущуся, Замбо?
— Рубайте ліани з дерев, пане Мелоун. Кидайте їх сюди. Я прив’яжу ліани до пенька, і буде міст.
— Ми самі про це думали. Але ліани нас не витримають.
— Пошліть за мотузками, пане Мелоун.
— Кого ж я пошлю і куди?
— Пошліть в індіанське селище, сер. В індіанському селищі багато мотузок зі шкіри. Внизу є індіанець, пошліть його.
— Звідки він узявся?
— Це наш індіанець. У нього все забрали, а самого побили. Він повернувся. Тепер візьме листа, принесе мотузки, все зробить.