З того часу ми більше ніколи не лягали спати без охорони.
Вранці причина шаленого лементу, що розбудив нас, прояснилася. Прогалина, де ми бачили ігуанодонів, стала ареною справжнього бойовиська. Споглядаючи на ці калюжі крові та величезні шматки м’яса, розкидані по зеленій траві, можна було припустити, що тут полягло чимало звірів, але при найближчому розгляді всі ці останки виявилися частиною туші одного ігуанодона, буквально розтерзаного на клапті іншим звіром, якщо не більшим, то, безумовно, лютішим.
Обидва професори затіяли наукову суперечку, ретельно оглядаючи кожен шматок, який зберіг на собі сліди безжальних іклів і величезних кігтів.
— Робити зараз якісь висновки передчасно, — зазначив професор Челленджер, зиркаючи на шматок білого м’яса, що лежав на його колінах. — Судячи з деяких даних, нападником був шаблезубий тигр. Скелети таких тигрів знаходять серед конгломератів у печерах, але звір, якого ми бачили на власні очі, набагато дужчий і схожий швидше на плазуна. Я особисто схильний думати, що це був алозавр.
— Або мегалозавр, — додав Саммерлі.
— Можливо. Коротко кажучи, будь-який із великих хижих динозаврів. Серед них трапляються найхимерніші чудовиська, які будь-коли оскверняли нашу земну кулю або слугували прикрасою музеїв, — Челленджер зареготав над власним дотепом. Маючи доволі примітивне почуття гумору, він радів кожному своєму жарту, навіть недоречному.
— Чим менше галасуватимемо, тим краще! — різко осадив його лорд Джон. — Хтозна, хто тут швендяє неподалік? Якщо ця істота вирішить повернутися сюди поснідати і наткнеться на нас, тоді буде не до сміху. До речі, що це за пляма?
На лускатій тьмяно-чорній шкурі ігуанодона трохи вище плеча ясно виступала темна наліпка, схожа кольором на асфальт. Ніхто з нас не міг визначити цю пляму, хоча Саммерлі згадав, що два дні тому бачив точно таку ж на одному з молодих ігуанодонів. Челленджер сидів бундючно та зберігав багатозначне мовчання, висловлюючи всім своїм виглядом: а я знаю, та не скажу! Лорду Джону не залишалося нічого іншого, як звернутися з тим же запитанням безпосередньо до нього.
— Якщо ваша милість дозволить мені розтулити рота, то я буду щасливий висловити свою думку, — іронічно почав Челленджер. — Мені вперше в житті доводиться вислуховувати такі нотації. Навіть не підозрював, що без вашого дозволу не можна навіть посміятися цнотливому жарту.
І лише після того, як лорд Джон вибачився перед нашим ображеним приятелем, той зволив змінити гнів на милість. Коли ж його обурення вляглося остаточно, вчений видерся на стовбур впалого дерева і звернувся до нас із довгою і, як завжди, надзвичайно врочистою тирадою, буцімто перед ним була не наша маленька група з трьох осіб, а багатотисячна аудиторія, яка чекає від професора неймовірних повідомлень.
— Що стосується вищезгаданої плями, — почав Челленджер, — то я схильний приєднатися до думки мого приятеля та колеги професора Саммерлі, котрий стверджує, що це асфальт. Країна Мейпла Вайта явно вулканічного походження, асфальт же, як відомо, належить до глибинних утворень і, без сумніву, є тут у рідкому стані, отже, він міг опинитися на шкурі ігуанодонів. Утім, зараз перед нами стоїть інше питання, набагато важливіше: яким чином тут можуть існувати м’ясоїдні хижаки, один із яких навідав цю ущелину й залишив у ній такі страшні сліди? Ми знаємо, що за своїми розмірами плато не більше за середнє графство у нашій Англії. У цьому замкнутому з усіх боків просторі впродовж багатьох століть живуть певні види, що давно зникли з лиця землі. Здавалося б (для мене це не підлягає сумніву), що м’ясоїдні тварини, безперешкодно розмножуючись, мали б давно знищити надані їм природою запаси їжі і через це або вимерти з голоду, або перейти з м’яса на якийсь інший корм. Як бачимо, ні того, ні іншого не сталося. Отже, залишається припустити, що обмеження числа цих лютих хижаків, без чого немислима рівновага в природі, досягається тут якимись іншими способами. Які ці способи і як вони застосовуються — ось одна з багатьох цікавих проблем, які чекають свого вирішення. Дозволю собі висловити надію, що нам іще випаде нагода спостерігати м’ясоїдних динозаврів з ближчої дистанції.
— А я дозволю собі висловити надію, що такої нагоди нам не випаде, — втрутився я.
У відповідь на це професор звів брови, немов шкільний учитель, почувши недоречне зауваження пустотливого учня.
— Можливо, професор Саммерлі зволить висловити свої міркування з цього приводу? — запропонував він.
І вони обоє здійнялися до гірських висот науки, у розрідженій атмосфері яких тільки і можна було дискутувати на такі теми, як зв’язок між боротьбою за існування та зниженням народжуваності при неухильному зменшенні кормів.
Того ранку ми вирушили на схід від струмка, щоб не виходити знову до болота з птеродактилями, і позначили невелику частину плато на мапі. З цього боку підлісок у хащах був такий густий, що нам доводилося буквально продиратися крізь нього.
Досі я розповідав лише про жахи Країни Мейпла Вайта, але це несправедливо щодо неї, бо того ранку ми волочилися серед чудових квітів, головним чином двох відтінків — білого та жовтого. За словами Челленджера та Саммерлі, первісна гама цими двома барвами й обмежується. У багатьох місцях уся земля була вкрита квітами, і наші ноги по щиколотки тонули в цьому чудовому м’якому килимі, який розповсюджував навколо такі сильні та солодкі пахощі, що від цього паморочилося в голові. Всюди дзижчали бджоли, зовсім такі ж, як у нашій Англії. Гілки дерев низько згиналися під вагою плодів, частково нам відомих, а частково зовсім незнайомих. Ми вибирали скуштовані птахами і, не боячись отруїтися, додавали приємного розмаїття в своє меню. У цій частині джунглів всюди бігли стежки, прокладені дикими звірами, а болотисті низини були поцятковані безліччю слідів; серед них траплялися й сліди ігуанодонів. На одній із лісових прогалин пасся невеликий табун цих велетнів, і лорд Джон розгледів у бінокль, що у них також є асфальтові плями на тілі, хоча не в тих місцях, що у розтерзаного ігуанодона. Як пояснити це дивне явище, ніхто з нас не знав.
Дорогою нам іноді траплялися дрібні тварини — дикобрази, лускатий мурахоїд, рябий кабан із довгими, закрученими догори іклами. Якось у просвіті між деревами ми побачили вдалині зелений схил пагорба, яким швидко пробігав якийсь великий звір мишачої масті. Він промайнув так стрімко, що ми не встигли його розгледіти. Але якщо це був олень, як стверджував лорд Джон, то розмірами він не поступався тим гігантським лосям, скелети яких досі знаходять у болотах моєї рідної Ірландії.
Після загадкових відвідин ми зі страхом поверталися до свого табору. Однак більше нічого лихого не сталося. Того вечора у нас спалахнула гаряча суперечка про плани на майбутнє. Викладу її детально, бо вона вплинула на наш подальший триб життя і допомогла нам за кілька днів ознайомитися з Країною Мейпла Вайта набагато краще, ніж це можна було б зробити за довгі тижні.
Дебати відкрив Саммерлі. Він ще з ранку був чимось невдоволений, і коли лорд Джон згадав про плани на завтрашній день, професор не витримав і скипів.
— І сьогодні, і завтра, і післязавтра нам треба шукати вихід із цієї пастки, — буркнув він. — Ви все ламаєте собі голову, як би пробратися всередину країни, а мені здається, міркувати треба лише про те, як би вибратися звідси.
— Я просто дивуюся, сер, що людина науки може впасти настільки низько! — загудів Челленджер, погладжуючи свою пишну бороду. — Ви потрапили в країну, повну таких спокус для допитливого натураліста, рівних яким немає і не було з того часу, як стоїть світ! А ви закликаєте покинути цей заповідник, пропонуєте обмежитися лише поверхневим знайомством із ним і з його мешканцями! Дивуюся вам, професоре Саммерлі!
— Не забувайте, будь ласка, — сердито відрубав той, — що в Лондоні на мене чекає велика група студентів, котрі залишені на піклування мого вельми безглуздого асистента. У мене дещо інше становище, ніж у вас, професоре Челленджер, бо, наскільки я знаю, вам ніхто і ніколи не доручав такої відповідальної роботи, як навчання молоді.
— Не заперечую, — погодився Челленджер. — Навіщо завантажувати дрібницями розум, здатний на творчі пошуки вищого ґатунку? Вважаю це блюзнірством! Ось чому я завжди рішуче відмовляюся від таких пропозицій.
— Від яких? — з уїдливою усмішкою поцікавився Саммерлі.
Але тут лорд Джон поквапився змінити тему розмови на іншу.
— Маю вам сказати, — почав він, — що вважаю справжньою ганьбою повертатися до Лондона, не ознайомившись як слід із цією країною.
— А мені забракне духу переступити поріг редакції і з’явитися на очі нашому старому МакАрдлу, — вставив я. (Ви не будете сердитись, сер?) — Він мені не пробачить, якщо я знехтую таким матеріалом. Але мені здається, що ці суперечки недоречні: адже ми при всьому бажанні не можемо спуститися вниз.
— Примітивний здоровий глузд якоюсь мірою відшкодовує нашому юному приятелю вади розумового розвитку, — заявив Челленджер. — Нам, певна річ, немає ніякого діла до його мерзенних професійних інтересів, але що правда, то правда: ми не можемо спуститися вниз, отже, нічого даремно витрачати сили на безглузді суперечки.
— А на мою думку, все, що ви задумали, також є безглуздою тратою сил, — пробурчав Саммерлі, не виймаючи люльки з рота. — Дозвольте вам нагадати, що ми приїхали сюди з цілком певною метою, поставленою перед нами науковими зборами Лондонського Зоологічного інституту. Ця мета — перевірити ствердження професора Челленджера. Змушений визнати, що ми вже цілком можемо підтвердити їхню правильність. Отже, наша місія скінчилася. Що ж до детального вивчення плато та його мешканців, то таке величезне завдання буде до снаги лише великий, спеціально спорядженій експедиції. Якщо ми візьмемося за це самі, то хто ж довезе до Англії здобуту нами інформацію, яка слугуватиме цінним внеском у науку? Професор Челленджер винайшов спосіб піднятися на це неприступне на вигляд плато. Попрохаємо ж його ще раз вдатися до притаманної йому винахідливості та повернути нас у той світ, з якого ми прибули.